Глава 21, частина 1

 Робота не клеїлася, усе падало з рук. «Маракана» ближче до вечора наповнилася людьми, і я мусила з офіціантами обслуговувати столики.

— Фанько, що з тобою? — запитала жаліслива Райка, коли я втретє не відгукнулася на своє ім’я, забираючи замовлення. Сашко-бармен теж із цікавістю глянув у мій бік.

— Чижику, ти що, закохалася? — відпустив усмішку. — Якась ти дивна сьогодні. До речі, я тобі телефонував, хотів дізнатися: вийдеш у нашу зміну чи ні, але ти не відповіла. З телефоном щось сталося?

З телефоном усе було гаразд, от тільки ввімкнути його я забула, та й зарядити теж — вночі виявилося не до того, а ввечері всі мої думки зайняв Сокіл.

Напевно, телефонував не тільки Сашко, а й батьки. Я схаменулася.

— Саню, дай зарядний пристрій! Терміново! Раю, віднеси замовлення на четвертий столик, — сунула дівчині в руки тацю з коктейлем і пивом. — Я на хвилинку! — і вибігла із залу в підсобку.

Батькам зателефонувала — вислухала справедливий прочухан від мами, а від старшого Чижика — вимогу надіслати номер телефону Артема (на випадок термінового зв’язку). Від Мальвіна дзвінків не було — ну хоч щось. У стрічці висіло кілька дзвінків від дівчат із групи, і шість від Матильди Іванівни. Я розуміла, що їм із Мілою Францівною цікаво дізнатися, як для мене минув учорашній вечір, і не помилилася.

— Фаню, дитинко, ну як дискотека? Натанцювалася? — завзято реготнула баба Мотя. — А ми з Мілкою за тебе ще корицевого лікерчика сьорбнули!

Я не змогла не посміхнутися.

— Це був нічний клуб, Матильдо Іванівно.

— Та все одно — трясучка! Краще скажи: ти танцювала?

— Ще і як!

— Із найкрасивішим хлопцем? — нагострила слух баба Мотя. — Чи який дістався?

— Так, із найгарнішим.

— Ура! — зраділа старенька. — А я що казала: слухайся Мілку й будеш королевна! Я тобі, Фаню, чого телефоную, — голос баби Моті став серйознішим. — Новина в мене для тебе є — радісна.

— Яка?

— Племінничка мого пов’язали вчора. Злодія проклятого! Ось як ти пішла, а ми з Францівною зайвого сьорбнули, так прямо з моєї квартири в наручниках і сколупнули. Попався, голубчику! Я тут уже зранку прибиранням святкую! Хай пробачить мені моя покійна сестриця, але такого страху мені на старості років і задарма не треба! Тож кімнатка твоя вільна. Як захочеш, так і в’їжджай! А ірода я в неї не пускала!

— Матильдо Іванівно…

— Що, дівчинко?

— А можна я сьогодні приїду?

— Ну звісно! Ти, напевно, знову у своїй «Таракані» мучишся?

— Так, у «Маракані».

— Приїжджай, млинці напечу. Залишу ключі в поштовій скриньці. Бо сама ж, напевно, спати буду…

— Гей, це вона! Я кажу вам — вона! Дівчина Сокола! Ну, з якою він живе!

— Та, що на фото в боулінгу? Та годі тобі, Марджанов, не патякай! Вона для Сокола занадто чистенька.

— Та вона це, відповідаю! У неї ще ім’я таке незвичайне, кіношне. Привіт, лялечко! Пам’ятаєш мене? Ми-то тебе добре запам’ятали — особливо дівчата. Ха-ха! Як троянда, не зів’яла? Я старався. Вибрав для тебе найкрасивішу!

Я мало не впустила тацю із закусками й пивом, обслуговуючи відвідувачів за столиком, коли побачила перед собою темноволосого хлопця з боулінгу в компанії молоді, що були поруч. Тільки їх мені зараз і бракувало! Відвернувшись, змусила себе мовчки виставити замовлення.

— Гей, Заю, не сердься! Я ж із дружньої участі цікавлюся, — гукнув темноволосий. — Не щодня зустрінеш Сокола в компанії такої милої… Чижик! Точно! А я все згадати не міг твоє смішне прізвище!

Зая? Це він мені? Здається, я застигла.

Не знаю, звідки намалювався Макс Титов, але саме він відповів за мене брюнету з боулінгу.

— Марджанов, ну ти й придурок. Й однозначно смертник. Тобі не спадало на думку, що, можливо, Артем не хоче, щоб ти про неї тріпався? — кивнув у мій бік.

Поруч із ним стояв Лис, і хлопці з компанії привіталися.

— Максе? Привіт! Думаєш, я нарвався? — як ні в чому не бувало запитав Марджанов. — Отже, не здалося, і все насправді серйозно? — у нього була рухлива міміка, і він нею вміло скористався.

— А ось зараз Сокіл під’їде, і сам у нього запитаєш, серйозно чи ні, — холодно усміхнувся Льошка. — Якраз хвилин за п’ять обіцяв бути.

Що? Я позадкувала в бік бару, додала крок і в підсобку буквально влетіла. Зібрала речі, одягнулася…

— Тимуре, я йду, мені терміново треба додому! — спіймала господаря в кабінеті.

Якщо Тимур і здивувався, то вигляду не показав.

— Добре, Фаню, іди, — відірвався від перерахунку дорогої випивки, розставленої в коробках на підлозі. — А завтра будеш?

Мені дуже хотілося запевнити його, але я чесно відповіла:

— Не знаю.

Я справді не знала, нічого не знала.

Спочатку крокувала, потім брела центром міста до зупинки, скриплячи по снігу чоботами, і тільки в останній момент зрозуміла, що сьогодні автобус не привезе мене до провулка Федотова. Вулиці сяяли рекламними вогнями, переливалися гірляндами й блимали привітанням «З прийдешнім Новим роком!», народ поспішав потрапити до теплого затишку своїх домівок і квартир… Я сиділа біля вікна і згадувала дядю Васю з Лукою. Цікаво, вбрали вони ялинку чи ні? Я так і не встигла відповісти хлопчику, що завжди із задоволенням наряджала з батьком зимову красуню.

Артем зателефонував, і я кілька секунд дивилася на екран, перш ніж наважилася відповісти.

— Привіт.

— Чиже. Я не можу тебе знайти, — просто сказав. — Де ти?

Неважливо, у «Маракані» чи ні, Сокіл мав мету й хотів знати відповідь. Сьогодні цією метою була я, але завтра нам обом стане значно легше. Адже стане ж?

— Їду в автобусі, — зізналася.

— Додому? Я був у лікарні. Алісі вже краще, і батько з Лукою переночують у її будинку. Ми будемо самі, чуєш?

Мені знову знадобилася секунда, щоб сказати:

— Артеме, я не прийду сьогодні на ніч. Вибач.

— Чому? Як не прийдеш? Тобто… — Сокольський шумно видихнув у слухавку й після паузи запитав — тихо, проковтнувши грудочку: — Чиже, я не розумію: що до дідька відбувається? Поясни. Ти їдеш до батьків? Я зараз приїду, і ми поговоримо. Повинна ж бути чортова причина, чому ти тікаєш від мене!

Повинна і є! Але як пояснити свій страх тому, кому він здасться безглуздим?

— Ні, не від тебе, Артеме, від себе. І не потрібно нікуди їхати, я не в батьків. Будь ласка, повір. Я поясню тобі! Обов’язково все поясню, але не сьогодні. Обіцяю.

— Анфісо…

— Артеме, будь ласка, відпусти мене.

Я вимкнула телефон і заплющила очі: сподіваюся, він пробачить мені.

Баба Мотя дотримала слова й напекла млинців. Я провела в неї весь день неділі, і було так дивно знову повернутися під її крило до своєї старенької крихітної кімнатки, де ліжко вкривало мамине покривало, на письмовому столі, сподіваючись на ремонт, лежав ноутбук, а на вицвілій полиці з розсувним склом стояли улюблені книжки. Де предмети й речі чекали на мене, нехай і не всі були моїми. Я прожила тут два з гаком роки, але вистачило двох тижнів, щоб водночас скучити за своєю студентською комірчиною і раптом відчути тісноту. Чи то в кімнаті, а чи то в грудях. Дивне відчуття.

Вночі снився Сокіл. І якщо наяву я бігла від нього, то уві сні — до нього. Вранці прокинулася з важкістю на серці, тугою і температурою. Мене лихоманило весь день, і тільки надвечір я вийшла на кухню до баби Моті й Міли Францівни випити чаю.

— Господи, Фанько! — сплеснула руками господиня будинку. — На тобі ж обличчя немає! Бліда, як поганка! Мілко, додай їй смородини в чай, і сметанки до вареників поклади! Не подобається вона мені. Хоч би не захворіла. Що я її мамці з татом скажу?

— Любовні переживання в неї, Матильдо, от і мається. Я цю хворобу знаю. Он як очі блищать! А нумо, дівчинко, посидь на колоді, я спеціально для тебе принесла, — колишня піаністка вхопила мене за руку, саджаючи поруч із собою на стілець, на якому лежали гральні карти, і натхненно потерла долоні. — Зараз поворожимо й дізнаємося, у кому причина!

— Ну що ви вигадуєте, Міло Францівно? Нісенітниця це, — я спробувала було заперечити, але де там.

І сіла, і встала, і навіть колоду карт у руці потримала, як того хотіли бабусі. Хіба таким настирливим відмовиш? Любителькам програми «Екстрасенси», любовних романів і французьких пасьянсів. Хитрим маніпуляторкам, які в разі будь-якої відмови хапаються за серце.

— Нісенітниця? — Францівна коротко засміялася, а баба Мотя голосно й задоволено крякнула в кулак: «Кхе!», підтримуючи подругу. — Та я, Фаню, нашій скрипальці Сонечці на гастролях у Празі такого нареченого нагадала! Зашибісь — як каже молодь! Двадцять років уже минуло, а досі, згадуючи, сміюся! І не помилилася ж!

— Що, мабуть, іноземець виявився? — важливо підняла брову баба Мотя.

— Та який там! Наш директор філармонії — Осип Мейхер. Тричі розлучений шістдесятирічний пройдисвіт! З трьома підборіддями, спинною грижею та іржавою автівкою. Сонечка тоді була закохана в молодого тенора Борю. Ще б пак! Сенсація! Лауреат міжнародного конкурсу! Соліст! Чудові перспективи й…

— І що, Мілко? — не втерпіла Матильда Іванівна.

— А нічого. Шістка пік, хрестові дев’ятка й король! — розвела руками Францівна. — Повне фіаско, а не розклад! Сонечка тоді у своїй пристрасті усій філармонії відкрилася, Борьці проходу не давала, а він, як виявилося — гей. Щоправда, ми тоді це по-іншому називали. Не так культурно.

— Хей? — округлила очі баба Мотя. — Та ти що, Мілко! Окуневський?! Справді, чи що?

— Авжеж! Стану я тобі брехати, Матильдо! Я тоді Соньці відразу сказала: весіллю бути, але не з ним! Карти показали! А як Борька Соньку зі свого номера в Празі випер, так Осип і поквапився. Їй уже було все одно, за кого заміж виходити. Вона ж перед усією філармонією в спідньому стояла.