SOVABOO

Назустріч світанку

Ch. 5: Глава 5

Глава 5

Chapter 5/26 · Page 2 of 317%

Я закохалася. Тепер це для мене так само очевидно, як те, що день змінює ніч, сонце сходить зі сходу, а люди підіймаються в небо, мов птахи, всупереч усім законам природи, щодня доводячи, що людина народжена не тільки дихати, а й відчувати.

Я відчуваю. Мені здається, відчуваю кожною клітинкою душі й тіла те, як озивається моє серце, щойно я бачу Метью або чую його голос. Він у нього різний — спокійний, зухвалий, упевнений, але завжди абсолютно особливий. Не схожий на голоси інших хлопців.

І мені байдуже, що сьогодні в школі про нас говорять усі, кому не лінь, ані краплі цього не соромлячись. Наче я зайшла за межу, за якою на мене не діють загальні правила, і стала невидимкою…

— Вілсон зустрічається з Палмером? Вона з глузду з’їхала? Він же соціально небезпечний! Його брати в банді, і один із них уже сидить у тюрмі! Та там уся сім’я на обліку в поліції!

— Ні, у них це несерйозно, дівчата. Я не вірю, що вона йому подобається. Такі хлопці ні з ким довго не зустрічаються й не вміють любити. Ось побачите, він її кине вже за тиждень!

— Метью симпатичний. Він офігенний, я б із ним зустрічалася. Та й ти теж, Келлі, хоч і вдаєш тут із себе правильну. А сама в «Лихоманці» на нього слину пускала!

— Я згодна з Ріною. Мені здається, що Ешлі — хороша дівчина. Ну давайте, нагадайте, з ким іще зустрічався Палмер? Щось я не пригадую.

— Зате Вілсон раніше зустрічалася з Рентоном. І, до речі, у той час, коли Палмер його побив. А все тому, що сам хотів стати капітаном!

— Ну і що з цього. Метью справді грає краще. Скажеш, ні? Мій тато не пропускає жодного матчу «Беркутів» і сказав, що цього хлопця будь-який університет із руками відірве! А Рентон на останніх іграх якось неважливо виглядає. Напевно, Кейт Гардінг із нього всю кров висмоктала, змушуючи собі відповідати. От уже хто багата й цинічна сучка! Як на мене, то вони знайшли одне одного.

— А якби Палмер його покалічив?

— Ти жартуєш чи серйозно, Келлі? Хлопці завжди з’ясовують стосунки, це не новина. Краще зізнайся, що ти заздриш Вілсон, ось і все!

— Пфф! Було б чому. Я не хочу, щоб мій хлопець одного дня підсадив мене на наркотики або викрав мою машину!

Це образливі слова, але вони не ранять. Ще два місяці тому ці ж дівчата теж мене обговорювали і, можливо, обговорюватимуть через місяць. Людям не можна заборонити обмінюватися думками й говорити про те, що їх не стосується. Тому я опускаю голову й дивлюся в зошит. Закушую губи, щоб не усміхатися без причини, втупившись у нікуди. Бо в мене весь день перед очима стоїть Метью.

 

Я знаю, що він вечорами допізна працює з братом і батьком у гаражі, виконуючи приватні замовлення й ремонтуючи машини. З його батьком усе непросто, Лукас часто відсутній, і Метью доводиться стежити за сімейним бізнесом у міру своїх сил. Він говорить мені про це як є, і я йому вірю. Не питаю про Скелю і його небезпечних друзів, просто бажаю гарного вечора й обіцяю зателефонувати перед сном.

Звісно ж, ми цілуємося — перш ніж я йду, і це виходить саме собою. Просто в якусь мить ми не помічаємо ні тренера, ні дівчат-чирлідерок із «Червоних лисиць», ні інших допитливих довкола й притягуємося одне до одного.

У Метью сміливі губи. М’які й водночас рішучі. Я піддаюся їм і сама відповідаю. Після його поцілунків я навіть не пам’ятаю незграбних поцілунків із Шоном. Та й чи були вони?.. Ні, не було.

Хм, як дивовижно влаштоване життя. Тільки відчуваючи його, ти дізнаєшся й бачиш те, чого міг ніколи не побачити. Тільки повернувшись до людини обличчям, ти можеш роздивитися її без викривлень і фільтра чужих думок.

Я все ще трохи ніяковію, але, прощаючись із Метью, дивлячись у його красиві, теплі очі, обіцяю собі, що обов’язково буду сміливою і по-справжньому розсмакую його губи. І буду сумувати. Тепер завжди, коли його не буде поруч.

 

У редакції «Ellison News» як завжди вирує життя, і готується до здачі в друк свіжий номер.

Ми із Закарі сидимо перед великим робочим монітором і переглядаємо знімки з минулого матчу й сьогоднішнього тренування «Беркутів». Підписуючи й сортуючи їх у папки для сайту школи, відбираємо найкращі для газети.

За сусіднім столом сидять Фібі з Роаном і сперечаються про те, яку колонку додати в статус постійної на зворотну сторінку новин — кулінарну чи «Шкільна ябеда». «Ябеда» подобається всім, і зрештою ми всі дружно за неї голосуємо, вирішивши розмістити на шкільному сайті анонімну поштову скриньку для пліткарів.

Навпроти нас біля вікна в навушниках сидить зосереджена Ембер і старанно працює над інтерв’ю, перемикаючись із диктофона на ноутбук і в паузах поглядаючи в стелю. На хвилину відірвавшись, вона підходить до нас, щоб вибрати потрібний знімок до однієї з коротких статей, і знову повертається за своє робоче місце, поки я допомагаю Заку закінчити оформлення випуску.

Коли номер уже готовий до верстки, ми з Бейкером перезираємося і, не стримавшись, відпускаємо жарт у бік Коуч, яка сьогодні перевершила саму себе.

Фібі теж, збираючись додому, пирскає сміхом.

На головній сторінці нового номера поряд із Метью Палмером — найкращим гравцем «Беркутів» за результатами денного шкільного голосування, з’явилася нова надія школи, майбутній учений-фізик і гордість нашого міста — Брюс Броуді. Чудовий хлопець і справжній друг! Неймовірно розумний і чуйний старшокласник школи «Еллісон», який завжди й будь-кому готовий прийти на допомогу. Навіть відстояти в бійці з негідниками честь таємничої дівчини. А називається стаття «Коротко про наших найкращих учнів» — як завжди просто й геніально від Ембер Коуч.

На фотографії Брюс у темних окулярах, наче шпигун, який провалив явку, наляканий звуком пострілу. Але саме таким ми з Ембі й упіймали хлопця на останньому уроці, і, схоже, мою задоволену собою подругу його вигляд анітрохи не збентежив. Як і те, що, здається, Брюс так і не зрозумів, чого ж ми від нього хотіли.

— Ембер, що відбувається? — Зак, як завжди, коректно прямолінійний, і у своєму кріслі шеф-редактора, худорлявий і підтягнутий, виглядає суворо й діловито.

— Розкажи, про що Броуді хотів із тобою поговорити? — я теж не делікатничаю. Фібі з Роаном уже пішли, а Бейкер нам обом уже давно більше, ніж просто шеф.

Ембер несподівано червоніє, але відповідає:

— Ви не повірите, але Брюс вибачився.

— За що? — дивуємося ми із Закарі в один голос, змушуючи дівчину зітхнути й підвестися на ноги.

— Він неймовірний! Тільки не смійтеся, але, уявляєте, він шкодує про те, як повівся зі мною на вечірці.

— Про те, що тебе поцілував? — здогадуюся я. — О, Ембі, не слухай його! От же боягуз!

— Та ні, Ешлі, — протестує Ембер, відмахнувшись рукою. — Я теж спершу так подумала. Але виявляється, саме про це він якраз і не шкодує. Йому соромно, що після поцілунку він розгубився й одразу пішов, залишивши мене саму з ідіотом Г’ю та Рентоном.

Оце новина. Абсолютно несподівано й не схоже на Броуді. У всякому разі, на того Брюса, якого я знаю. Але він уже встиг здивувати всіх нас, тому, подумавши, я зізнаюся:

— Знаєш, Ембі, мені здається, я його розумію.

— А мені здається, що завтра в нашій школі стане на одного героя більше, — втомлено припускає Закарі, і ми обидві киваємо.

— Гаразд, командо, — здається хлопець. — Так і бути. Зараз усі чекають звіту про гру й Гелловін, тож трохи інтриги з Броуді нам не завадить, щоб номер розійшовся на ура.

Chapter 5 / 26 · Page 2 of 3