Глава 12, частина 3

— Отже, джентльмени, прекрасні леді вже чекають на вас на балконі палацу, захищені кригою та каменем. Ваше завдання — подолати перешкоди, дістати символ відданості та вручити його своїй парі. Асистенти, прошу вас!

За сигналом ведучого на балкон вийшли помічники й поставили перед кожною з нас по масивному скляному коробу. Крізь товсте скло, підсвічене зсередини холодним світлом, було видно, що ємності вщерть засипані крижаною крихтою, а в самій гущі льоду захований яскраво-червоний бутон троянди.

Господи, захотілося заплющити очі й видихнути. Якийсь середньовічний сюр у телевізійній обгортці, не інакше!

Я обережно зиркнула на Демонця. У цей момент він якраз повільно підвів на мене погляд, і на його обличчі проступила така суміш похмурої досади й усвідомлення безглуздості того, що відбувається, що я мимоволі завмерла, легко прочитавши його думки: «Кошкіна, сподіваюся, ти не чекаєш, що я полізу на крижаний балкон заради якогось замороженого гербарію? Тим паче якщо він для тебе».

Я знітилася. Чесне слово, зараз навіть близькість камер не могла змусити мене усміхатися і повернути плечам ту впевненість, із якою я залишила гримерку Грині. Я почувалася випадковою гостею в цьому крижаному пафосі й не знаю, що у відповідь прочитав Демонець на моєму обличчі, але сподіваюся, не те, що я «страшенно щаслива» бути його прекрасною леді.

Сухо клацнула хлопавка, і режисерка дзвінко вигукнула:

— Почали! Вперед, хлопці!

Першим на штурм крижаної драбини кинувся Марк. Судячи з ентузіазму та взятого розгону, любитель хіпі збирався подолати крижаний підйом секунд за тридцять… але вже на другій сходинці його ноги роз'їхалися, і він, здивовано охнувши, звалився на страхувальний мат.

— Я в порядку! — тут же озвався, лежачи на спині. — Просто перевіряв надійність конструкції… А можна паузу перед другою спробою?

Слідом за Марком із драбини звалився повнуватий Ярослав, причому примудрившись застрягти між нижніми сходинками в безглуздій позі. Коли помічники його звідти витягли, хлопець гучно обурився, підтягуючи штани й червоніючи від сорому поразки:

— Я шахіст, а не гірський козел! Моя стратегія — думати головою, а не колінами. Все, я пас.

— Квест не пройдено, — сухо прокоментував його падіння Валентин. — Наступний!

Наступним на вихідну позицію вийшов Влад, причому з виглядом людини, якій нічого втрачати. Рваний кілт розвівався на протязі двору, як бойовий прапор, але волосся у хлопця лежало бездоганно, і він мужньо розвернув плечі до камер.

— Марго! Знай, — театрально кинув у бік балкона, — я роблю це заради тебе!

— Ну так, звісно. Вже впала й дриґаю лапками від захвату. Тільки б не зганьбився, павич нещасний! — почула я збоку ледь розрізнений шепіт блондинки, але варто було оператору наставити на неї об’єктив, як Марго миттєво переобразилася й обдарувала свого «лицаря» нудотно-солодкою усмішкою.

Перші дві крижані сходинки Влад подолав напрочуд легко. Але на третій ноги хлопця зрадницьки роз'їхалися в боки, і він став схожим на мʼязистого ковзаняра, що ось-ось сяде на шпагат. Вчепившись у верхню поперечину, у гонитві за гарним кадром він вирішив підтягнутися на руках. Але в момент демонстрації мускулів одна долоня зісковзнула, і край кілта, що розвівався, миттєво обмотався навколо стійки. Пролунав виразний тріск тканини, здивований вигук, і Влад, хитнувшись у повітрі маятником, полетів униз, залишивши більшу частину кілта бовтатися на драбині. Приземлившись на мат, він став на карачки, демонструючи камерам міцний зад у теплих підштанках із начосом.

— Мій костюм! — заволав хлопець у здивованому обуренні. — Операторе, не знімай мене, я подам до суду! Ця крига справжня — так нечесно!

Наступним до перешкоди вийшов Артур. Зазвичай усміхнений і комунікабельний бариста мав такий вигляд, ніби йому належало зійти на ешафот. Він чесно спробував залізти на драбину, діючи обережно й уважно, але на середині шляху його підвів холод. Артур просто завмер, вчепившись в обледенілу стійку, і за хвилину напруженого сопіння добровільно сповз униз під розчароване зітхання всіх дівчат. А його партнерка Настя так засмутилася, що в неї на очах виступили сльози.

— На жаль, холод — це не моє, — винувато розвів руками Артур. — Я більше по гарячих напоях і дартсу. Можу на око визначити ступінь обсмаження зерен — треба?

У цей момент кава нікого не цікавила, і загальна увага вже була прикута до високого Богдана, який ще першого дня шоу у своїй відеовізитці заявив, що захоплюється альпінізмом. Майбутній юрист і головний сперечальник проєкту підійшов до драбини, помітно збліднувши. Весь його ранковий апломб кудись випарувався, і він тривожно зиркнув на обледенілу конструкцію.

— Ось побачите, Богдан точно впорається, — почула я в ряду дівчат упевнений голос його партнерки Каті. — Він мені всі вуха прогзиз, що для нього будь-яка висота — дурниця! Він навіть із даху хмарочоса якось спускався по прямовисній стіні, і в нього є три чемпіонські пояси!

Богдан тим часом підняв руки й подивився на драбину поглядом випадкового перехожого, якого прийняли за дресирувальника й запропонували увійти у вольєр до вовкодавів. Зробивши кілька невпевнених кроків, він піднявся на другу сходинку, послизнувся і, ледь не проїхавши обличчям по поперечинах… відступив, важко дихаючи.

— Тут… тут не дотримано техніки безпеки! — вигукнув ображено, повертаючись до Валентина. — Кригу нанесено нерівномірно, і коефіцієнт тертя дорівнює нулю! Я відмовляюся продовжувати, поки умови не приведуть у відповідність до нормативів!

— Набрехав… — розчаровано протягнула Катя, пригнічено скрививши губи. — Альпініст кімнатний. А як розписував! Не здивуюся, якщо всі три пояси йому мама в дитинстві намалювала.

— Квест не пройдено! — подав голос Валентин, анітрохи не засмутившись через цей факт. — Здається, леді та джентльмени, наша крига сьогодні збирає багаті жнива з чоловічого самолюбства, — зауважив він з усмішкою. — Залишився останній учасник і останнє на сьогодні запитання: чи здобуде хтось троянду для своєї леді, чи крижане серце Плезенвіля так і не відтане до наступного сезону?

На мить мені здалося, що Демонець зараз просто піде. Розвернеться, запхне руки в кишені джинсів і зникне в сутінках, наплювавши на безглузді правила шоу. До цього моменту змерзли всі — і хлопці, і дівчата. І я рішуче не уявляла, як у такому стані можна дертися по обледенілих поперечинах. Той, хто придумав цей квест, явно не пробував піднятися по конструкції сам, інакше б згорнув ідею ще на етапі сценарію.

Але Демонець і не збирався намагатися. Окинувши коротким поглядом балкон, він підійшов до місця, де закінчувалися страхувальні мати й починалася кам'яна стіна особняка, поросла старим здерев'янілим плющем. Одним рухом розстебнувши блискавку куртки, передав її асистенту, залишившись у чорній водолазці, скинув голову і, повністю ігноруючи крижану драбину, ухопився за виступ кам'яної кладки. Підтягнувшись, перекинув другу руку на голе, жорстке стебло плюща і з котячою грацією поліз угору.

Спостерігати за ним було красиво і страшно водночас. Денис вибирався спритно і швидко, не звертаючи уваги на промерзлу стіну, вкриту морозною памороззю. Водолазка нічого не приховувала, і було помітно, як під тканиною натягуються сильні м'язи його плечей і рук. Але майже біля самого верху, поруч із водостоком, кам'яна кладка виявилася вкритою тонкою кіркою намерзі — і удача його зрадила. Ліва нога втратила опору, пальці зісковзнули, і Демонець хитнувся назад, ухопившись рукою за гілку плюща — надто тонку й суху, щоб витримати його вагу.

Дурень!

Я не пам'ятала, як підлетіла до перил і перехилилася вниз мало не по пояс, вигукнувши його ім'я:

— Денисе!

Під ним не було жодних матів — тільки кам'яна плитка з гострим бордюром, і моє серце зробило кульбіт, застрягши десь у горлі. Вчепившись мертвою хваткою у комір водолазки та плече хлопця, я потягнула його на себе, відчуваючи, як тканина тріщить по швах і врізається в пальці.

— Тримаю! Не смій відпускати! — прохрипіла, червоніючи від напруження і, без сумніву, втрачаючи весь флер «англійської аристократки», щосили впираючись колінами в кам'яну огорожу.

Але замість того, щоб зрадіти моїй допомозі, Демонець спочатку сторопів, потім здмухнув зі свого обличчя моє волосся, а вже в наступну мить розлютився:

— Кошкіна, ти з глузду з’їхала?! — рикнув сердито, відчайдушно чіпляючись черевиком за камінь. — Відпусти мене, ти ж зараз сама полетиш униз, дурепо! Відпускай!

— Сам дурень! — розсердилася я у відповідь. — Хто тебе просив сюди лізти?! Міг би, як усі нормальні люди, ганебно злетіти з другої сходинки й усе! А тепер, якщо я тебе відпущу і ти вб'єшся, мені не буде кого ненавидіти! Ну ж бо… лізь, чорт тебе забирай!

Від адреналіну руки тремтіли так сильно, що я пропустила момент, коли Денис нарешті знайшов точку опори, підтягнувся і ривком перевалився через перила балкона просто на мене. Ми впали на підлогу разом: я знизу, а Демонець зверху, придавивши мене своїм тілом.

І обоє розгубилися, опинившись у несподіваній близькості. Я тільки встигла помітити гострі вії, потемнілі блакитні очі й відчути на своїх губах його збите дихання, як світ на довгу секунду завмер.

Я зітхнула, кліпнула, і кадик на шиї Демонця смикнувся.

Він отямився першим. Прикусивши нижню губу, раптом хижо усміхнувся і звузив погляд, блиснувши іклом:

— Кішко, мені здалося… чи ти за мене переживала?

Я хотіла відповісти йому щось уїдливе і колке, як відповідала тисячу разів до цього, але слова застрягли в легенях, збившись у тугу грудку. Все, що змогла — це відштовхнути від себе міцні плечі:

— Тобі здалося… нечисть!

Денис повільно підвівся і простягнув мені руку, допомагаючи встати. А потім, не повертаючись до камер, ступив до крижаного короба.

Той стояв на спеціальному постаменті, світився блідо-синім світлом, і Демонець похмуро оглянув досить глибоку ємність, доверху наповнену крижаною крихтою. Щоб дістати квітку, потрібно було занурити руку в цей холод майже по лікоть, і, закочуючи рукав водолазки, він незадоволено пробурчав:

— Знаєш, цей Валентин — рідкісний садист. Він би ще рів із крокодилами видумав… романтик хрінов.

Я бачила, як Демонець зціпив зуби — крижана крихта напевно обпікала шкіру не гірше за окріп, його пальці миттєво почервоніли, але він продовжував розгрібати її в пошуках стебла. Упершись у щось тверде, він ударив стиснутим кулаком, розбиваючи перешкоду, і нарешті витягнув із короба велику червону троянду в краплях талої води.

Прим'ята і замерзаюча, вона все одно справляла враження на тлі загального мовчання, і дівчата на балконі (напевно з ввічливості) стримано зааплодували.

Демонець повернувся до мене. Він стояв без куртки, з мокрою по лікоть рукою, на якій від холоду проступили вени, а на кісточках — кров, і його майже зла рішучість дістати квітку подіяла на мене сильніше за будь-який пафосний жест. Я розгублено застигла, коли він обламав на стеблі кілька шипів і під прицілом наставлених камер простягнув троянду мені:

— Вона твоя, Діано, — сказав незвично рівно і по-чоловічому, без тіні насмішки.

А коли я взяла квітку, несподівано нахилився до вуха і прошепотів:

— І май на увазі, кішко, за це ти маєш мені як мінімум дати обстригти твій хвіст ще раз. З дитсадка обожнюю ігри в перукаря!

Що?!

Наші пальці зустрілися — його були крижаними, мої — гарячими, і Денис не поспішав прибирати руку. Він повільно відсторонився, дозволяючи мені розгледіти самовдоволену усмішку, що повернулася на його гарне обличчя. Напевно, на екрані вона виглядатиме чарівно і шляхетно, без грама того єхидства, яке бачила в ній я.

Унизу все ще горлав Влад, вимагаючи стиліста, кілт і новий дубль. Марк утретє намагався штурмувати драбину. Але тут, на балконі, мені на мить здалося, що ми з Демонцем справді самі.

— Дякую, Денисе. — Я притиснула троянду до себе і з бездоганним захватом видихнула: — Ти такий… лицар! Як же мені з тобою пощастило!

Але обійнявши його за шию в пориві вдячності, дотягнулася губами до вуха хлопця і додала з обіцяючим шипінням:

 — Тільки якщо ми обоє опинимося в пеклі, Демонець, і це буде твоє передсмертне бажання!!

 П.С. Ну нарешті день другого побачення закінчився😄) далі університет і... подивимося, що ще) Дуже дякую всім, що читаєте!❤️