Епілог, частина 2

Так і приїхали всі разом до торгового центру «Материк-сіті» приводити мене до ладу.

— Із чого почнемо, дівчатка? — запитує Міла Францівна, притиснувши до грудей сумочку й оглядаючи високий хол, розкреслений дзеркальними ескалаторами вгору на кілька поверхів. — Господи, — ахає, хапаючись рукою за серце, — скільки ж тут народу!

— Мілко, пам’ятай про мету. Давай по суті!

— Починати завжди потрібно з білизни! — пропонує Юлька. — А отже, шукаємо Фаньці класні стрінги!

— Що? Це що таке? — суне ніс до товару баба Мотя, коли бачить у руках юної фанатки зазначену деталь одягу. — Матір Божа! Хіба це труси? Крихітко, ти пропонуєш Фаньці вдягнути на попу… шнурок?

— А що такого-то? Подумаєш! Ну не рейтузи ж їй носити до колін… як у деяких!

— Рейтузи, моя мила Юленько, зараз ніхто не носить, — вставляє вагомо Міла Францівна. — Усім відомо, що навіть дами нашого віку носять спідню білизну. Тому, дівчинко, — ввічливо звертається до консультантки, — покажіть нам, будь ласка, модну білизну. Найкрасивішу! Нам на сьогоднішній вечір необхідна просто карколомна!.. Ну що ви! Який п’ятдесят другий розмір? — дивується. — Ні, душечко, нам ось для цієї паняночки…

— Під який колір сукні підбираємо? — ставить консультант резонне запитання, і ми всі зависаємо.

Під який колір…

— Точно, починати потрібно із сукні! — вигукую я.

— Швидко шукати бутик! Бабульки, не відстаємо! — командує Владка і кричить уже від входу дівчині-продавцю: — Не підкажете, де у вас тут найдорожчий бутик? Щоби прям узагалі крутий!

— Найдорожчий? — дівчина підкидає брову й не може стримати посмішки. Дивиться на дівчину не зло, але скептично, зверхньо оцінюючи її кричуще простеньке вбрання, і Владка обурюється, сунувши руки в боки:

— Чого зириш? У мене наступної неділі вечеря із самим Сокольським. Чула про такого? Напевно, і друзі з футбольної команди будуть. А в тебе які плани, невдахо?

І пішла гордо від стегна в стертих мокасинах. Нічогенько! Навіть Францівна рот роззявила! Ну й ми всі подивилися і попростували за Владкою натовпом. Нічого, впораємося, самі бутик розшукаємо!

Один. Другий. Третій.

Не те. Не те. Не те. Усе не те!

Перша сукня химерна! Друга відверта! Третя довга. Четверта занадто коротка. А в п’ятій тільки на вечірку в будинок Versace і йти — стільки блиску, що можна осліпнути!

— Дівчата! Ось це начебто нічого? Так? — я в п’ятнадцяте виходжу з приміряльної й показуюся на суд друзям.

Сукня темно-синя, вечірня, з відкритими плечима, довжиною до щиколотки. Приталена з високим боковим розрізом по нозі. Напевно, з підборами матиме непоганий вигляд.

— Тобі, Фаню, кожне друге «начебто нічого», — бурчить баба Мотя.

— Матильда має рацію, — вторить їй кивком Міла Францівна. — Не годиться! У цьому корсеті два кіло шовку й кіло бісеру. Грубо і кричуще, і напевно дорого! Воно тебе задушить, у ньому жодної легкості. У сорок років будеш таке вбрання носити! І чому всі юні дівчатка думають, — дивується вона подрузі, — ніби виглядати старше це шик? Шик — це виглядати, як казка, як мрія! А таке диво із жінкою здатні створити лише любов і юність, — закінчує натхненно.

— Знімай, Фанько! — кивають в унісон Юлька з Владкою. — Ти в ньому, як дружина старого олігарха на вигулі — туга! Тільки золотого повідця бракує.

— Дівчата, так що ж робити? — розводжу руками. — Півтори години залишилося! Давайте вже хоч що-небудь виберемо! Може, і неважливо, у чому я буду одягнена, — дивлюся на себе в дзеркало, розуміючи, що вони мають рацію і я маю вигляд, як чиясь утриманка. — Так, подумаєш! Годинку посиджу й піду. Ну не з’їдять же мене дружини футболістів? Е-е, напевно…

— Ну вже ні! Щоб ці кицьки шушукалися за спиною Сокола? Нехай ліпше слиною давляться! Так, бабульки! — озирається Владка. — Тримайте-но наші рюкзаки, а ми з Юлькою побігли на полювання.

— Куди? — відгукуються луною старенькі.

— Куди? — злякано вторю я.

— Юлька вправо, я вліво! На цьому поверсі найдорожчі бутики. У такому темпі нам їх до ранку не обійти! Дайте п’ять хвилин, і буде Фаньці сукня!

— Юлько! — командує Владка. — Дивись в обидва! І щоб не просто «гарненьке в рюшах», а зашибісь, зрозуміла? Якщо що, отримаєш у мене по шиї!

— Що-що?

— На старт, увага, марш!

— Що це було, Фаню? — запитує Матильда Іванівна, коли дівчата зникають, і ми залишаємося втрьох.

— Не знаю, — знизую плечима. — Але про всяк випадок я краще переодягнуся.

Тупцювати біля невеликого фонтану, розташованого в центральній частині торгової вулички дорогих бутиків, доводиться недовго.

— Знайшла! Знайшла! — із-за скляних дверей невеличкого помпезного магазинчика стрілою вилітає Владка, стрибає і щосили махає нам руками! — Бігом, усі сюди! — підкликає, і ми так поспішаємо, що навіть бабульки переходять на біг.

— Швидше, дівчатка! Швидше!

— Ох, Мілко, ти тільки глянь яка краса!

Ми вбігаємо в магазин і зупиняємося, роззявивши роти.

Сукня кремового кольору з найтоншим нюансом рожевого. Навіть у руках консультанта в прозорому чохлі вона має приголомшливий вигляд.

— Відтінок «Пилова троянда» або «Рум’янець ранку». Сукня з останньої колекції французького дому Celine, у нашому магазині представлена в єдиному екземплярі. Винятковий приталений крій, легкі фалди й універсальна довжина — ця сукня будь-яку дівчину зробить бездоганно красивою й особливою. Ми продаємо безпосередньо дизайнерський одяг, тож по праву можемо пишатися своїми клієнтами…

— Скажіть, я можу її приміряти? — з надією звертаюся до дівчини.

Наша п’ятірка має дивний вигляд, ми всі бачимо, як усередині консультанта триває внутрішня боротьба — напевно, сукня коштує чималих грошей і призначена для vip-клієнтів, але професіоналізм і чемність перемагають.

— Так, звісно. Попрошу вас пройти ось сюди, — пропонує вона. — Я проведу вас до приміряльної. Віддаєте перевагу дізнатися вартість виробу одразу чи після примірки?

Чи віддаю я перевагу? Не знаю. Я дивлюся на сукню і розумію, що хочу її. Що такої краси в мене навіть на шкільному випускному не було. Та і звідки б цій красі взятися? Французький дім Celine, кажете? Три ха-ха! Місцева кравчиня тітка Тома дуже старалася, і мені сподобалося.

— Фаню, якщо сукня підійде — бери, не сумнівайся, я додам! — голосно шепоче баба Мотя на весь бутик, прикривши рот долонею. — Я якраз пенсію отримала!

— І я допоможу! — підтакує Міла Францівна.

— От же блін! А в нас тільки на дві шоколадки й проїзд, — засмучується Юлька, вивернувши кишені. — Але якщо цього вистачить, то ось! Бери Фанько! Для Сокола нічого не шкода!

— Краще не озвучуйте ціну, гаразд? — прошу я дівчину.

— Як це? — дивується вона.

— А ось так. — Я дістаю із сумочки чорну банківську карту й залишаю її на полиці адміністратора.

Я не знаю, скільки на рахунку грошей, знаю тільки, що карта класу «Преміум», і її вигляд вражає дівчину. Артем оформив карту спеціально для мене, але досі не довелося нею скористатися — у готівці він ніколи не відмовляв, а чи багато мені треба? Коли в мене все є?.. Якщо грошей вистачить і сукня підійде — куплю! А ні, так ні! Значить, не судилося!

Я скидаю сарафан і вдягаю сукню. Розправляю м’які фалди. Майже не дихаючи та поглядаючи на себе в дзеркало, показуюся з приміряльної. Я почуваюся в ній незвично і якось піднесено, чи що. Дивні відчуття.

— Дівчата, ну як?

— Зашибісь! — хором видихають дівчата.

— Фанько, це воно! Беремо! — погоджуються з ними бабульки.

— Пані, ми беремо, — посміхаюся я, обернувшись до продавчині, і схрещую за спиною пальці, коли вона оплачує моєю карткою покупку.

Мені також потрібне взуття, і ні, я не купую кеди зі стразами, як пропонує Владка. Нехай вони, на її думку, хоч тричі офігенні! Я купую чорні відкриті босоніжки на високій шпильці з тонким ремінцем від модного французького дизайнера і молюся про себе, щоб Сокіл не прибив мене за такі грандіозні витрати. Навіть подумати страшно, скільки все це йому коштуватиме. Ні, він хлопець, звісно, небідний, але все-таки. Я ж ніби як сама на життя заробляти зібралася.

Біжу стрімголов до салону краси, що розташований у цьому ж торговому центрі, і, поки мої старенькі стежать за тим, як старанно консультант прасує сукню, а дівчата вибирають білизну, прошу незнайому дівчину-перукаря:

— Будь ласка! Зробіть зі мною хоч що-небудь! Мені через годину потрібно бути в ресторані при параді. Можна простіше! Плачу за подвійним прейскурантом! І, ох, мені б ще макіяж…

Нещасні дружини футболістів. Невже вони щоразу відчувають такий дикий стрес? Бррр, не хочу. Хоча сукня, звісно, гарна.

— Фанько, ти сама ніжність і секс! — шепоче Владка, хлюпаючи носом на задньому сидінні «жигулика», що мчить містом. — Де ти так засмагла?

— У бабусі на городі, — зітхаю, зустрічаючи поглядом ресторан «Гранд-Палас», що з’явився попереду, і швейцара, який розташувався біля дверей. Щойно машина зупиняється навпроти входу, чоловік незворушно прямує до нас і відчиняє передні дверцята…

— Нумо, Фанечко, не підкачай! — бажає вслід баба Мотя. — Вище голову і вперед назустріч своєму Соколу!

— Тим паче що наш принц на свою Попелюшку, здається, уже зачекався, — сміється Міла Францівна. — Господи, який же він красунчик! — вигукує, виглядаючи у віконце. — Красивіша тільки наша Фанька!

Я повертаю голову й бачу збоку від ґанку Артема, у дорогому костюмі з голочки, статного й широкоплечого, з довгастою білою коробкою в руках. Біля нього стоять ще кілька хлопців-футболістів і трохи віддалік три особи охорони. Моє кохання поглядає на дорогу, не підтримуючи розмови. Господи, як же я за ним скучила! Так скучила, що відкидаю всі сумніви й, широко усміхаючись, виходжу з машини.

— Дякую, дівчатка! — від щирого серця дякую своїм вірним помічницям. — Ви найкращі!

— Це тому, що ми любимо тебе, Фанечко. Гарного вечора! — втирає сльозу баба Мотя. — Дівчата, а поїхали до нас на чай? — звертається до дівчат, заводячи мотор. — У Мілки є смачнюча шарлотка. Чим не привід посидіти й познайомитися ближче?

— Точно! — сміється Владка. — Заодно і стратегію фан-руху обговоримо! Поїхали! Ну їх, цих закоханих!

Сокіл. Мій Сокіл. Я йду до нього повільно, милуючись хлопцем здалеку. Легкий вітерець підхоплює прядки розпущеного волосся, підбори стукають кам’яною плиткою… Я готова йти до нього все життя, тільки б він чекав на мене.

Як же я люблю час, коли ми залишаємося удвох. Коли можна ніжитися і дуріти, не випускати одне одного з рук, і знову і знову чути й вторити луною, що він мій єдиний. Що назавжди.

Першими мене помічають хлопці, а потім і Артем повертає голову. Кілька миттєвостей дивиться здивованим поглядом, у якому спалахують захоплення і туга. І теплота. Обличчя осяває білозуба усмішка, а слідом і моє ім’я злітає з губ:

— Фанько! Ти все-таки приїхала!

— Так, Артеме.

У білій прямокутній коробці, прикрашеній атласною стрічкою, лежать квіти — напевно, страшенно дорогі. Він ніколи без них не повертається, і за кольором стрічки я легко здогадуюся, що сьогодні Сокіл купив для мене червоні троянди.

— Гей, Артеме, це вона? Твоя Анфіса?

— Так, моя Анфіса.

— Ну і красуня! Познайомиш?

— Потім, — відповідає Артем смаглявому хлопцеві, — усе потім. А зараз потримай-но, Рустаме! — передає йому букет. — Я хочу поцілувати свою дівчину…

Два роки по тому на стадіоні Сан-Паоло в Неаполі Артем гратиме за відомий клуб «Мілан» і після двох зоряних голів і перемоги команди в чемпіонаті Італії, оглушливих вигуків і привітань уболівальників, залишиться на полі, щоб десь роздобути мікрофон і оголосити в нього на весь стадіон англійською й італійською, як сильно він кохає свою дівчину і просить її руки, сподіваючись, що цього разу вона погодиться.

— Fanya, will you marry me?

Байдуже, що ніхто не може знайти мене на трибунах — ми з Лукою та дядьком Васею сидимо у футболках із символікою улюбленої команди та бейсболках серед тисяч інших уболівальників, але в кишені наполегливим дзвінком вібрує стільниковий. Руки тремтять, серце б’ється, а душа співає від щастя, коли я підношу телефон до обличчя і відповідаю:

— Yes, I will. Я кохаю тебе. Я завжди буду любити тебе!