Глава 8

Шкільний день скінчився, і Тріша сідає в машину до свого хлопця Джейка. Попрощавшись зі мною, Ембер їде на невеличкій «Хонді», яку їй подарували батьки до випускного класу, а я відстібаю від стоянки свій новий велосипед, перекидаю сумку через голову на плече, розпускаю довге волосся й надягаю шолом – головну умову, яку я пообіцяла виконувати батькові, керуючи цим видом транспорту.

Права на водіння автомобіля в мене теж є, але зараз стоїть гарна погода, а фізична активність після довгого дня – саме те, чого мені хочеться. Я обожнюю залишатися наодинці зі своїми думками й дорогою, крутити педалі, з’їжджаючи вранці з пагорба й повертаючись назад. А ще сьогодні в батька вихідний, тож йому цілком може знадобитися наша машина.

Може. Але чи знадобиться?

І коли я навчуся чесно собі відповідати? Коли до кінця прийму дійсність?

Дружині батька належить дорогий «Лексус», і вона завжди поступається кермом чоловікові, якщо він поруч. Просто іноді мені все ще хочеться думати, що ми з ним і досі маленька команда, яка тримається разом і якій усе до снаги.

Знаю, це егоїстично й неправильно. І мені давно час вирости з думок, що батько належить тільки мені. Зрештою, він і так зробив для мене у своєму житті набагато більше, ніж будь-яка інша людина, і, звісно ж, заслужив право бути щасливим. Він надто довго належав своїй єдиній доньці, намагаючись компенсувати їй материнську увагу, щоб це могло тривати вічно. І одного разу все легко закінчилося, коли п’ять років тому він зустрів мою майбутню мачуху, Патрицію Гардінг.

Було літо, кінець серпня, і післяполуденне сонце яскраво освітлювало пляж та прибережну зону позаду набережної з безліччю кольорових наметів і атракціонів, заповнену людьми.

Того року поліцейське відомство запропонувало батькові роботу в Північній Кароліні, і ми з ним лише нещодавно переїхали зі штату Іллінойс до міста під назвою Сендфілд-Рок. Оселилися в невеличкому будинку із зеленим газоном і купили нову машину.

У перший же батьків вихідний ми пішли з ним на міський ярмарок, і я добре запам’ятала мить, коли, катаючись на колесі огляду, ніяк не могла надивитися на широкий океан під нами й просила батька піднятися ще на одне коло. І ще. На висоті моє довге руде волосся підхоплював вітер, і від захвату, від виду горизонту перед очима – пінних гребенів хвиль, блакитного, з рожевуватими просвітами неба та чайок, що ширяли в ньому, – перехоплювало дух і завмирало дихання.

У наметі старого й хитрого індіанця, який так і сипав приказками, ми купили батькові люльку миру, хоча він ніколи не курив, а мені – браслети з бісеру та шкіряний вінець для волосся, обгорнутий вишитою стрічкою, на якому біля скроні стирчали два пташиних пера – біле й червоне.

Я відразу надягла вінець на голову й у такому вигляді вирушила гуляти ярмарком, підстрибуючи на кожному кроці й усміхаючись від задоволення. Біля ігрових столів з аерохокеєм зійшлася з незнайомим хлопчиськом за приз і, вигравши жовтого плюшевого міньйона, з радощів поцілувала суперника в щоку та пішла з батьком дивитися поросячі перегони.

Там було гамірно, і довелося затуляти вуха, поросята верещали й бігли хто куди, але було цікаво й весело. Я почувалася сміливою та безстрашною, бо нікого в місті не знала, і мене ніхто не знав. Ми з батьком щойно програли п’ять доларів, з’їли смажені солоні огірки й заїли їх солодкими пончиками. Я так сміялася, аж до кольок у животі. А коли почула з ярмаркового гучномовця оголошення про конкурс усмішок серед дівчаток від десяти до п’ятнадцяти років на звання «Найсонячнішої усмішки Сендфілд-Рока», – одразу захотіла на це подивитися.

Я не знаю, який біс смикнув мене взяти в ньому участь. Мабуть, підштовхнув загальний настрій ярмарку. Я просто підняла руку й вигукнула своє ім’я. А потім разом з іншими учасницями конкурсу піднялася на поміст, підійшла до довгого стенда з круглими отворами для облич і за командою закличника-ведучого просунула лице у спеціальне віконце. Усміхнулася дозвільним роззявам і глядачам так широко, як тільки могла. По-справжньому, як відчувала.

Ведучий спочатку відраховував секунди, а потім перейшов на хвилини. Одна хвилина, друга, третя… Подумаєш! Я приїхала в нове місто й нове життя, мені тут усе шалено подобалося, і я продовжувала усміхатися батькові й усім довкола, махаючи руками поверх стенда.

Рудий Сімба в мені був задоволений, і навіть більш ніж!

Це вже потім я помітила, що майже всі дівчатка на цьому конкурсі були ошатно вдягнені й зачесані. І вже точно без пір’я у волоссі! І звідки мені було знати, що там опиниться Кейт і що я вирву в неї перемогу.

У дівчинки по сусідству зі мною було біляве волосся, завите локонами, гарна сукня й сльози в очах. Коли глядачі оголосили переможницю і мені на шию наділи пам’ятну медаль, вона раптом негарно мене обізвала й розплакалася. Вигукнула, що мене не мало бути тут, що я жахлива, невже цього ніхто не бачить? І всі навколо притихли.

Це сталося несподівано, але, чесне слово, виглядало смішно й дивно – адже ми вже не були малими дітьми. Жахлива? Ну, не знаю. На мені була картата сорочка, зав’язана вузлом на талії, джинсові шорти й кеди. У загоні з поросятами я намагалася стрибати й підбадьорювати свого порося, яке весь час бігло куди завгодно, тільки не до фінішу, і подряпала коліна об дерев’яну огорожу. Але хіба пара невеликих подряпин і пір’я у волоссі роблять людину жахливою?

Дурниці. Я гордо поправила на шиї велику медаль і всміхнулася незнайомці. Мені не хотілося ображатися на дівчинку, яка поводилася, як примхлива принцеса, адже ми були на ярмарку. А всі ярмарки у світі люди влаштовують для того, щоб веселитися – це ж усім відомо!

– Я завжди буду над океаном і завжди буду кращою за тебе! – не знаю, чому я це сказала. Найімовірніше, я мала на увазі настрій. – Я можу віддати тобі медаль, якщо це зробить тебе щасливою.

Її мама теж була тут і попросила доньку вибачитися. Але та лише тупнула ногою й утекла, знову обізвавши мене дурною рудою вискочкою.

Яка дивна дівчинка. Знизавши плечима, я незабаром про неї забула – ми з татом попрямували на атракціони, де мені вдалося потримати на руці живого беркута й сфотографувати батька в обіймах із величезним гарбузом на новенький фотоапарат.

Надвечір я й думати забула про незнайомку. Ми з батьком поливали наш газон перед будинком і обливалися водою зі шланга – спека стояла нестерпна, а кондиціонери нам ще не встигли встановити, коли примхлива дівчинка з ярмарку разом із матір’ю з’явилися на порозі нашого дому.

Вони приїхали на білій дорогій машині – дві світловолосі незнайомки, дуже схожі одна на одну, і водночас різні мати й донька. Жінка пояснила, що приїхала вибачитися перед нами за те, що сталося на конкурсі усмішок, що не схвалює вчинок своєї доньки й уся ситуація вийшла вкрай незручною. І що моя перемога була заслуженою – її донька, яку звали Кетрін, добре обміркувавши свої слова й те, що сталося на ярмарку, теж так вважає.