Глава 3

– О так! Я три дні ходив із червоним вухом, ще й від батька влетіло – когось із наших хлопців усе-таки знудило в мамин вазон із пальмою. Зате чудова вийшла вечірка!

– Пробач, Андрію, погарячкувала. Зараз я вже можу зізнатися: тоді ти мене добряче налякав.

Я дивуюся:

– Невже я був таким страшним?

– Ні, – погляд Свєти теплішає, – радше нетямущим. Хоч би двері здогадався причинити. Усі наші були в сусідній кімнаті й явно на нас витріщалися.

Ми усміхаємося. Добре, коли двом є що згадати, ніби й не було чотирьох років. Та що там – ніби й десяти років не було.

Свєта на секунду відвертається й подає знак офіціантці. Я здогадуюся, що вона вже все замовила, просто чекала на мій прихід. Дивлюся на акуратну мочку вуха, у яку вдягнена невелика сережка, і на ніжну лінію вилиць.

Так і є. Зовсім юна дівчинка поспішає до нас через увесь зал із повною тацею. Підійшовши до столу, квапиться поставити на нього дві чашки кави «еспресо», два десерти й тарілку, на якій лежать шматки гарячого смаженого м’яса і «Грецький» салат.

Від аромату м’яса всередині одразу звіром прокидається голод.

– Я подумала, Шибуєв, що ти з роботи й напевно голодний, тож, будь ласка, не відмовляйся, – радше ставить до відома, ніж просить Свєтка. У цьому вся вона. – Ти мене знаєш, тобі все одно доведеться це з’їсти! Виявляється, у кав’ярні з часів нашої юності все ж дещо змінилося. Тепер тут подають сніданки!

Вона розриває стік із цукром і висипає у свій «еспресо». Розмішує його ложечкою, на секунду відлучившись думками. Але тут-таки повертається й додає на продовження перерваного зізнання:

– Це був Рудий – біля діжки з пальмою, але цур, я тобі нічого не казала.

Вона не квапить із розмовою, і ми снідаємо мовчки, продовжуючи вивчати одне одного поглядами. Мені ще доведеться дізнатися, навіщо вона мене покликала, а зараз я думаю про те, яка Уфимцева красива й свіжа, аж ніяк не рівня мені, пом’ятому.

От тільки звичної посмішки впевненої дівчини немає на обличчі, а колись ми з нею були в цьому схожі. Колись вона вміла посміхатися ще хижіше за мене.

– Здається, Андрію, ти давно не стригся.

Я киваю. Вона має рацію: здається, ні.

– Нема коли. Але я змінив сорочку, Свєт, і прийняв душ, чесно, – підморгую їй, роблячи гіркий ковток. – Усе-таки я йшов на побачення до красивої дівчини! До речі, – зауважую, – ти так і не роздяглася. У приміщенні цілком тепло.

Вона хмуриться, ніби й сама з досадою відзначає цей факт.

– Знаєш, Шибуєв, щось я хвилююся, – раптом зізнається.

– Ти? – я щиро дивуюся. – Та годі, Свєто. Це ж я – твій друг. Ти можеш просити мене про що завгодно. Ну, давай же! – усміхаюся, переплітаючи пальці рук. – Скажи, у чому річ? Рудий дзвонив, але так нічого конкретного й не сказав. Тільки те, що я тобі потрібен.

Уфимцева дивиться просто в очі. Не поспішає відповідати, але все-таки говорить:

– Так, потрібен. Я не відразу це зрозуміла, але Вітька, як завжди, мав рацію.

Вона на секунду закушує губи, зосереджуючи на мені увагу. Шикарні губи – повні й соковиті, як я люблю.

– Андрію, скажи, ти одружений? – раптово питає. – Може, є дівчина або цивільний шлюб? Я майже нічого про тебе не знаю.

Оце так питання! А мені здавалося, навпаки. Уже мене вона мала б добре знати.

– Жартуєш, Свєт? Звідки? Я вічний холостяк – це мій стан душі. А ти? – своєю чергою ставлю запитання, ледь устигнувши подумати: навіщо?

Але слово не горобець, уже злетіло й повисло в повітрі.

– Ні, – хитає світлою головою, – я не заміжня.

– Але хтось же є? Якщо не для душі, то для тіла? – називаю речі своїми іменами, передчуваючи, що за цим щось криється. – Адже напевно є?

Уфимцева не поспішає відповідати. Мне нову серветку, змушуючи мене дивитися на свої руки. Красиві руки з тонкими пальцями й крихкими зап’ястями.

За час затягнутої паузи вже можна тричі збрехати, але щось змушує її відповісти чесно.

– Ні. Зараз немає.

– І скільки триває це зараз? – я не можу уявити Уфимцеву саму. Біля неї завжди крутилися найкращі хлопці. – Тиждень? Місяць? – дозволяю собі здогадатися. Щиро дивуюся, читаючи відповідь у її очах. – Невже рік?!

Блакитні очі лише на мить ховаються під віями й знову дивляться прямо.

– Два, якщо для тіла. А для душі вже й не згадаю.

Я так вражений, що присвистую:

– Ого. Сильно.

– А ти? У тебе хтось є? Для тіла? – Свєта згадує, що в неї холоне кава, і помішує її ложечкою. На її щоках грає рум’янець, і вона відсуває далі розстеблену полу плаща. – Твій особливий стан душі продовжує приймати подарунки життя, га, Андрію?

Ось тепер вона посміхається, як раніше. Грає гострим поглядом кольору літнього неба, провокуючи мене на відвертість.

– Тільки не питай, як часто, гаразд? У тому сенсі, що в мене ніколи не було й не буде для душі. Повір мені, я як ніхто знаю, наскільки вона крихка. Ні, я не створений для серйозних стосунків. Ні, – хитаю головою, – шлюб точно не для мене.

– А от і спитаю! – Свєтка нахиляється й красиво підпирає підборіддя кистю руки. – Жіноча цікавість – велика сила. То як давно в тебе хтось був, Шибуєв? Ну ж бо, давай, зізнавайся: на скільки позицій я впала у твоїх очах?.. Місяць? Тиждень? – здіймає брову, але, побачивши, як сито я витираю кулаком губи й посміхаюся, Свєтка ахає: – Невже день?! Та ти безсоромний котяра!

– Менше, – зізнаюся. – Але, Уфимцева, тобі вдалося змусити мене зашарітися. Усе це дуже просто, насправді. Фізіологія ніколи не підводить. Головне – чітко окреслити межі.

– Ух, гарячий доктор Шибуєв! Доторкнешся – обпече! – Свєтка торкається мене пальцем, і ми обоє сміємося, як старі добрі друзі.

– Свєта?

– М?

– І все-таки? Ми стільки років не бачилися. Що сталося, розкажеш?

У блакитних очах ще відбиваються веселощі, але кутики губ уже опускаються. І підборіддя піднімається з долоні.

Свєта ховає руки під стіл і відкидається на спинку стільця. Смикає на грудях плащ, знову повертаючись до вкрай пошматованої серветки.

– Я безплідна, практично стовідсотково. Лікарі залишають шанс за наявності ідеального партнера, але він настільки мізерний, що я вирішила не сподіватися, так легше жити. Тобі, можливо, це простіше зрозуміти, ніж іншим. Тому й будувати стосунки не хочу. Але я хочу усиновити дитину, і мені потрібен фіктивний чоловік. Може, на рік, а може, на два, поки я не оформлю документи й не розв’яжу питання з житлом. Жодних зобов’язань, жодних претензій і, само собою, жодного боргу, тільки свідоцтво про шлюб і кілька візитів у потрібні місця.

Ми дивимося одне на одного, не відриваючись.

– Андрію, візьми мене заміж, будь ласка. Мені більше нікого просити.