Глава 1

— Оце так, не пощастило тобі, Фанько, — сказала Уляна, і я сумно видихнула в чашку, ліниво колупаючи ложкою дешевий чайний пакетик.

— Ага, ось це точно. Хоч застрелься!

Ми сиділи з найкращою подругою в галасливій університетській їдальні головного навчального корпусу й обговорювали останні події мого складного студентського життя.

Ще вчора все в ньому складалося цілком собі чудово. Навчалася я добре, підробляла, усі два з половиною роки навчання на економічному факультеті винаймала восьмиметрову кімнатку в баби Моті, й ось сьогодні вранці в одну мить моє впорядковане життя раптом впало в пекло. А все тому, що рано вранці ця сама баба Мотя вдерлася до моєї кімнати, як переляканий бегемот, і здавленим голосом пропищала — тримаючись рукою за серце і кружляючи за склом окулярів по-риб’ячому витріщеними очима:

— Анфіско! Швидко зібрала речі й дуй звідси на всі чотири сторони! Щоб і духу твого не було на моєму порозі! Можеш навіть цього місяця за кімнату не платити, от як!

Сказати, що я здивувалася — нічого не сказати. Платила я господині справно (спасибі мамі з татом, допомагали доньці, чим могли), гулянок не влаштовувала, хлопців не водила… Звали стареньку Матильда Іванівна, була вона жінкою охайною, обізнаною, із власним ноутбуком, навушниками та трирічним акаунтом у соцмережах. Любила дивитися турецькі серіали й заняття з в’язання, пекти пироги. Загалом, жили ми буквально душа в душу, і тут таке…

— Доброго ранку, Матильдо Іванівно. А що сталося? Чого ви мене женете?

Я відірвала голову від подушки, здула із чола чубок, що впав на очі, і втерла кулаком слиняву щоку. Усе-таки зубріння макроекономіки до четвертої ранку зрубує людину з ніг крутіше за снодійне!

Спітнілі долоньки баби Моті тут же з ляском лягли на неосяжні груди.

— Я-то?! Бог із тобою, дівчинко! Я тебе не жену. Я тебе, можна сказати, від душогуба рятую!

— У сенсі? — довелося все ж таки сісти на ліжку і випростати ноги з-під ковдри. — Якого ще душогуба? — Я старанно протерла кулачками очі.

— Та племінничка рідного! Століття б його, ірода, не бачити. Сьогодні якраз звільнився. Дванадцять років, злодій проклятий, за ґратами за розбій відсидів, на волю вийшов і відразу до мене намилився. Добре хоч зателефонував! Зустрічайте, мовляв, тітонько, на вільні хліби! Одна ти в мене кровиночка залишилася на всьому білому світі!.. Усе, Фанько! — очі баби Моті за товстими скельцями окулярів стали ще більшими, ніж раніше. — Уже їде сюди!

— А-а-а! — закричала я.

— А-а-а! — підхопила Матильда Іванівна і, охоплена почуттям глибокого жалю, міцно чмокнула мене в лоб (хоч би синець не залишився!) — Не поминай бабцю лихим словом, дитинко, — сказала, схлипнувши. — Чим змогла, допомогла.

І запропонувала, пускаючи тонку сльозу.

— Ти гайда сумки живенько збери, разом у гараж відтягнемо. Ключ я тобі дам. Як квартирку собі знайдеш — так і звезеш дрібнички. А ключик після в поштову скриньку кинь. І щоб сюди до мене ні ногою, зрозуміла?! Не дай боже, попадешся лиходієві на очі — не вирвешсіі-і-і-і…

— Ось такі справи, Уляно, — я знову хлюпнула носом і подивилася на пиріжок. Пити не хотілося, їсти теж, і пиріжок із капустою здавався черствим і несмачним.

— Так-так, справи кепські, прямо скажемо, — зітхнула подруга, підпираючи щоку кулаком. — Слухай, Фаню, а може, спробувати в гуртожиток влаштуватися? — запропонувала. — Ти ж студентка і як-не-як іногородня. Мають же вони увійти в становище.

— Та ходила я. Відразу від баби Моті й подалася.

— І що?

— Немає місць! Через три тижні сесія, до свят молодь роз’їдеться домівками, раптом хтось вилетить… Загалом, комендант обіцяла допомогти.

— Ну ось бачиш, уже дещо!