Глава 6
— Що з тобою, Ешлі? — батько простягає до мене руки, змінюючись на обличчі. Раптом стаючи собою колишнім. — Де твої очі й голова? Де моя розумна дівчинка? Цього хлопця я сам заарештував у вашій школі за те, що він влаштував жорстоку бійку, і сам відвіз у відділок. Я говорив із ним, і скажу, що він не каявся. Такі сучі діти ніколи не каються. Ні в чому!
Батько повертається й знову застигає каменем, звертаючись до мого супутника крижаним тоном:
— Що тобі потрібно від моєї доньки, Метью Палмере? Навіщо ти до неї підкрався? Я підняв усю інформацію про твою сім’ю. Викрадення машин, крадіжки, збут наркотиків і посередництво в продажу краденого. Не все доведено, але підозр достатньо, щоб я зрозумів, із ким маю справу. Де тут пункт, який підходить під «найкращий хлопець»? Може, ти й затуманив мізки моїй Ешлі, але я ще при своєму розумі, щоб тримати тебе на відстані. Підійдеш до неї — пошкодуєш! Ти все зрозумів?!
— Так, сер.
— І щоб я тебе тут ніколи більше не бачив! Моя зброя завжди заряджена, май це на увазі!
— Тату, ти… з глузду з’їхав? — кров і зовсім відливає від мого обличчя. Ще нікому й ніколи він не погрожував у моїй присутності. — Я не вірю, що це говориш… ти!
Я роблю крок назад і впираюся в груди Палмера. Я й сама не помітила, як стала між ними.
— Живо в дім, Ешлі! Негайно! — командує батько. — Не змушуй мене застосовувати силу!
— Іди, Еш.
— Але, Метью…
Господи, яка жахлива ситуація! Після такого чудового дня просто потворна! Я повертаюся до хлопця, щоб вибачитися перед ним, і ще встигаю помітити біль у світло-карих очах, перш ніж його погляд стає непроникним. Наче щось кам’яне опускається на обличчя, віддаляючи його від мене.
— Я знав, що ця розмова буде, Ешлі, — вимовляє Метью. — Іди додому, тобі час!
— Ти подзвониш?
— Тільки посмій морочити їй голову й дзвонити, Палмере! Ешлі, сьогодні ж віддаси мені телефон! Кетрін усе розповіла нам із Патрицією, і ми обоє засмучені. Як ти могла підвести нашу довіру? Я був першим, хто тобі завжди довіряв!
Це неможливо! Усе, що зараз відбувається, — несправедливо й неправильно, і мої образа та здивування такі великі, що горло перехоплює німота, а на очах виступають сльози.
Мені доводиться піти, щоб припинити це приниження Метью перед моїм батьком і закінчити їхню жахливу зустріч. І щоб не розридатися в присутності хлопця. Він зовні спокійний і холодний, але я ніколи не повірю, що він оглух.
Батько знову підганяє мене, і, задихнувшись, я вбігаю в дім.
У холі сидять Патриція з Кейт, і якщо мачуха, побачивши мене, підводиться назустріч, то її донька залишається сидіти. Тільки відвертається, щоб не зустрітися зі мною поглядом.
Я знаю, хто в усьому винен, і тут же підходжу до неї.
— Це ти! Що я тобі зробила? Ненавиджу тебе, чуєш?! Ти гірша за всіх! Ти така ж мерзотна й черства, як… як твій батько! І якщо думаєш, що будеш щасливою, роблячи іншим підлості, — ти помиляєшся!
Патриція скрикує від подиву, а я тікаю до себе, не бажаючи їх бачити. Відчуваючи, як цієї самої секунди щось безповоротно руйнується між усіма нами, але не хочу це зупиняти.
Зачинившись у своїй кімнаті, підбігаю до вікна, відсуваю жалюзі й бачу, як Метью сідає в машину й від’їжджає. Зірвавшись із місця, зникає з поля зору на своєму старому «Доджі» так само швидко, як вітерець щастя вивітрюється з мого серця.
О ні. Ні, ні, ні!
Я відходжу до ліжка й сідаю на нього, почуваючись ніби в тумані. Піднявши долоні до скронь, обхоплюю голову й стискаю їх, заплющивши очі.
Цей рік — просто жахливий! Випускний клас жахливий! І я сама теж, бо не можу нічого зробити, щоб це змінити.
У двері спальні стукають батько з Патрицією, але я не хочу їх ні бачити, ні говорити.
— Ешлі, відчини! — вимагає батько, але вже спокійніше. — Ми хочемо з тобою поговорити!
— Ні!
— Ешлі, будь ласка, — я чую добре поставлений голос мачухи. — Відчини нам. Це важливо! Ми твої батьки й діємо заради твого блага! Обіцяю, ми просто сядемо й у всьому спокійно розберемося. Ешлі?
— Не зараз. Ідіть, обоє!
— Ешлі, донечко? — озивається батько, і його знайомий і такий рідний голос зараз звучить найболючіше. — Відчини, я хочу сказати!
Я підходжу до дверей, але не відчиняю їх. Кажу, знаючи, що він мене почує.
— Ти вже сказав усе, що хотів. Але головне, ти сказав, що я тобі брехала. Будь ласка, тату, ідіть і залиште мене саму.
— Але ми поговоримо?
— Не сьогодні.
— Чому, доню?
Ще ніколи я не казала батькові те, що збираюся сказати зараз:
— Бо сьогодні я не хочу тебе бачити!
Пізніше я дзвоню Метью, але він не відповідає на мій дзвінок. Ні за годину. Ні за дві.
Я так і засинаю, почуваючись морально зламаною й неживою.
Thank you for choosing Sovaboo and valuing honest creativity!
We are building this space with love for books and respect for authors. Your support allows authors to keep writing and create new stories for you.
To keep reading, you can purchase online access to all chapters of the book.
* VAT is included in the price.