Глава 2, частина 1

Остання пара в нас з Улянкою проходила в різних аудиторіях, мені не хотілося бентежити подругу, і, щойно викладач закінчив лекцію, я вийшла з корпусу й поспішила до зупинки. Сіла в автобус, проїхала два квартали й зійшла, щоби пішки попрямувати до кав’ярні, у якій працювала вечорами.

Моя зміна починалася за дві години, зазвичай я встигала заїхати додому й переодягнутися, але сьогодні пішла прямо до кафе, сподіваючись, що Тимуру пара зайвих рук не завадить. А там видно буде, що далі робити й де спати. Ось випровадимо останніх відвідувачів, і заночую на лавочці в підсобці, якщо господар не прожене. Ну а якщо прожене, робити нічого, поплетуся, як усі безхатченки, на вокзал. Якраз за вечір і зароблю собі на місце у VIP-залі очікування. Три ха-ха.

Працювала я в спортивному кафе-барі «Маракана», розташованому в центральній частині міста, названому так на честь найвідомішого футбольного стадіону Бразилії й всієї Південної Америки, де відбулося багато пам’ятних матчів і світових першостей в історії спорту. Господар кав’ярні — Тимур, доволі молодий ще хлопець, виявився затятим фанатом футболу, і за рік роботи в кав’ярні під його керівництвом, обслуговуючи клієнтів під час матчів, слухаючи у пів вуха їхні не надто тверезі розмови, я встигла так багато дізнатися про футбол (як для простої дівчини), що тепер запросто могла кожному допитливому пояснити, що ж таке офсайд. На пальцях, звісно, пояснити, але сам факт!

На повній ставці в кафе працювали позмінно два офіціанти, кухар (на легкі закуски), бармен, охоронець і посудомийка. Заробляли хлопці непогано, бар користувався помітною популярністю серед молоді та старших компаній, розширювати штат ніхто не погоджувався через любов до своїх кровних, і моє завдання бідної студентки полягало в забезпеченні цих жаднюг зайвою парою робочих рук. Коли потрібно, я могла і столики обслужити, і посуд помити, і столи витерти. Подумаєш, аби платили. Господар розраховувався готівкою після кожного виходу на мої пів зміни, мене це влаштовувало, і виходити я намагалася частіше.

Уляшка не збрехала, до принцеси данської мені було, як до місяця, і три копійки заробітку до трьох копійок стипендії давали змогу почуватися майже вільною людиною. Як там в одному фільмі казала героїня: «Хочу — халву їм, хочу — пряники»? Так от, ні те, ні інше я не любила, а ось від шоколадки відмовитися не могла.

Раз столик. Два столики. Три…

У кафе було не дуже багато відвідувачів, я якраз закінчила обслуговувати молоду пару, коли в кишені відгукнувся телефон.

— Алло? — Дзвінок був із невідомого номера, тільки тому я натиснула кнопку «прийняти» й піднесла телефон до вуха.

— Привіт, Фаню. Це я.

Голос був мені знайомий, і тут же захотілося відключитися. Хлопець це відчув, бо майже вигукнув.

— Зачекай, Анфісо! Будь ласка!

— Чого тобі?

— Ми давно не говорили по-справжньому.

— І?

— Цими вихідними хочу з’їздити додому — поїхали разом?

Що?! Чорт! Захотілося завити: ну що за день! Я абсолютно точно на вихідні збиралася до батьків. Як же так? Ось же закон підлості! Тільки колишнього мені в дорозі й бракувало! А якщо ще врахувати, що він мій сусід…

— Ні.

— Ну, Фаню, перестань. Скільки можна дутися, як маленька.

— Скільки потрібно, стільки й можна.

— Ми ж уже говорили, сонечко. Я тобі стільки разів пояснював, що стосунки під час навчання в університеті — для мене нічого не значать! Пам’ятаєш, як у хіпі? Це час свободи, дитинко! Ніхто нікому не винен, живемо один раз! Навчання закінчиться, і ми знову будемо разом, обіцяю. Я легко закреслю минуле.

До чого ж не хотілося з ним говорити.

— Та мені фіолетово — значать чи ні. Я тобі повторю, мені не важко: між нами давно все закінчилося. Твоє особисте життя мене більше не цікавить і не стосується жодним боком. Відчепись, га?

Як завжди, він вирішив звинуватити мене. Нічого нового. Навіть голос зазвучав з образою.

— Усе було б добре, Фанько, якби ти не приїхала навчатися в цей університет. Я тебе просив, попереджав. Хто тобі заважав вступити на навчання в інше місто, як ти планувала? П’ять років — це все, що мені було потрібно!

Ніхто не заважав, тому що дурепою була. Хотілося своєму хлопцю-студенту сюрприз зробити. Зробила — собі! Хто ж знав, що так нерозумно й некрасиво, в одну мить закінчиться моє шкільне кохання. Я-то мріяла, що він зрадіє, дізнавшись, що я вступила до його університету, а на ділі вийшло навпаки. Не тільки не зрадів, але навіть і вигляду не подав, що знайомий із дурною провінціалкою в немодній сукні, коли я знайшла його в компанії таких самих, як він сам, друзів, а на руках у нього сиділо незнайоме дівчисько. Красива дівчина. Досі пам’ятаю високі підбори й коротку спідницю, і пальці мого хлопця на голому стегні. Тоді своєю появою я перервала пристрасний поцілунок…

Козел! І як я стільки років могла до нього щось відчувати?

Ні, я не збиралася нічого пояснювати й тим більше розуміти. Йдучи — йди. Тоді я пішла, змогла піти, хоча ноги тремтіли, а крик рвався з грудей. Тиждень білугою проревіла, а потім нічого, відійшла, дякуючи чуйній турботі Матильди Іванівни, її повчальним байкам за мотивами турецьких серіалів і солодким пирогам. І дякуючи навчанню. Зрештою, я справді сюди за професією приїхала, а не повзати за колишнім побитою дворнягою. Ревнивою дворнягою, яку добрий господар то поманить до руки, то прожене.

Ні-ні, це точно не про мене. Як там сказав Омар Хаям: «Ти краще голодуй, ніж що попало їж. І краще будь один, ніж разом з ким попало»?

Так от — це по мені! Краще бути однією!

— Фаню? То я куплю квитки й почекаю тебе на вокзалі? Давай о шостій. Якраз до восьмої будемо вдома. Може, сходимо куди-небудь? Ну не можу я, Чижику, скучив…

Що-що?

— Та йди ти! — я раптом розсердилася. І так життя не клеїться, так ще й цей дятел — знайшов момент, щоб добити. — Іди ти зі своїми квитками знаєш куди?! Скучив він! Більше ніколи мені не телефонуй, зрозумів?! Ніколи!

Дзвінок скинула, але чомусь легше не стало.

Була вже десята година вечора, бар звично гудів, коли за столик біля вікна сів Льошка. Я якраз встигла все прибрати.

— Привіт, Чиже, — привітався, поглядаючи чорними очима крізь фарбовані світлі прядки, що впали на лоб.

— Ну привіт.

Іноді Лис із друзями заходив у кафе, тому я не дуже здивувалася, побачивши перед собою брата подруги.

— Все нормально? — запитав.

— Все нормально.

— А чого тоді ревеш?

— Тобі здалося, Кім. — Я випрямила плечі й сунула ганчірку за спину. Схаменувшись, почала з новою ретельністю терти стільницю. — Замовлення зробиш? Чи будеш і далі мене розглядати? Я, знаєш, сьогодні трохи не у формі й не в гуморі. Тож нумо без своїх звичайних штучок. Однаково на мене твої прийомчики не діють.

Льошка посміхнувся. Склавши руки на столі, озирнувся в бік друзів і присунувся ближче.

— Я помітив.

— Ось і добре.

— Що ж ти завжди така колюча, Чижику? — здивувався, заглядаючи в очі. — Може, я допомогти хочу, а ти кусаєшся. Улянка розповіла про твою біду. Якщо хочеш, давай до нас. Обіцяю вночі не чіплятися.

Та хто б тобі ще дозволив! Але на ділі вийшло тільки жалюгідно хлюпнути носом.

— Ти ж знаєш, що не поїду.

— Фаню, — хлопець раптом змінився в обличчі й став схожим на нормальну людину, а не на дотепника-гобліна, яким частенько бував. — Невже серйозно ночувати ніде?

— А що я, по-твоєму, тут роблю на початку одинадцятої? — зітхнула. — Та все нормально, Льошо, не переживай. Ляжу спати в підсобці. Два дні занять, а там на вихідні додому поїду.

— А хіба Тимур не ставить бар на сигналізацію? Хто ж тебе тут залишить?

Усе ж він знає. І справді — хто? Мабуть, на це й відповісти нічого.

— Ну-у-у…

На стіл зі стуком упали ключі.

— Тримай, Чиже! Провулок Федотова, будинок два, квартира двадцять вісім. Сьомий поверх. Сьогодні переночуєш, а завтра що-небудь придумаємо.

Я вирячилася на ключі, як негодована дворняга на кістку, від несподіванки притиснувши ганчірку до грудей. Замахала на хлопця здивовано віями.

— Ой, Льошко, справді, чи що? Мені?

— Справді. Для себе добував! Сестрі спасибі скажи. Дістала своїм Чижиком!

— Дякую!

Хлопець уже встав, збираючись піти, але раптом обернувся.

— Тільки, Чиже, дивись — щоб завтра до дев’ятої ранку тебе з квартири вітром здуло! І постарайся не наслідити, зрозуміло? Ключі в універі з Улянкою передаси — так, щоб ніхто не бачив!

Я енергійно закивала. Щастя в житті є, однозначно!!!

— Не побачить! У мене ж перша пара о восьмій! Та я вже о сьомій ранку зникну, як Попелюшка з балу! Чесне скаутське!

І чому Лис раптом спантеличено насупився?

— І жодних загублених туфельок, — суворо сказав.

— Обіцяю!

— Ну, тоді біжи, Чижику!

— Зачекай, Льошко! — насправді це я вже тікала до підсобки, але повернула назад. — Ти не сказав — у квартирі хто-небудь живе?

— Взагалі-то господар є, — кивнув хлопець. — Але не хвилюйся, Фаню, він щойно в інше місто звалив, а мені ось ключі залишив — із дівчиною відірватися. Він, гад, далі передпокою і кухні не пускає, тож ти — це, вважай, моя йому помста.

Кім розтягнув рот у недобрій усмішці, а я похитала головою. Ні, не зрозуміти мені чоловічої дружби.

— Фі-і-і! — відстовбурчила вниз великий палець, але губи усміхалися.

Насправді мені було однаково. Зрозуміти безхатченка здатен тільки безхатченко. Я втомилася думати, втомилася переживати, зараз я хотіла лише одного — спати!

Йух-ху! Я кинулася до своєї шафки в підсобці й за дві хвилини зняла форму, натягнула пуховик та шапку. Заштовхала в сумку загорнуті в папір бутерброди. Ну й подумаєш, що замість чайових у мене сьогодні їстівна здобич. Вони зовсім недоторкані на тарілці лежали — підсмажений хліб, маслечко й червона ікорочка. Зате буде чим поснідати. Клієнти залишили, а ми — студенти — народ не гордий! Ми й собі прихопимо, і про товариша не забудемо!

Та й узагалі — а раптом би довелося на вокзалі якогось бомжа нагодувати!

Ні-і, ясна річ, що, якби мене ось так само гарно обходив хлопець, як ту розчепурену дівчину за столиком — і тобі закуски на пів стола, горішки-хрустики, пиво-коктейлі різні, — я б теж клювала пташкою і дурнувато посміхалася щедротам хлопчачої душі. Клювала б, а сама молилася, щоби блискавка на спідниці не розійшлася або шов в інтимному місці не тріснув. А потім би прийшла додому, переодяглася в халатик і з голодухи пів каструлі маминого борщу навернула. Тут я дівчину розумію. Ось тільки на мене-то навіщо вовком дивитися, коли йшла? Та я взагалі волію відпочивати з подружками! З ними й блискавку у разі чого розстебнути можна, і з собою все, що потрібно, загорнути!

Навіть пальці облизати, якщо дуже хочеться!