Глава 6, частина 1

Ну, почалося. Усе ясно. Хтось тут явно перебрав. Ось чому не люблю затримуватися до закриття й обслуговувати пізніх клієнтів. Між них завжди знайдеться якийсь ідіот, який обов’язково зіпсує настрій.

Я постаралася відповісти в дусі персоналу модного закладу — тобто вкрай ввічливо. А ось «викати», дивлячись на мерзенну посмішку нахабного типу, розхотілося зовсім. На випадок несподіваної активності відвідувача працівники завжди могли розраховувати на вишибалу Толіка. То чим я не працівник?

— Дякую, не думаю, що мені буде зручно, сидячи в тебе на колінах, обслуговувати інших клієнтів. Тим паче на чому там кататися-то? — підвівшись на носочки, заглянула за столик. — На іржавому цвяшку? Якщо чесно, і того не бачу.

Мабуть, я сказала щось смішне, бо компанія розсміялася. На Сокола я не дивилася.

— Ой, напросишся, дівчинко… — хлопець не був засмученим. Зовсім навпаки. Смикнув на плечах куртку, нахилився ближче. — Люблю норовливих. Хочеш погратися?

— Макс, кінчай, — раптом байдуже відгукнувся Сокіл. — Не заводь дівчину.

— Ну, з такою, може, і закінчу. Пізно, Тьомичу, я вже відчалив назустріч своєму щастю! — І знову мені: — Це ж ти сьогодні в спортзалі видерлася на канат? Добрий маєш вигляд знизу, малятко, я зацінив!

І заіржав. От же козел! Й інші заіржали! Так і захотілося їх усіх чим-небудь міцно огріти! Я навіть теку для замовлень вивудила з пахви й стиснула перед собою в руках. Ну, хто перший?

Мабуть, не тільки я відчула недобре, тому що подруга Сокола раптом заканючила:

— Артеме, я втомилася і напилася. Розрахуйся за нас з офіціанткою і пішли звідси! Давай-но до тебе? Минулого разу мені все сподобалося. Як щодо того, щоб удвох відсвяткувати вихід у півфінал? Я впевнена, котику, нам із тобою час іти.

Що?! Йти? Уже? Тобто… А як же я?! Знак запитання, що виник перед очима, затьмарив собою навіть «котика».

Мусила притиснути теку до грудей і бочком, бочком підступити до парочки ближче, поки решта компанії й далі розважала себе сміхом. Пробубніла ніби між іншим, але помітно голосніше:

— Ось-ось. Офіціантка теж людина і теж дуже хоче додому.

— Ну ось, бачиш! — тут же відгукнулася дівчина, яку, здається, я необачно поспішила жаліти.

Сокіл глянув на мене, я на нього. Знову на мене — я відповіла тим самим. Блиснула очима: мовляв, позбавиш спального місця, гостродзьобий — уб’ю! Потім воскрешу й ще раз пристукну. Сковорідкою, з якої ти мою шинку зжер!!! Не я першою скріплювала угоду рукостисканням.

— Не вийде, Зая, — хлопець розвалився на стільці. — Не сьогодні. — І дівчину з рук — бринь на сусідній стілець, а сам мордою до друзів. Типу — відвали, черешня, у нас тут узагалі-то футбол!

Але якби в житті все вирішувалося так просто, у мене обов’язково була б своя кімната, а Сокольський не боявся б поранити батька. Ось і Черешня здаватися не збиралася. Ну ще б пак! Я б на її місці теж занепокоїлася таким раптовим охолодженням до своїх принад. Дівчина була яскравого забарвлення — висока й симпатична, чого вже там.

— Це чому ж? — повисла на руці Сокола, плескаючи того по плечу. — Ну ж бо, Артемко, не ламай кайф, — скривила мордочку, — я тиждень чекала! Що трапилося-то?

Хлопець замовчував. Ламати кайф йому й самому навряд чи хотілося, особливо, коли перед очима посилено «дихав» бюст, який скромниці зазвичай ховають у високе декольте, але особисто мене цей факт анітрохи не хвилював! Уже я-то точно не збиралася після такого довжелезного дня гуляти бездомною дворнягою зимовим містом!

— Віко, сонце, не можу, вибач! — як від душі відірвав. — Зовсім забув. Сестра в гості приїхала, ночує в мене. Боюся, не зрозуміє.

— Старша? — видихнула дівчина. Невже з повагою, чи мені здалося?

— Та який там, — Сокіл в усмішці розтягнув куточок рота. — Дріб’язок, троюрідна, соплива. Школу закінчила, а все ніяк із пупсами не розлучиться. Спить у піжамі з Мікі Маусом і плюшевих шкарпетках.

Що? Та звідки він знає…

— Нав’язалася мені на голову, тепер не виженеш.

— А якщо її на кухні замкнути? — пожвавилася Віка-Зая. — У тебе ж там диван є?

Що-що?!

— Не вийде, — зітхнув «братик». — Вона в нас того, — покрутив долонею біля скроні, — сновида. З червоними очима барабашок ночами шукає, як Ван Гельсинг нечисть. Може й у вікно стрибнути, якщо на ніч до ліжка за косу не прив’язати.

— Ненормальна, чи що? — вразилася подруга.

— Ну навіщо ж. Так, із дивацтвом трохи. І головне, це не лікується. Хіба що осиковий кілок допоможе…

Ррррр…