Глава 3, частина 3

— Як пішла, так і повернеться, — відповів помітно похмурий Сокольський. — Ця фурія легко позицій не здає. Вона знає, що я не зав’язую тривалих стосунків, тож, напевно, батька спровадить і заявиться сьогодні ж увечері зі своєю донькою. Налагоджувати контакт.

— А ця Ілона що, і справді без п’яти хвилин твоя зведена?

— Не знаю. Батько вже рік із Сусанною шури-мури крутить, але до вчорашнього дня одружуватися не поспішав. Я новину дорогою до міста дізнався, тому й повернувся. Провідати хотів. Грошей у батька вистачає, а рішучості та здоров’я не дуже. Запросто може в будь-який момент передумати, ось Сусанна й намагається закріпити позиції, щоб напевно.

— Ясно. А я-то тут до чого?

— А до того, що я тебе до себе в гості не кликав!

— Так я ж поясни…

— Рот закрила!

— Чуєш, ти! — я так обурилася, просто жах! Я йому тут бутерброди, розумієш, від серця відриваю, чаї заварюю, а він! Бракувало ще, щоб усякі парнокопитні мені рот затикали. — Зовсім здурів?!

— Та замовкни ти! — обірвав мене хлопець. — Мені твоя допомога потрібна. Тільки за умови, що ти не хитрістю сюди пробралася, щоб зі мною зустрітися.

— Що-що?

— Ну, може, вигадала собі всілякі дівчачі маячні про кохання з першого погляду, подружок наслухалася. Думаєш, ти одна така? Я не зустрічаюся, зрозуміла? Ні з ким. Я тільки сплю. Хочеш зі мною переспати?

І чого це пика стала така мерзенна? Ти дивись, і про смаки забув.

— Та йди ти! — я вмить насупилася. — Індик! Лісом-полем! Потрібен ти мені триста років! А ще три дні, три хвилини й три секунди! Чхати я на тебе хотіла, зрозумів?!

Мене, звісно, занесло, але ж він теж неправий. Мабуть, моє обличчя сказало все краще за будь-які слова, тому що Сокольський, здається, повірив. Теж мені прИнц! Та я б із таким узагалі під один кущ не присіла, ну, ви розумієте…

Точно повірив. Знову став похмурим і злим. А я вперто натягнула шапку.

— Та зрозумів я, зрозумів, Пижику, не кип’ятись.

— І я не пижик, а Чижик! І нічого я не кип’ячуся. Навіть не починала!

На кухню Сокольський прийшов слідом за гостями, залишившись у спальні, щоб одягнутися, і зараз стояв переді мною у футболці та спортивках, засунувши руки в кишені штанів. Скуйовджений і самовпевнений, як завжди.

Ми втупилися одне на одного.

— Усе, заспокоїлася? — сірі очі університетської знаменитості примружилися. — Готова слухати?

— Можна подумати, тобі є що запропонувати, — буркнула сердито.

Хлопець усміхнувся.

— Може, і є, якщо волати перестанеш.

— Слухаю.

— Ти сказала — тобі жити ніде. Це так?

Запам’ятав же. Я неохоче знизала плечима.

— Ну ніде. До Нового року точно, інакше б не опинилася тут. А що?

— А то! Пропоную укласти угоду. Взаємовигідну. Бойове хрещення ми пройшли, я більше ніж упевнений, що в нас усе вийде.

Я зміряла Сокольського недовірливим поглядом.

— Угоду? — здивувалася, підозрюючи підступ. — Із тобою? Щось не хочеться.

Фиркнувши, нахилилася, збираючись надіти чоботи, але хлопець і далі вичікувально дивився, і я не витримала:

— Сокольський, ти серйозно, чи що?

— Серйозніше нікуди, Чижик. Ти мені підходиш. Я пропоную тобі житло в обмін на роль моєї дівчини. Маскарад, звісно, розрахований виключно на членів сім’ї. Ти живеш у мене, але не зі мною — є різниця. Якщо вловлюєш, про що я, і пропозиція тебе влаштовує, можемо спробувати домовитися.

І головне, насправді серйозний такий, на обличчі немає і сліду жарту.

Я завмерла, тримаючи ніс за вітром. Невже моїм бідам прийшов кінець? Адже це вихід! До Нового року як шапкою докинути, а там і на гуртожиток, якщо що, погоджуся! А що стосується Сокола, то він теж чхати на мене хотів, не сліпа, боятися нічого. Бачила я, які дівчата навколо нього в’ються, куди там Ілоночці!

— Тільки врахуй, Сокольський, мені вчитися треба. А ще приходити, о котрій захочу, мати доступ до ванної кімнати та спати, бажано в тиші.

— Як щодо того, щоб мити посуд, прибирати квартиру і виносити сміття. Йде?

— Ну… — усмішка сама собою розцвіла на губах. Ось це пощастило! Та що тут прибирати-то! Це він кімнату мого брата не бачив! — Йде!

— Тоді по руках, Чижику? Обіцяю запам’ятати прізвище.

— По руках!

Ми вдарили в долоні й скріпили угоду рукостисканням.

Дивлячись на мою посмішку, Сокіл знову спохмурнів.

— Сподіваюся, я витримаю три тижні сусідства з тобою.

— І я.

— Тільки дивись, в університеті за мною не бігай, зрозуміла? І не напридумуй там собі всякого різного, а то я вас, дівчат, знаю.

— Чого?

— У мене своє життя, у тебе своє. Жодної романтики, суто діловий підхід. Щойно Сусанна з майбутньою зведеною відвалять — роз’їдемося.

— Пфф! Роздувся! Дивись не лусни, пташко! — усмішка стала тільки ширшою. Настрій рішучим чином повз вгору. — Дуже мені треба бігати за індиками. Це ти не забудь, що домовленість — Новий рік! Я не збираюся залишитися на вулиці, якщо тобі раптом закортить передумати. Зате, так і бути, обіцяю за потреби повністю вжитися в роль!

— І щоб в університеті тримала язик за зубами! Ніхто про нас знати не повинен! Не люблю пліток.

— Та ти що! — щиро здивувалася. Уляшку я в розрахунок не брала. Усе одно Льошка проговориться. — Бракувало жаху!

— Чому це жаху? — підозріло набичився Сокольський. Ну ще б пак! Такий принц, а тут пастушки не захоплюються. — Та багато хто був би щасливий опинитися на твоєму місці!

— Ага, й Ілоночка перша. Будь ласка! Я не горда, можу місцем і поступитися.

— Так, Чижику, бісова душа! — рука хлопця міцніше стиснула долоню. — Ти вже погодилася! Тільки спробуй відмовитися — просто зараз за ноги до дивана прив’яжу, зрозуміла?

Тепер настала моя черга підозріло хмурити брови. Я навіть відсунулася про всяк випадок трохи далі й руку відібрала. Ну все, поручкалися, досить.

— Ти що, Сокольський, «П’ятдесят відтінків сірого» передивився? Може, у тебе під цим самим диваном і ремені-мотузки є, а я до тебе жити зібралася? Ні-ні, я на таке не згодна.

Обличчя Сокола побіліло, а ніздрі роздулися. Ну все, зараз передумає. Дожартувалася! До чого ж ці самовпевнені красені передбачувані. Їх вивести із себе — раз плюнути!

— Чижику, ще одне слово, і, клянуся Богом, відберу ключі.

Ну ось, кажу ж…

— Та мовчу я, мовчу! Жартів не розумієш, чи що? — знизала плечима. — Потрібен ти мені триста років. Не скажу нікому, не бійся! Й особистому життю заважати не буду. Тільки будь людиною, Сокольський, попередь, якщо що, — взувши чоботи, потягнулася за пуховиком. Пов’язала на шию шарф — не люблю мерзнути. — Я ж вечорами працюю, тож вони, ці самі вечори, у твоєму розпорядженні. Якщо що, я і погуляти можу. Недовго! — знайшла за потрібне уточнити, все-таки зима надворі. — Мені ще до сесії готуватися потрібно. Не всім оцінки за красиві очі ставлять, як деяким.

Ну ось, жартів не розуміє, а прямий натяк пропустив. Заздрю логіці!

— Отже, домовилися?

— Домовилися.

— Диктуй телефон, Чижику, про всяк випадок. І ще. Вранці підвозити до універу не стану, одразу кажу — не мрій!

— Та подумаєш! На своїх двох доберуся! Так я пішла?

— Іди.

І дверима за спиною грюкнув, замком клацнув, і якось незрозуміло стало в холодному під’їзді, серйозна розмова в нас була чи ні?

Гаразд, Фаню, досить вдаватися до печалі. Найстрашніше позаду! Вирушай в університет, а новий день покаже, як бути.