Глава 6

Шкільний тиждень пролетів непомітно. Сьогодні субота, майже перша дня, і я вже дві години збираюся на своє по-справжньому перше побачення з Палмером.

Ми бачилися з Метью вчора ввечері після школи й домовилися провести разом вихідний день. З’їздити в сусіднє містечко на осінній ярмарок і сходити в кіно.

Сьогодні мені хочеться виглядати якнайкраще, і я ретельно випрямляю своє важке волосся праскою, залишивши його розпущеним по спині до талії, наношу на обличчя акуратний макіяж, а на шию — парфуми. Тричі переодягаюся, але все ніяк не можу вирішити, що ж краще вдягнути.

Уперше зі мною таке!

Зрештою вибираю коротку шовкову сукню в дрібний візерунок, теплий бежевий джемпер-оверсайз, легінси й високі черевики на шнурівці. До цього вбрання беру маленьку сумочку на довгому ремінці й фотокамеру.

Вигляд у мене радше як у дівчини-шибайголови, але зважаючи на те, як ретельно я підвела кожну вію й уклала своє неслухняне волосся, такий одяг допоможе мені почуватися хоч трохи розслаблено.

Метью під’їжджає до дому Патриції на старенькому «Доджі». Зупиняє машину біля узбіччя, виходить із неї й чекає, спершись стегнами об капот, коли я підійду. Побачивши мене, робить крок назустріч і присвистує, дістаючи руки з кишень.

— Вау! Оце так…

— Ну… як?

— Ти справжня красуня, Ешлі!

На ньому сині джинси, світла сорочка й коротка чорна шкіряна куртка. Темне волосся високо на потилиці стягнуте в короткий хвіст, через що засмагле обличчя з красивими вилицями й ротом ще більше притягує погляд.

Я підходжу ближче, торкаюся його губ своїми й кажу:

— Поїхали?

І він з розумінням усміхається у відповідь. Відчиняє мені двері в салон «Доджа» й не зводить із мене очей, поки я сідаю в машину.

До сусіднього містечка пів години дороги, і весь цей час я сиджу, повернувшись до Метью обличчям, і нічого не можу вдіяти зі своєю усмішкою. Розповідаю хлопцеві щось про конкурс фотографії, у якому мені залишився останній етап. Про те, куди хочу піти вчитися, і про те, що наступного літа планую потрапити в Аризону — подивитися Гранд-Каньйон і Долину Монументів. Задивившись на його красивий профіль, несподівано для себе питаю, чи не входить і в його плани схожа поїздка?

У якийсь момент Метью гальмує машину на узбіччі, повертається й притягує мене до себе, щоб повільно й із почуттям поцілувати, після чого продовжує шлях, поки я відновлюю дихання й проганяю рум’янець зі щік.

Ярмарок цього року багатолюдний, галасливий і випав на теплі дні листопада. Уся Північна Кароліна розфарбована зелено-жовто-червоними барвами осені й по-сонячному золотиста. Я ще не бачила штату красивішого, і мій настрій просто промениться радістю, а очі вбирають побачене, поки ми з Метью, тримаючись за руки, гуляємо великою територією, на якій розміщені виставкові павільйони, криті навіси, сувенірні намети й величезний Луна-парк з атракціонами.

Усе навколо прикрашене снопами кукурудзи, кошиками з яблуками, яскраво-помаранчевими гарбузами, ліхтариками й жовтими хризантемами. Біля пересувних барів і кафе пахне гарячою випічкою, кавою, смаженим м’ясом і попкорном. Грають музиканти, бігають діти, і зазивали запрошують людей узяти участь у різних конкурсах.

Звісно, я фотографую. І нас із Метью теж. Час пробігає непомітно, тут усе притягує увагу, і коли, насміявшись на фермерському конкурсі «Полоскочи порося», у якому троє учасників протягом трьох хвилин змагаються за право впіймати в загоні одного порося й не пересваритися, ми потрапляємо на кулінарний — я помічаю, як у Метью в очах загоряється інтерес, і пропоную:

— Головна умова конкурсу — встигнути приготувати яблучний пиріг за три чверті години. Ти приготував приголомшливу вечерю вдвічі швидше за цей час! Метью, давай спробуєш? Ну, будь ласка! Дивися, їм бракує ще одного учасника!

— Ти справді цього хочеш, Еш? — теплі й блискучі очі хлопця знаходять мене, і я широко йому усміхаюся.

— Дуже!

Приз конкурсу — осіння корона з красивих червоних намистин, штучних груш, гарбузиків, кленових листків і грон кизилу. Вона урочисто лежить на подушці із сіна, на підвищенні з кукурудзяних качанів, і Метью обіцяє, знімаючи із себе куртку й передаючи її мені в руки:

— Тоді будь певна, я виграю її для тебе!

Красивий темноволосий хлопець, він закочує рукави сорочки до ліктів, відкриваючи міцні зап’ястки, надягає фартух учасника й підморгує мені, упевнено займаючи місце біля столу. І, звісно, одразу ж привертає до себе увагу.

Я вперше бачу, як він готує, і задивляюся на нього. Його довгі пальці не роблять жодного зайвого руху, і під кінець конкурсу вже не тільки я вболіваю за нього, а й більша частина роззяв, що зібралися навколо, вигукують його ім’я. Однак корона й найласіший шматок приголомшливо смачної шарлотки з корицею, листочками м’яти, апельсиновою цедрою й карамельними яблучними скибками — дістаються мені одній. Як і поцілунок Метью.

— Народе, дивіться, яка в нас руда королева!

— Хлопче, навіть якби ти захотів, ти не зміг би знайти дівчину кращу за цю!

— Я знаю.

— Ах-ха-ха!

— Приїжджайте до нас іще!

— Обов’язково!

Коли ми залишаємося самі, я зізнаюся йому:

— Я казала, що ти один такий чудовий?

— Ешлі, це не так.

— Так, повір! Цей ярмарок — найкращий у моєму житті!

Ми проводимо разом чудовий день і до пізнього вечора зовсім не пам’ятаємо змісту фільму. Зате серця стукають так, що розстатися здається неможливо. І відірватися одне від одного теж.

Коли «Додж» Метью підіймається на пагорб вулицею «Трьох кленів», повертаючи мене додому, я помічаю, що на початку під’їзної алеї до нашого дому стоїть батько. Він телефонував мені не так давно, і я відповіла, що скоро буду, але я зовсім не звернула уваги на сухість його голосу. Однак зараз за завмерлою високою постаттю й напруженими плечима офіцера Вілсона здогадуюся, що він сердитий.

І розумію, що це помічає і Метью.

До батька залишається метрів тридцять, і я прошу хлопця:

— Метью, зупини тут. Далі я дійду сама.

Не зупинить. Його руки вже теж напружені, і він підвозить мене до дому. Заглушивши двигун, разом зі мною виходить із машини.

— Тату, привіт. А чому ти тут, а не з Пейт на вечірці в Рубенсів?

Хлопець стоїть поруч зі мною, і батько одразу ж сканує його важким поглядом. Відповідає непривітно й холодно, наче чужий:

— Ми повернулися раніше. Іди в дім, Ешлі. Негайно!

— Що?

— Я сказав, іди в дім!

Я не звикла до такого тону батька й тим більше до таких наказів у присутності сторонньої людини, і від несподіванки розгублено питаю:

— Тату, що з тобою? Це Метью, я говорила тобі про нього. Познайомся…

— Говорила? Хм! Не очікував від тебе, доню, що ти станеш мені брехати!

Що?!

Я бачу, як застигає обличчя в Метью, і відчуваю, як блідне моє власне. Але кинуте звинувачення надто серйозне й несправедливе, щоб я просто проковтнула його й пішла.

Я питаю батька так само рівно, хоча й стривожено:

— Не впізнаю тебе, тату. У чому я тобі збрехала? Що з тобою сталося, поки мене не було?

На вилицях батька гнівно напружуються жовна і стискаються губи, але я його донька, і йому доводиться взяти себе в руки. Однак погляд, яким він дивиться на нас, по-новому неприємний і незнайомий.

— Ешлі, ти сказала, що проведеш вечір із хлопцем із вашої школи.

— Це так.

— Що він грає за команду «Беркути».

— Але це правда!

— Що кращого хлопця ти не зустрічала й цілком йому довіряєш…

Останнє звучить надто відверто для вух Метью, але я не збираюся заперечувати.

— Так.