Глава 3, частина 3

Рано раділи. Акула, вона і є акула, навіть якщо живе на суші. Скрипнувши зубами, Сусанночка посміхнулася Сокольському-старшому, який насупив чоло від зізнань сина, і повисла на чоловічому лікті.

— Дурниці! — легко відмахнулася від слів хлопця. — Знаємо ми, яке в тебе кохання! Сьогодні одна дівчинка, завтра інша. Усе пам’ятаємо! А Ілоночці вчитися треба, у великому місті друзів заводити. Ну ж бо, Артемушко, — проспівала лисицею, — невже відмовиш своїй сестрі?

— Ні, — вперто ковтнув Сокіл. Заграв поважно жовнами. — Цього разу все по-іншому. У мене тут кохання сталося, можна сказати, усього життя! Та я взагалі вперше так закохався! Люблю Пижика — не можу! Навіть ночами сниться! От щойно зустрілися — так нікого навколо не помічаю. Тільки її! Ледве впросив переїхати до мене, тож врахуйте — у нас усе по-серйозному!

І поплескав мене долонею по плечу. Треба розуміти — ніби як приголубив.

Оце так. Станіславський відпочиває. Артисти! Цікаво, коли закінчиться перший акт, можна буде вже збігати до вбиральні?

— Пожалій доньку, Сусанно. Навіщо їй слухати наші… ну, ти сама розумієш що. І так сусіди щоночі в батарею стукають.

Жінка зрозуміла, а от я не дуже. Про всяк випадок із підозрою покосилася на хлопця — то чим він тут уночі займається?

— Та й Пижик у мене сором’язлива, не хочу її напружувати. А ревнива яка — тигриця! Мені, звісно, лестить, але боюся за Ілоночку.

Що-що?!

— Кхе-кхе! — ну ось, здається, і тато відмер. Закоханий син — це вам не жарти! Можна й дар мови втратити. Подивився на мене якось аж надто критично, оцінюючи з ніг до голови.

Ну так, не дуже, згодна. На тигрицю не тягну, максимум на видру. Так я ж після роботи й без марафету! Подумаєш, бублик розтріпався і на потилицю сповз. Та кохання взагалі сліпе! Нехай скажуть спасибі, що не хохуля!

Та про всяк випадок розгорнула плечі й підборіддя підняла. Чижик, знаєте, теж птах!

— Пижик, значить? — ох, я і забула, що в когось проблеми з пам’яттю. Чоловік знову невдоволено відкашлявся. — А ім’я, Артеме, у твоєї пасії є?

Й ось тут кулемет Чапаєва заклинило.

Я відчула, як рука Сокола знову лягла на мою талію і напружилася. Теж мені артист. Ну й зімпровізував би вже що-небудь. Усе одно ж вони мене більше не побачать.

— А що? — знову вперте. — Це так важливо?

Трясця! Захотілося закотити очі. Ну звісно, важливо! Ну й дурбецало! Сам же казав — любов! А тепер проколеться на сущій дурниці!

— Значить, нам твою дівчину теж накажеш Пижиком називати? Як шапку?

— Так, — долучилася Сусанночка, — якесь абсолютно дурне прізвисько!

Так, Фаню, здається, настав час відпрацьовувати нічліг і рятувати Сокольського. А то он уже й Ілоночка захихикала. Без мене йому проти трьох акул ніяк не вистояти.

— Ну-у-у…

— Анфіса я! — навіть руку вдалося простягнути чоловікові впевнено й усміхнутися на всі тридцять два. — Приємно познайомитися!

Ага! З’їла Сусанночка! Посмикай кисло носиком разом із донькою. Тато каже, що посмішка в мене приголомшливо-чарівна, і я йому вірю.

— Можна Фаня. Ви знаєте, ми якось звикли з Артемом до зменшувально-пестливих прізвиськ. Ну там пусик мій, мусик, — я повернула голову й потріпала Сокола за щоку. — Ось він і розгубився. Правда, пусику?

Хлопець ковтнув слину, але відповів, скрипнувши зубами:

— Звичайно… мусику.

Головне, не розколовся, і то хліб. А у квача ми після пограємо. Я так бігаю, що просто у-у-ух!

До речі, про хліб. Тільки-но я увійшла в роль і зібралася по-культурному злиняти: «Прощавай, коханий, справи кличуть! Привіт навчання та інститут!», як раптом Сокольський-старший відкашлявся, винувато глянув на Сусанночку, що повісила ніс, і розвів руками…

— Ну, дівчатка, я не винен. Проти особистого життя не попреш!

І сказав, чомусь дивлячись на мене:

— Сподіваюся, синку, ти нас хоч чаєм напоїш із дороги? Усе ж таки не чужі ми люди. Чи так і будемо стояти? Тобі, здається, невдовзі на навчання треба, ні? Нам от із Сусанною точно справ додалося…

Взагалі-то так, ще і як треба! Але чоловік мав рацію. Випровадити гостей, просто розвернувши їх на порозі, не дуже-то ввічливо. Особливо, якщо гість — твій тато. Та й Ілоночка стояти не хотіла, вона хотіла тут жити, і зараз, тримаючись за валізу, ледь стримувала сльози досади, поглядом пропалюючи в мені дірку.

— Е-е, звісно, — прошепотів Сокіл якось не дуже впевнено й теж поглянув на мене.

Гей, я не зрозуміла. А до чого тут, власне, Фаня? Хто господар у домі?

Тато задоволено почухав руки.

— Анфісо, зроби нам усім гаряченького. Кхм, будь ласка. А ми тут поки що з Артемом поговоримо, — а в самого обличчя таке світле, безневинне, начебто це не він придумав спосіб сплавити мене геть з очей.

Гаразд. Однаково до туалету не терпиться, то хоч піду красиво! Хм, можливо, навіть втекти вийде…

— Пижику, не дури там! Мені із цукром!

И-и-и. Боягуз! Взявся ж на мою голову! Я приречено попрямувала виконувати завдання.

Коридор. Туалет — о, так! Кухня.

Шафи. Холодильник. Полиці. Вермішель швидкого приготування. Чіпси. Пів пляшки кока-коли. Сіль. Гірчиця. Кетчуп. Знову вермішель — запас на тиждень. Пакетик з-під солоних креветок. Швидкорозчинний суп. Сухий попкорн для мікрохвильовки… Та він що, знущається?! З цукром йому, правда?! Я ж навіть чай знайти не можу!

Зазирнула в холодильник… І тут миша від туги повісилася! Ні, ну я так не граю! Так і бачу, як Сусанночка з донькою регочуть, дивлячись на мою червону від сорому пику.

А може, їм із кока-колою вермішель запропонувати погризти? А що, Сокольський он лопає, і нічого!

Я пішла шелестіти шухлядами. Оце так, гарна в Сокола кухня, простора, і меблі дорогі, тільки от толку мало. Так і захотілося запустити сюди своїх чотирирічних сестричок із фломастерами й моторошною тягою до прекрасного.

Ой, здається, чайник просвистів. Уже? От засідка!

Є! Знайшла чай! І цукор! Ур-ра! Уб’ю Сокольського — дурбецало швидкокриле! Ну хто ж чай на підвіконня ставить! Та ще й за штору! Але настрій помітно піднявся. Ще більше піднявся, коли, хихикаючи, всипала господареві дві ложки цукру… і, подумавши, додала ще шість. А щоб у нього в усіх місцях злиплося! Тоді точно не наздожене! А ще… Еврика! У мене ж бутерброди є! Щоправда, тільки два, зате від думки, що із червоною ікрою — прямо полегшало. А нехай гості думають, що тут щоранку так снідають!

Ось же я господиня, луснути зі сміху! Залишилося тільки бутерброди розрізати на частини, щоб Ілоночка не об’їлася, і можна вважати, що ми із Соколом у розрахунку!

Я розставила на столі чашки, що виходили парою, і прислухалася до голосів у кімнаті.

Рик-рик. Писк Ілоночки. Рик-рик. Сусанни — емоційно високе. Рик-рик — сердите чоловіче й Сокола різке. Ой, знову Ілоночка. Цікаво, відстоїть Сокіл у тата територію чи ні? Може, поки мені шию не намилили з усім цим ненавмисним маскарадом, краще самій усе зжерти й злиняти?

Пізно.

Сокольський мої старання оцінив, знову перетворившись на Сокола витрішкуватого, а ось дівчатка його тата — не дуже. Так і поглядали на нас неприязно, витягуючи з квартири валізу.

Відстояв, значить.

— Ну я піду?

За гостями зачинилися вхідні двері, і ми з Артемом залишилися вдвох у передпокої. Відшукавши очима свої речі, я потягнулася рукою за шапкою. Невже можна видихнути? Ну й раночок!

— Стояти.

— Що, знову? — здивувалася, повертаючись до хлопця. — Чого це? Гримза ж пішла.

— Як пішла, так і повернеться, — відповів помітно похмурий Сокольський. — Ця фурія легко позицій не здає. Вона знає, що я не зав’язую тривалих стосунків, тож, напевно, батька спровадить і заявиться сьогодні ж увечері зі своєю донькою. Налагоджувати контакт.

— А ця Ілона що, і справді без п’яти хвилин твоя зведена?

— Не знаю. Батько вже рік із Сусанною шури-мури крутить, але до вчорашнього дня одружуватися не поспішав. Я новину дорогою до міста дізнався, тому й повернувся. Провідати хотів. Грошей у батька вистачає, а рішучості та здоров’я не дуже. Запросто може в будь-який момент передумати, ось Сусанна й намагається закріпити позиції, щоб напевно.

— Ясно. А я-то тут до чого?

— А до того, що я тебе до себе в гості не кликав!

— Так я ж поясни…

— Рот закрила!

— Чуєш, ти! — я так обурилася, просто жах! Я йому тут бутерброди, розумієш, від серця відриваю, чаї заварюю, а він! Бракувало ще, щоб усякі парнокопитні мені рот затикали. — Зовсім здурів?!

— Та замовкни ти! — обірвав мене хлопець. — Мені твоя допомога потрібна. Тільки за умови, що ти не хитрістю сюди пробралася, щоб зі мною зустрітися.

— Що-що?

— Ну, може, вигадала собі всілякі дівчачі маячні про кохання з першого погляду, подружок наслухалася. Думаєш, ти одна така? Я не зустрічаюся, зрозуміла? Ні з ким. Я тільки сплю. Хочеш зі мною переспати?

І чого це пика стала така мерзенна? Ти дивись, і про смаки забув.

— Та йди ти! — я вмить насупилася. — Індик! Лісом-полем! Потрібен ти мені триста років! А ще три дні, три хвилини й три секунди! Чхати я на тебе хотіла, зрозумів?!

Мене, звісно, занесло, але ж він теж неправий. Мабуть, моє обличчя сказало все краще за будь-які слова, тому що Сокольський, здається, повірив. Теж мені прИнц! Та я б із таким узагалі під один кущ не присіла, ну, ви розумієте…

Точно повірив. Знову став похмурим і злим. А я вперто натягнула шапку.

— Та зрозумів я, зрозумів, Пижику, не кип’ятись.

— І я не пижик, а Чижик! І нічого я не кип’ячуся. Навіть не починала!

На кухню Сокольський прийшов слідом за гостями, залишившись у спальні, щоб одягнутися, і зараз стояв переді мною у футболці та спортивках, засунувши руки в кишені штанів. Скуйовджений і самовпевнений, як завжди.

Ми втупилися одне на одного.

— Усе, заспокоїлася? — сірі очі університетської знаменитості примружилися. — Готова слухати?

— Можна подумати, тобі є що запропонувати, — буркнула сердито.

Хлопець усміхнувся.

— Може, і є, якщо волати перестанеш.

— Слухаю.

— Ти сказала — тобі жити ніде. Це так?

Запам’ятав же. Я неохоче знизала плечима.

— Ну ніде. До Нового року точно, інакше б не опинилася тут. А що?

— А то! Пропоную укласти угоду. Взаємовигідну. Бойове хрещення ми пройшли, я більше ніж упевнений, що в нас усе вийде.

Я зміряла Сокольського недовірливим поглядом.

— Угоду? — здивувалася, підозрюючи підступ. — Із тобою? Щось не хочеться.

Фиркнувши, нахилилася, збираючись надіти чоботи, але хлопець і далі вичікувально дивився, і я не витримала:

— Сокольський, ти серйозно, чи що?

— Серйозніше нікуди, Чижик. Ти мені підходиш. Я пропоную тобі житло в обмін на роль моєї дівчини. Маскарад, звісно, розрахований виключно на членів сім’ї. Ти живеш у мене, але не зі мною — є різниця. Якщо вловлюєш, про що я, і пропозиція тебе влаштовує, можемо спробувати домовитися.

І головне, насправді серйозний такий, на обличчі немає і сліду жарту.

Я завмерла, тримаючи ніс за вітром. Невже моїм бідам прийшов кінець? Адже це вихід! До Нового року як шапкою докинути, а там і на гуртожиток, якщо що, погоджуся! А що стосується Сокола, то він теж чхати на мене хотів, не сліпа, боятися нічого. Бачила я, які дівчата навколо нього в’ються, куди там Ілоночці!

— Тільки врахуй, Сокольський, мені вчитися треба. А ще приходити, о котрій захочу, мати доступ до ванної кімнати та спати, бажано в тиші.

— Як щодо того, щоб мити посуд, прибирати квартиру і виносити сміття. Йде?

— Ну… — усмішка сама собою розцвіла на губах. Ось це пощастило! Та що тут прибирати-то! Це він кімнату мого брата не бачив! — Йде!

— Тоді по руках, Чижику? Обіцяю запам’ятати прізвище.

— По руках!

Ми вдарили в долоні й скріпили угоду рукостисканням.

Дивлячись на мою посмішку, Сокіл знову спохмурнів.

— Сподіваюся, я витримаю три тижні сусідства з тобою.

— І я.

— Тільки дивись, в університеті за мною не бігай, зрозуміла? І не напридумуй там собі всякого різного, а то я вас, дівчат, знаю.

— Чого?

— У мене своє життя, у тебе своє. Жодної романтики, суто діловий підхід. Щойно Сусанна з майбутньою зведеною відвалять — роз’їдемося.

— Пфф! Роздувся! Дивись не лусни, пташко! — усмішка стала тільки ширшою. Настрій рішучим чином повз вгору. — Дуже мені треба бігати за індиками. Це ти не забудь, що домовленість — Новий рік! Я не збираюся залишитися на вулиці, якщо тобі раптом закортить передумати. Зате, так і бути, обіцяю за потреби повністю вжитися в роль!

— І щоб в університеті тримала язик за зубами! Ніхто про нас знати не повинен! Не люблю пліток.

— Та ти що! — щиро здивувалася. Уляшку я в розрахунок не брала. Усе одно Льошка проговориться. — Бракувало жаху!

— Чому це жаху? — підозріло набичився Сокольський. Ну ще б пак! Такий принц, а тут пастушки не захоплюються. — Та багато хто був би щасливий опинитися на твоєму місці!

— Ага, й Ілоночка перша. Будь ласка! Я не горда, можу місцем і поступитися.

— Так, Чижику, бісова душа! — рука хлопця міцніше стиснула долоню. — Ти вже погодилася! Тільки спробуй відмовитися — просто зараз за ноги до дивана прив’яжу, зрозуміла?

Тепер настала моя черга підозріло хмурити брови. Я навіть відсунулася про всяк випадок трохи далі й руку відібрала. Ну все, поручкалися, досить.

— Ти що, Сокольський, «П’ятдесят відтінків сірого» передивився? Може, у тебе під цим самим диваном і ремені-мотузки є, а я до тебе жити зібралася? Ні-ні, я на таке не згодна.

Обличчя Сокола побіліло, а ніздрі роздулися. Ну все, зараз передумає. Дожартувалася! До чого ж ці самовпевнені красені передбачувані. Їх вивести із себе — раз плюнути!

— Чижику, ще одне слово, і, клянуся Богом, відберу ключі.

Ну ось, кажу ж…

— Та мовчу я, мовчу! Жартів не розумієш, чи що? — знизала плечима. — Потрібен ти мені триста років. Не скажу нікому, не бійся! Й особистому життю заважати не буду. Тільки будь людиною, Сокольський, попередь, якщо що, — взувши чоботи, потягнулася за пуховиком. Пов’язала на шию шарф — не люблю мерзнути. — Я ж вечорами працюю, тож вони, ці самі вечори, у твоєму розпорядженні. Якщо що, я і погуляти можу. Недовго! — знайшла за потрібне уточнити, все-таки зима надворі. — Мені ще до сесії готуватися потрібно. Не всім оцінки за красиві очі ставлять, як деяким.

Ну ось, жартів не розуміє, а прямий натяк пропустив. Заздрю логіці!

— Отже, домовилися?

— Домовилися.

— Диктуй телефон, Чижику, про всяк випадок. І ще. Вранці підвозити до універу не стану, одразу кажу — не мрій!

— Та подумаєш! На своїх двох доберуся! Так я пішла?

— Іди.

І дверима за спиною грюкнув, замком клацнув, і якось незрозуміло стало в холодному під’їзді, серйозна розмова в нас була чи ні?

Гаразд, Фаню, досить вдаватися до печалі. Найстрашніше позаду! Вирушай в університет, а новий день покаже, як бути.

Але щойно спустилася донизу, прошмигнула зайцем під вікном Мюллера Петрівни й зупинилася біля торця будинку, щоб увімкнути телефон і зателефонувати Улянці — мовляв, жива, подружко, усі діла (сподіваючись на ті самі два відсотки заряду батареї, які мають звичай дивовижним чином матеріалізуватися за ніч), як телефон одразу ж відгукнувся вхідним дзвінком.

— С-сокольський? — невже передумав?

— Забув сказати, Чиже. Здається, ти не помітила. Квартира в мене однокімнатна, тож врахуй — я сплю у своєму ліжку, а ти — на підлозі. І це не обговорюється!

Усе. Відбій.

— Як однокімнатна? Чому однокімнатна? Почекай, а як же… — але, звісно, Сокольський уже повісив слухавку, а слідом і екран телефону згас, цього разу остаточно затих у руці.

От же га-ад. Тобто гадство. Справжня засідка! Адже і справді не помітила. Бігати-то я квартирою бігала, то це ж прицільно й без наміру розглянути чужу житлоплощу на предмет можливого проживання. Але не встигла я повісити ніс, як раптом згадала про затишний диванчик на кухні у квартирі хлопця — той самий, що начебто як куточок. Маленький, звісно, і напевно не розкладний, але, коли є бажання, на ньому цілком можна вміститися і переночувати — не така вже я і велика. Та й узагалі, чого це тут розкисла, як торішній сніг? Сокольський мені сам зателефонував? Сам. Не передумав? Ні. Значить, у мене в цьому дні є дах над головою, найкраща у світі подруга, улюблений університет і навіть робота! Ого! Та життя моє взагалі гарне! Йухху!

Ой, автобус! Здається, мій! Точно мій!

— Е-е-ей! Стійте! — Я сунула сумку під пахву і припустила до зупинки. З розбігу вийшло хвацько застрибнути на сходинку. Ось це я везуча!

Прошмигнула в напівпорожній салон і сіла собі королівною на високе сидіння біля віконця. На думку одразу ж спала стара пісенька, розіграна колись у дитинстві на шкільному святі: «Усе гаразд, чарівніша маркізо. Усе гаразд… пра-ля-ля-ля…»

Її й співала всю дорогу до університету. Ну а що, скільки можна сумувати? Он, навіть сонечко з-за хмар виглянуло — підтримати потрібний градус настрою. Залишилося тільки голодного черв’ячка в буфеті чаєм із булочкою заморити, придушити пиріжком із капустою, і можна сміливо дивитися в майбутнє!

«Усе гаразд, чарівніша маркізо,

І справи йдуть й життя легке-е…

Немає жодного, ну жодного сюрпризу,

За винятком, но то таке-е…»