Глава 3, частина 3

Рано раділи. Акула, вона і є акула, навіть якщо живе на суші. Скрипнувши зубами, Сусанночка посміхнулася Сокольському-старшому, який насупив чоло від зізнань сина, і повисла на чоловічому лікті.

— Дурниці! — легко відмахнулася від слів хлопця. — Знаємо ми, яке в тебе кохання! Сьогодні одна дівчинка, завтра інша. Усе пам’ятаємо! А Ілоночці вчитися треба, у великому місті друзів заводити. Ну ж бо, Артемушко, — проспівала лисицею, — невже відмовиш своїй сестрі?

— Ні, — вперто ковтнув Сокіл. Заграв поважно жовнами. — Цього разу все по-іншому. У мене тут кохання сталося, можна сказати, усього життя! Та я взагалі вперше так закохався! Люблю Пижика — не можу! Навіть ночами сниться! От щойно зустрілися — так нікого навколо не помічаю. Тільки її! Ледве впросив переїхати до мене, тож врахуйте — у нас усе по-серйозному!

І поплескав мене долонею по плечу. Треба розуміти — ніби як приголубив.

Оце так. Станіславський відпочиває. Артисти! Цікаво, коли закінчиться перший акт, можна буде вже збігати до вбиральні?

— Пожалій доньку, Сусанно. Навіщо їй слухати наші… ну, ти сама розумієш що. І так сусіди щоночі в батарею стукають.

Жінка зрозуміла, а от я не дуже. Про всяк випадок із підозрою покосилася на хлопця — то чим він тут уночі займається?

— Та й Пижик у мене сором’язлива, не хочу її напружувати. А ревнива яка — тигриця! Мені, звісно, лестить, але боюся за Ілоночку.

Що-що?!

— Кхе-кхе! — ну ось, здається, і тато відмер. Закоханий син — це вам не жарти! Можна й дар мови втратити. Подивився на мене якось аж надто критично, оцінюючи з ніг до голови.

Ну так, не дуже, згодна. На тигрицю не тягну, максимум на видру. Так я ж після роботи й без марафету! Подумаєш, бублик розтріпався і на потилицю сповз. Та кохання взагалі сліпе! Нехай скажуть спасибі, що не хохуля!

Та про всяк випадок розгорнула плечі й підборіддя підняла. Чижик, знаєте, теж птах!

— Пижик, значить? — ох, я і забула, що в когось проблеми з пам’яттю. Чоловік знову невдоволено відкашлявся. — А ім’я, Артеме, у твоєї пасії є?

Й ось тут кулемет Чапаєва заклинило.

Я відчула, як рука Сокола знову лягла на мою талію і напружилася. Теж мені артист. Ну й зімпровізував би вже що-небудь. Усе одно ж вони мене більше не побачать.

— А що? — знову вперте. — Це так важливо?

Трясця! Захотілося закотити очі. Ну звісно, важливо! Ну й дурбецало! Сам же казав — любов! А тепер проколеться на сущій дурниці!

— Значить, нам твою дівчину теж накажеш Пижиком називати? Як шапку?

— Так, — долучилася Сусанночка, — якесь абсолютно дурне прізвисько!

Так, Фаню, здається, настав час відпрацьовувати нічліг і рятувати Сокольського. А то он уже й Ілоночка захихикала. Без мене йому проти трьох акул ніяк не вистояти.

— Ну-у-у…

— Анфіса я! — навіть руку вдалося простягнути чоловікові впевнено й усміхнутися на всі тридцять два. — Приємно познайомитися!

Ага! З’їла Сусанночка! Посмикай кисло носиком разом із донькою. Тато каже, що посмішка в мене приголомшливо-чарівна, і я йому вірю.

— Можна Фаня. Ви знаєте, ми якось звикли з Артемом до зменшувально-пестливих прізвиськ. Ну там пусик мій, мусик, — я повернула голову й потріпала Сокола за щоку. — Ось він і розгубився. Правда, пусику?

Хлопець ковтнув слину, але відповів, скрипнувши зубами:

— Звичайно… мусику.

Головне, не розколовся, і то хліб. А у квача ми після пограємо. Я так бігаю, що просто у-у-ух!

До речі, про хліб. Тільки-но я увійшла в роль і зібралася по-культурному злиняти: «Прощавай, коханий, справи кличуть! Привіт навчання та інститут!», як раптом Сокольський-старший відкашлявся, винувато глянув на Сусанночку, що повісила ніс, і розвів руками…

— Ну, дівчатка, я не винен. Проти особистого життя не попреш!

І сказав, чомусь дивлячись на мене:

— Сподіваюся, синку, ти нас хоч чаєм напоїш із дороги? Усе ж таки не чужі ми люди. Чи так і будемо стояти? Тобі, здається, невдовзі на навчання треба, ні? Нам от із Сусанною точно справ додалося…

Взагалі-то так, ще і як треба! Але чоловік мав рацію. Випровадити гостей, просто розвернувши їх на порозі, не дуже-то ввічливо. Особливо, якщо гість — твій тато. Та й Ілоночка стояти не хотіла, вона хотіла тут жити, і зараз, тримаючись за валізу, ледь стримувала сльози досади, поглядом пропалюючи в мені дірку.

— Е-е, звісно, — прошепотів Сокіл якось не дуже впевнено й теж поглянув на мене.

Гей, я не зрозуміла. А до чого тут, власне, Фаня? Хто господар у домі?

Тато задоволено почухав руки.

— Анфісо, зроби нам усім гаряченького. Кхм, будь ласка. А ми тут поки що з Артемом поговоримо, — а в самого обличчя таке світле, безневинне, начебто це не він придумав спосіб сплавити мене геть з очей.

Гаразд. Однаково до туалету не терпиться, то хоч піду красиво! Хм, можливо, навіть втекти вийде…

— Пижику, не дури там! Мені із цукром!

И-и-и. Боягуз! Взявся ж на мою голову! Я приречено попрямувала виконувати завдання.

Коридор. Туалет — о, так! Кухня.

Шафи. Холодильник. Полиці. Вермішель швидкого приготування. Чіпси. Пів пляшки кока-коли. Сіль. Гірчиця. Кетчуп. Знову вермішель — запас на тиждень. Пакетик з-під солоних креветок. Швидкорозчинний суп. Сухий попкорн для мікрохвильовки… Та він що, знущається?! З цукром йому, правда?! Я ж навіть чай знайти не можу!

Зазирнула в холодильник… І тут миша від туги повісилася! Ні, ну я так не граю! Так і бачу, як Сусанночка з донькою регочуть, дивлячись на мою червону від сорому пику.

А може, їм із кока-колою вермішель запропонувати погризти? А що, Сокольський он лопає, і нічого!

Я пішла шелестіти шухлядами. Оце так, гарна в Сокола кухня, простора, і меблі дорогі, тільки от толку мало. Так і захотілося запустити сюди своїх чотирирічних сестричок із фломастерами й моторошною тягою до прекрасного.

Ой, здається, чайник просвистів. Уже? От засідка!

Є! Знайшла чай! І цукор! Ур-ра! Уб’ю Сокольського — дурбецало швидкокриле! Ну хто ж чай на підвіконня ставить! Та ще й за штору! Але настрій помітно піднявся. Ще більше піднявся, коли, хихикаючи, всипала господареві дві ложки цукру… і, подумавши, додала ще шість. А щоб у нього в усіх місцях злиплося! Тоді точно не наздожене! А ще… Еврика! У мене ж бутерброди є! Щоправда, тільки два, зате від думки, що із червоною ікрою — прямо полегшало. А нехай гості думають, що тут щоранку так снідають!

Ось же я господиня, луснути зі сміху! Залишилося тільки бутерброди розрізати на частини, щоб Ілоночка не об’їлася, і можна вважати, що ми із Соколом у розрахунку!

Я розставила на столі чашки, що виходили парою, і прислухалася до голосів у кімнаті.

Рик-рик. Писк Ілоночки. Рик-рик. Сусанни — емоційно високе. Рик-рик — сердите чоловіче й Сокола різке. Ой, знову Ілоночка. Цікаво, відстоїть Сокіл у тата територію чи ні? Може, поки мені шию не намилили з усім цим ненавмисним маскарадом, краще самій усе зжерти й злиняти?

Пізно.

Сокольський мої старання оцінив, знову перетворившись на Сокола витрішкуватого, а ось дівчатка його тата — не дуже. Так і поглядали на нас неприязно, витягуючи з квартири валізу.

Відстояв, значить.

— Ну я піду?

За гостями зачинилися вхідні двері, і ми з Артемом залишилися вдвох у передпокої. Відшукавши очима свої речі, я потягнулася рукою за шапкою. Невже можна видихнути? Ну й раночок!

— Стояти.

— Що, знову? — здивувалася, повертаючись до хлопця. — Чого це? Гримза ж пішла.