Глава 5

– Кожен чує те, що хоче. І не чує того, чого не хоче. Ось і весь секрет. Їх просто немає, – киває підборіддям у бік Шона, який з’явився у дворику в обіймах із Кейт. – Хіба ти не бачиш, Еш, – звертається до мене, відчувши, як я завмерла. – Там порожнє місце!

Але для мене поки ще ні. Словам друга повірити складно, коли перед тобою твоя зведена сестра йде в обіймах із твоїм хлопцем так упевнено, ніби це не вони розтоптали моє серце.

Поправочка. З твоїм колишнім хлопцем, який за одне літо перетворився з близької людини на незнайомця.

Кейт недарма минулі вихідні провела в дорогому спа-салоні, відвідавши перукаря й косметолога. Її волосся відливає свіжим відтінком блонду, макіяж надто яскравий для шкільного дня, а коротка спідниця сміливо відкриває довгі засмаглі ноги капітана команди чирлідерок. Зі світловолосим і широкоплечим Шоном, що сяє від власної значущості, вони пасують одне одному, і лишається тільки дивуватися, як я раніше не помічала в Рентона такого пафосу в ході й перекошеної посмішки плейбоя на симпатичному обличчі.

То чи варто дивуватися тим чуткам, які ця парочка про мене розпустила?

Не бачу. Я їх не бачу!

Я б дуже хотіла ніколи не бачити й не відчувати ту слабкість, що зараз пробила мою броню. Але слова мають силу, а брехливі слова – здатність глибоко ранити душу, і на секунду я ледве не втрачаю над собою контроль.

Кейт із Шоном проходять двором в оточенні своєї свити друзів і шумно розсідаються за центральним столиком, за яким заведено сидіти виключно популярним особам школи, а я опускаю погляд.

Порожнє місце, Закарі має рацію. Вони нічого для мене не значать. Життя триває. Сонце все так само сходить на сході, день змінює ніч, а люди…

Іноді деякі з них втрачають оболонку й власну значущість для інших, розчиняються в тривимірному просторі до нічого не вартих фізичних часток. І якщо мені не під силу стати невидимкою, то мені під силу не помічати їх.

Ніхто й ніколи не дізнається, що Шон мені казав. А я забуду. Виявляється, у почуттів, якщо вони несправжні, як і в продуктів, є термін придатності. Час остаточно викинути все це на смітник!

Важке зітхання не вдається приховати, і Зак неголосно зауважує:

– Не варто, Ешлі. Він просто не виправдав твоєї довіри. Нічого, з цим можна жити, зі мною теж таке колись траплялося.

– Правда?

Ми разом дивимося на парочку, і він підтверджує:

– Правда. Якщо трава в’яне, на її місці завжди виростає нова. Треба просто вирвати з коренем усі бур’яни й посіяти нове насіння.

У Закарі мама кореянка, а батько – американець. У хлопця приваблива зовнішність і абсолютно точно оригінальний розум. Я не раз дивувалася його здатності дивитися на очевидні речі особливим поглядом.

– Невже корейська мудрість? – здогадуюся.

Зак удає, що замислився, і поважно поправляє окуляри. Коротко хмикнувши, присуває до мене тарілку з пастою.

– Хм, можливо. Але думаю, що радше моя особиста філософія.

– І що ж із неї випливає?

– Тільки те, що тебе викинуло із зони тяжіння Шона, і ти знову вільна. Невже не відчуваєш, Ешлі? Світ не замкнувся, він став ширшим!

– Але про пахви – це було тупо! – обурюється Ембер. – І підло! Чув би ти ці дурниці, Зак! Таке враження, що ми знову опинилися в середній школі, де дівчатам запускали цвіркунів у волосся, а хлопчакам на зад видавлювали гірчицю з тюбика й пропонували туалетний папір. Але в дванадцять років це хоча б було смішно!

– До речі, гарна ідея щодо гірчиці, – наставляє палець на Ембер Тріша й обіцяє: – Ми з тобою ще поговоримо на цю тему, дівчинко!

Закарі вже відкрив свій соус і вмочив у нього шматочок курки, але перш ніж проковтнути, вважає за потрібне відповісти:

– Низькі люди завжди чинять низько – це найпростіша похідна їхньої вихідної форми. Що тут дивного? От якби навпаки, тоді так, можна було б здивуватися. Але так, за рідкісним винятком, не буває. Тож вірити таким чуткам – це не поважати себе.

Закарі все-таки суне курку до рота й закінчує думку:

– Але якщо спробувати вичавити з цього користь, то вважаю, Еш, що такі миті загартовують характер і роблять зі звичайної людини "S.P."

Джейк їсть гамбургер, запиваючи його молоком, і ледь не давиться.

– Що-о? Бейкер, розшифруй. Знову твої газетні ребуси?

Зак любить підігрівати інтерес читачів «Ellison News» запитаннями й загадками, але, здається мені, не цього разу.

– Ні, усе набагато простіше, Фінлі. Сильною особистістю. Людиною, здатною керувати своєю волею – найвищою функцією розуму.

Але це все ще незрозуміло, і Джейкоб пирхає:

– Де ти це вичитав? У науковому журналі? Що за фігня, чувак?

– Сам придумав. Бачиш літери? – Закарі витирає руки серветкою, розстібає й відгортає вгору манжету сорочки. Показує своє зап’ястя з внутрішнього боку, і ми всі бачимо на ньому татуювання, якого ще навесні там не було. Дві літери «S.P.»* – невеликі й акуратні.

– Коли мені погано, – несподівано зізнається хлопець, – я просто дивлюся на них, і це допомагає зібратися.

У Зака розкосі очі, що дісталися йому від матері, і чорний погляд. На мить у ньому щось миготить, але він тут-таки ховає це «щось» глибше. Як ні в чому не бувало застібає сорочку й повертається до обіду. А от Джейка його зізнання несподівано зачіпає.

– Тобто ти хочеш сказати, що набив під шкіру ці буквочки й вирішив усі проблеми? Ось так просто?

Бейкер легко знизує плечима, поглянувши на приятеля.

– У кожного свій Бог, Фінлі, і своя мотивація. Моя мотивація складається з десяти пунктів саморозвитку. Ти помиляєшся, це зовсім не просто, але я так вирішив для себе й не маю наміру відступати.

– Назви хоча б два, щоб я зрозумів, на що ти хворий, чувак. Бо коли мені погано, я волію діяти, а не жувати соплі!

Це все ще дружній виклик, і Закарі охоче на нього йде.

– Добре, Фінлі. Наприклад, захист особистих кордонів. Ти впевнений, що здатен відстояти свої?

– Звісно!

– І зумієш відмовити Рентону, якщо він захоче запросити тебе на вечірку? Я чув, він збирає в себе «Беркутів» цієї суботи. Адже ти підеш?

– Що? – почувши новину, Тріша відривається від свого тако й напружується. Відсунувши вбік відкритий пакет із соком, повертається до свого хлопця. – Джейку, скажи, що ти не підеш, – вимагає. – Ти ж сам казав, що граюча десятка вас не сприймає всерйоз. Що тебе дістали їхні насмішки!

Фінлі вагається секунду, але раптом хмуриться.

– Ти не розумієш, Тріш. Це може бути важливо для команди. Я просто не встиг тобі сказати.

– Так само важливо, як було минулого разу? Коли ви в Мейсона напилися якоїсь гидоти й голими стрибали в басейн? Що з тобою, хлопче? Ти ж це все терпіти не можеш.

– А для тебе? Що важливо для тебе, Джейку? – не відпускає його Зак, і Фінлі зізнається:

– Та плювати мені на цю вечірку, Бейкере! Думаєш, я хочу дивитися, як ці задниці з основного складу корчать із себе вищу лігу? Усе це ні чорта не весело! Але мені набридло сидіти в запасних у Герлі. Це вже триває вічність!

– Ось бачиш. А сильна особистість завжди вміє казати «ні» й не залежить від чужої думки.

– Я ж пояснив!

Закарі зовсім не щуплий. Якщо від матері йому дісталися східні риси обличчя, то від батька – міцні плечі й гарна фігура. І хай він не такий спортивний, як Шон, але сміливо подається назустріч Джейку.