Глава 1

— Оце так, не пощастило тобі, Фанько, — сказала Уляна, і я сумно видихнула в чашку, ліниво колупаючи ложкою дешевий чайний пакетик.

— Ага, ось це точно. Хоч застрелься!

Ми сиділи з найкращою подругою в галасливій університетській їдальні головного навчального корпусу й обговорювали останні події мого складного студентського життя.

Ще вчора все в ньому складалося цілком собі чудово. Навчалася я добре, підробляла, усі два з половиною роки навчання на економічному факультеті винаймала восьмиметрову кімнатку в баби Моті, й ось сьогодні вранці в одну мить моє впорядковане життя раптом впало в пекло. А все тому, що рано вранці ця сама баба Мотя вдерлася до моєї кімнати, як переляканий бегемот, і здавленим голосом пропищала — тримаючись рукою за серце і кружляючи за склом окулярів по-риб’ячому витріщеними очима:

— Анфіско! Швидко зібрала речі й дуй звідси на всі чотири сторони! Щоб і духу твого не було на моєму порозі! Можеш навіть цього місяця за кімнату не платити, от як!

Сказати, що я здивувалася — нічого не сказати. Платила я господині справно (спасибі мамі з татом, допомагали доньці, чим могли), гулянок не влаштовувала, хлопців не водила… Звали стареньку Матильда Іванівна, була вона жінкою охайною, обізнаною, із власним ноутбуком, навушниками та трирічним акаунтом у соцмережах. Любила дивитися турецькі серіали й заняття з в’язання, пекти пироги. Загалом, жили ми буквально душа в душу, і тут таке…

— Доброго ранку, Матильдо Іванівно. А що сталося? Чого ви мене женете?

Я відірвала голову від подушки, здула із чола чубок, що впав на очі, і втерла кулаком слиняву щоку. Усе-таки зубріння макроекономіки до четвертої ранку зрубує людину з ніг крутіше за снодійне!

Спітнілі долоньки баби Моті тут же з ляском лягли на неосяжні груди.

— Я-то?! Бог із тобою, дівчинко! Я тебе не жену. Я тебе, можна сказати, від душогуба рятую!

— У сенсі? — довелося все ж таки сісти на ліжку і випростати ноги з-під ковдри. — Якого ще душогуба? — Я старанно протерла кулачками очі.

— Та племінничка рідного! Століття б його, ірода, не бачити. Сьогодні якраз звільнився. Дванадцять років, злодій проклятий, за ґратами за розбій відсидів, на волю вийшов і відразу до мене намилився. Добре хоч зателефонував! Зустрічайте, мовляв, тітонько, на вільні хліби! Одна ти в мене кровиночка залишилася на всьому білому світі!.. Усе, Фанько! — очі баби Моті за товстими скельцями окулярів стали ще більшими, ніж раніше. — Уже їде сюди!

— А-а-а! — закричала я.

— А-а-а! — підхопила Матильда Іванівна і, охоплена почуттям глибокого жалю, міцно чмокнула мене в лоб (хоч би синець не залишився!) — Не поминай бабцю лихим словом, дитинко, — сказала, схлипнувши. — Чим змогла, допомогла.

І запропонувала, пускаючи тонку сльозу.

— Ти гайда сумки живенько збери, разом у гараж відтягнемо. Ключ я тобі дам. Як квартирку собі знайдеш — так і звезеш дрібнички. А ключик після в поштову скриньку кинь. І щоб сюди до мене ні ногою, зрозуміла?! Не дай боже, попадешся лиходієві на очі — не вирвешсіі-і-і-і…

— Ось такі справи, Уляно, — я знову хлюпнула носом і подивилася на пиріжок. Пити не хотілося, їсти теж, і пиріжок із капустою здавався черствим і несмачним.

— Так-так, справи кепські, прямо скажемо, — зітхнула подруга, підпираючи щоку кулаком. — Слухай, Фаню, а може, спробувати в гуртожиток влаштуватися? — запропонувала. — Ти ж студентка і як-не-як іногородня. Мають же вони увійти в становище.

— Та ходила я. Відразу від баби Моті й подалася.

— І що?

— Немає місць! Через три тижні сесія, до свят молодь роз’їдеться домівками, раптом хтось вилетить… Загалом, комендант обіцяла допомогти.

— Ну ось бачиш, уже дещо!

— Та мені й вдома гуртожитку вистачає, Улю! Бачила б ти мою божевільну сімейку. Я одна звикла, розумієш? Так легше на навчанні зосередитися і роботі. Мені б куток знайти, щоби перекантуватися десь кілька днів, а там дівчатка з агентства обіцяли допомогти. Ех, Улько, — я знову з почуттям зітхнула й почала далі колупати ложкою чайний пакетик, — так шкода свою кімнатку — слів немає! І куди тепер піти-податися — розуму не маю.

— Фаню, а може, все-таки до мене? — Улянка зі співчуттям зазирнула в очі. — Усе ж не на вулиці. Маму з татом я вмовлю, а Льошка й на підлозі поспить, не цукровий. Де-небудь у коридорі. А краще в тамбурі! Га?

Ось вона, сила справжньої дружби, навіть ревіти захотілося. Але я ж не сволота, зрештою! От не був би настрій таким паршивим, ми б зараз із Улянкою обов’язково від душі пореготали з її старшого братика, який спить у тамбурі, а так… Мало того, що подруга з Льошкою досі ділять кімнату в батьківській двокімнатній квартирі на двох, так іще й мене в їхньому родинному гнізді Лисовських-Кім для повного щастя бракувало!

— Ні, дякую, тільки не до тебе. Мені ще пожити хочеться!

Про «пожити» — це я ні крапельки не збрехала. Річ у тім, що сім’я в моєї подруги Улясі глибоко інтернаціональна. Тато кореєць, мати — біленька полька, тож діти вийшли просто цукерки! Обоє рожевогубі, ясноокі й стрункі. Ось тільки, на відміну від Уляни, Льошці (на прізвисько Лис) від батька перейшла ще й небувала самовпевненість, тож дівчат за ним водилося — тьма-тьмуща! Не менше, ніж за його друзями — Мальвіном і Соколом. Тож ні, бракувало мені ще з обірваними патлами ходити!

Мені ж, на відміну від подруги, зовнішність дісталася звичайна, слов’янська. Зросту я середнього, волосся русяве, місцями зі світлими прядками. Занадто густе та довге, у талію, але я вже навчилася із цим справлятися, затягуючи на потилиці тугий бублик. І навіть вії є ого-го які! Не гірші, ніж у Мальвіна… ну, якщо нафарбувати. А так-то звичайні собі вії, й очі зелені. Нічого особливого.

Так! Я ж не назвалася!

Звати мене Анфіса — Фанька для своїх. Прізвище Чижик. Знаю, поєднання забійне, але обурення щодо цього я висловила батькам ще багато років тому. Класі десь у третьому. Так хотілося бути Оленою або Катериною. Ну, або Ольгою — як велика княгиня! Так ні ж! Будь добра із честю носити ім’я улюбленої бабусі! А те, що наші імена, щоб не плутати, родичі спростили до Фіски та Фаньки — так це справа десята! Ніхто ні мене, ні бабусю не питав!

Загалом, посміялися батьки від душі з мого обурення, показали старшій дочці язик і назвали щойно народжених дівчат-двійнят — Ніколь і Мішель. Чижики, ага. От диваки! А ще в мене є молодший брат Роберт — трієчник-недоучка. І якщо я в глибині душі все ж плекаю надію коли-небудь змінити своє пташине прізвище на нормальне людське, то Кубику-Рубику як бути?! Ага, жахіття! Так Чижиком Федоровичем і літати!

Про що це я?.. Ах, так! Ми ж у їдальні!

— Ні, дякую, тільки не до тебе, Улю. Мені ще пожити хочеться! Я і так бачу, як на мене дивляться наші дівчата, знаючи, що я буваю у вас із Льошкою вдома, і він навіть — о, який жах! — пам’ятає мене в обличчя! Ні, треба придумати що-небудь самій, от тільки що?

Я якраз зітхнула і приготувалася знову хлюпнути носом у чашку із чаєм, що вже охолола, коли згадана мною трійця хлопців увійшла до їдальні — Мальвін, Лис і Сокіл. Так упевнено пройшли один за одним між столиками до буфету, наче їм сам ректор мідні бляхи на пузі начистив до золотого блиску й безплатний талон на обід видав!

Усі присутні дівчата одразу ж повернули голови в бік хлопців і почали непомітно чепуритися.

Настрій був кепський, і я, як заздрісний дракон, випустила пару з ніздрів:

— Теж мені — королі універу! Позери хрінові! Ось у кого ні печалі, ні тобі проблем у житті. Їж удачу ложками — не хочу!

— А? — неуважно відгукнулася Улянка, на довгу хвилину випавши в інший вимір, а я тільки відмахнулася, дивлячись, як у подруги загорілися очі.

Ну от, знову за рибу гроші! Ось уже другий курс подружка страждає від кохання до Мартинова, на прізвисько Мальвін, а мені терпи!

Не розумію, і що вона в ньому знайшла? Ну, високий, світловолосий, по-дівчачому привабливий, але ось цей зарозумілий вираз на обличчі «а-ля пуп Землі», фірмовий рух голови «заберіть мені чубок з очей» і примхливі губки бантиком… Фі! Ну дивитися ж огидно!

Мені гидко, а інші дівчата нічого, витріщаються. І на його дружків-павичів теж.

Ні, я, звісно ж, не завжди була ось такою — несприйнятливою до чужої краси. Ще два роки тому я б і сама пускала слину й млосно страждала, з надією відшукуючи у великих блакитних очах Сєви Мартинова своє віддзеркалення, як інші дівчата. А сьогодні мені увага таких хлопців, як Мальвін, і дарма не потрібна. Бо одного разу життя вже навчило Чижика, як любити й боляче обпікатися. Назавжди запам’ятала!

Ось і зараз Уляшка дивиться, а хлопець обводить поглядом їдальню, наче шукає когось або милується відображенням себе коханого в чужих очах.

Боюся, що на моєму похмурому обличчі відбилися всі почуття. Порахувавши, що настрою далі падати нікуди, я приставила два пальці до рота і продемонструвала Улянці блювотний рефлекс. Так погано на душі мені вже давно не було.

— Чого ти, Фаню? — увімкнувши свідомість, тут же підібгала губи вірна подружка. Почервоніла, зніяковівши, коли блакитний погляд прослизнув повз нашого столика й затримався. — І нічого Мальвін не «фі»! А навіть дуже симпатичний! Тільки Льошка, гад, знайомити не хоче! Я скільки разів просила, а він відмовляється.

— Правильно робить, — схвалила я мудре рішення Лиса. — Йому як старшому братові краще знати, якого ти хлопця заслуговуєш. Повір мені, це точно не Мальвін!

Ну ось, здається, Уляшка знову образилася. Я обожнюю свою подругу, але, коли справа стосується хлопців, наші з нею погляди на привабливість останніх кардинально розходяться, і тут уже нічого не поробиш. Плюралізм думок, гаплик його за ногу!

— Ти так говориш, Фаню, — Улянка насупила тоненькі брови, — наче сама не студентка економічного факультету зі стипендією в три копійки, а не менш як принцеса данська, розпещена увагою принців. Ну хай мій Льошка тебе жодного разу не зачепив, у нього зовнішність специфічна й характер свинський, але ти ще скажи, що тобі Сокіл не подобається. Нізащо не повірю!

Ще одна місцева знаменитість!

Я обернулася і подивилася на Артема Сокольського, який якраз із Лисом і Мальвіном сідав за центральний столик, найнахабніше зганяючи з місця хлопчаків-першокурсників, грізно гавкнувши: «Зникли, дріб’язок!»

Русявий, з модною стрижкою, не такий високий, як друг, але куди спортивніший і різкіший у рухах. На мій погляд, занадто запальний, щоб ось уже третій рік поспіль залишатися капітаном футбольної команди університету. Перший задирака, якому, за чутками, завжди все сходить з рук. Така собі суміш героїв Чака Паланика з «Бійцівського клуба» з ознаками самовпевненого психа. Змішайте всі інгредієнти в одному флаконі, гарненько збовтайте, і я впевнена, ви мене зрозумієте.

Взагалі-то від таких хлопців я намагаюся триматися якнайдалі, бо нічого приємного в них немає! Ну, крім зовнішності, звісно. Звичайним дівчатам поруч із ними вже точно робити нічого! Ні вірності в них, ні совісті!

Чи подобається мені такий тип, який перетискав половину дівчат на факультеті й, напевно, залишив їх із розбитим серцем?.. Хм. Ну, якщо підійти до питання з теоретичного боку, то, мабуть, я б не відмовилася бути притиснутою таким красенем до стіни — в одному зі своїх еротичних снів. Але з боку практичного, у реальності… О, ні. Ні-ні-ні! Мені й так у житті проблем вистачає!

Тут маленька поправочка: з певного часу Анфісу Чижика місцеві брутали на букву «К» (загалом рогаті) взагалі не цікавлять!

— Ні, не подобається. Ні крапельки, — я знову повернулася до подруги. — Нерозумно мріяти про того, хто високо літає і влучно гадить у душу. А щодо Льошки, Улю, це ти даремно. От якби я не знала про його брудні шкарпетки під ліжком і як він тебе дістає — обов’язково б закохалася в твого брата! А так, вибач, йому й без мене жіночої уваги вдосталь.

Уляшка раптом скисла і винувато повісила ніс.

— Це ти мене вибач, Фаню, — сказала сумно. — У тебе тут життя руйнується, ночувати ніде, а я сиджу і, як остання сволота, обговорюю достойність місцевих парнокопитних. Та пішли вони всі!

І таке обличчя в неї раптом стало винувато-жалісливе, що мені захотілося подругу підбадьорити. Ну, подумаєш, відвернулася вдача — з ким не буває. Що ж мені тепер, своїми проблемами друзям життя псувати?

Я змусила себе з’їсти пиріжок і навіть усміхнулася. Мовляв, та дурниця проблема! Та хто не був бездомним студентом! Подумаєш! Усе ще візьме і йа-ак влаштується всім на заздрість! Я ж оптиміст!..

— Та облиш, Улю! Усе буде добре! Ось побачиш! — бадьоро так сказала, от тільки посмішка чомусь вийшла кособока, й останній шматок пиріжка в горлі застряг.

І додала вже не так упевнено, дивлячись у темні очі Уляшки:

— Пішли вже на пару, Кім, а то запізнимося. У моєму випадку вже точно вечір ранку мудріший.

Але як би я не підбадьорювалася, навчальний день добігав кінця, а варіантів, де заночувати, у мене, як і раніше, не було.