Глава 1

Він завжди здавався нерішучим. М’яким, безвольним чоловіком, для якого приймання рішень – щось на кшталт душевного страждання чи втрати грунту під ногами. Я була відлунням його минулого життя, гострим розчерком пера, що якоїсь миті зіпсувало цілісну картину натюрморту. Довгий час він надавав перевагу замовчуванню мого існування.

Первісток. Єдина дитина. Донька, народжена в шлюбі, обірваному нічною аварією тоді, коли він ще міг кохати. Так розповідала бабуся, так вважала і я, а як було насправді – певно, ніколи не дізнаюся. Він тікав від мене, як чумний, згадуючи про доньку лиш у короткі відвідини материного дому, то ж я завжди знала, що не улюблениця і не жадана. Пустий формуляр людських взаємин, що його час від часу треба заповнювати увагою. Коротким, як галочка чи клік «ок!». Клік «ок!» у відповідь на обережне «тату?», от і все.

Відтоді в мого батька було безліч жінок, затишних будинків і теплих компаній – десь далеко від мене у великих містах, але родина з’явилася значно пізніше. Втім, коли я дізналась про її існування, тато якраз устиг відзначити трирічний ювілей своїх стосунків.

– Познайомся, Настю. Це – Галина Юріївна Фролова. Моя офіційна директорка, а в особистому житті – дружина. Вона про тебе багато чула.

– Здрастуй, Насте.

– Здрастуйте.

– А це син Галини Юріївни – Стас, твій зведений брат. Ви з ним майже однолітки, Стас трохи старший, то ж ми з Галею маємо надію, що ви подружитеся.

У відповідь холодне мовчання, і моє несміливе:

– Доброго дня…

Тієї осені лило безперервно. Наше північне містечко було позбавлене можливості спекатися холодної мокви. Вона проникала крізь стіни та вікна, залазила під шкіру, нуртуючи в крові хандрою похмурого дня. Спочатку занедужала я. Коли ж погода запустувала на повну, стрічаючи перехожих льодяним вітром та сніговою закрихою, із пневмонією злягла й бабуся. У татовому містечку ми опинилися вдвох: вона в лікарні, а я – в новому красивому будинку. Що йому недоля стати моїм, я відчула, ледве ставши на поріг.

Вони стояли в холі – мати з сином, коли батько, випустивши свою доньку з авто, підвів її до вхідних дверей. Винувато зітнувши плечима, він зняв із шиї шарф і опустив сумку біля моїх ніг.

– Ну ось, Галю, ми й приїхали. Моя Настя.

Моя Настя. Вперше я, два дні поспіль, була поруч із батьком, хай не в любові, зате у відносній турботі з його боку. А зараз відчула, як під поглядом незнайомки він віддаляється від мене, усміхаючись їй охоче, ніж мені. Своїй п’ятнадцятирічній нелюбій доньці.

Ми з бабусею все гадали: чи схожа нова дружина її сина на мою матір? На мене? Мені здавалось, так. Чомусь хотілося в це вірити, дивлячись на родинні світлини, де мама з татом – молоді та щасливі. Та дійсність легко зруйнувала мої очікування. Галина виявилася високою, огрядною жінкою, зі збитою копицею білявого волосся. З вольовим підборіддям і поглядом валькірії.

Коли цей погляд зупинився на мені – сірий, пильний, що уважно розглядав моє поношене пальто, власноруч плетену зі старої бабусиної кофти шапку і стоптані в морозній мокві нашого містечка чобітки, мені захотілося згорнутися клубком і розплакатись від почуття самотності, чужості цьому будинку і цим людям.

Та замість цього я розкашлялась, ледь не зомлівши від незручності та переляку за простуду, що так невчасно нагадала про себе.

– Стасе, принеси Насті води. І допоможи, нарешті, своїй сестрі роздягтися, та не стій, як стовп!

Я чітко пам’ятаю цю фразу, сказану господинею дому, бо це було вперше, як я відважилась поглянути на зведеного брата. Зробила це не через сміливість, а зі страху, що він справді наважиться мені допомогти. Дорослий темноволосий хлопець, чий льодяний погляд різонув найбільше. І котрий, я це відчувала, бачив мене наскрізь.

Він стояв босий біля сходів наверх, засунувши руки в кишені домашніх штанів, і холодно-неприязно спостерігав за мною.

– Сестрі? – темні брови у щирому здивуванні злетіли вверх. – Ма, ти жартуєш? Ще скажи це при моїх друзях. Батю, де ти її відкопав? Ти що, в притулку для біженців її ховав? У неї ж погляд побитого щеняти!

Батя. Він називав мого батька Батею, а я боялася зайвий раз до нього звернутися. Так, мій тато був тихою людиною, тому й промовчав, невдоволено зціпивши зуби. Ляпас – важкий і дзвінкий – прилетів зведеному братові від його матері. А я таки розплакалась, бо цієї миті зрозуміла, наскільки далеко звідси мій дім. А ще те, що йти мені абсолютно нікуди.

Він все ж допоміг мені роздягтися. Під напруженими поглядами батьків, що тихо перемовлялися в кутку, гидливо стяг пальто з худих плечей. Мабуть, зараз мій тато почувався так само незатишно, як і я, але втішні слова вимовив дружині, а не мені.

– Чоботи скидай сама, я тобі прислужувати не наймався. І оці лахи, що наперла – також. Моя мати не економить на опаленні, а в нас сьогодні гості. Не знаю, чому Батя це проігнорував.

На мені був бабусин кардиган – практичний, теплий і зовсім не модний. В ньому я виглядала надто худою, бо й так невисока та дрібна. Та зараз я б нізащо не розлучилася з цією одежиною, тому ще дужче загорнулася в неї. Роззулася самостійно, впіймала поглядом обтягнуту футболкою груднину зведеного брата, і стояла безпомічно.

– І досить ревіти, скелетище. Однаково, тут жаліти нікому, – злобно кинув мені у вухо і, потягнувшись рукою до моєї голови, здер шапку… та й заткнувся, побачивши неслухняну темно-русу копицю, що розсипалася по моїх плечах. Я підняла на нього очі.

– Стасе, покажи Насті, де у нас ванна кімната, а потім приєднуйтесь до нас із батьком – вечеря стигне!

– Дякую.

– Та пішли вже…

Гостей на кухні було четверо – сімейна пара і двоє дітей-підлітків, хлопець і світловолоса дівчинка десь мого віку. Так, вечір випробувань все ще продовжувався. І Галина Юріївна, побачивши мене на порозі кухні за спиною свого сина, силкувалась пояснити гостям появу чужої дитини. Це виходило трохи нервово і владно, немов хтось зібрався їй перечити.

– Це Настя. Донька мого Гриші від першого шлюбу. Ось, поживе в нас, поки свекруха одужає. Місця в нас досить, а нині такий час, що дитину одну залишати небезпечно, хто зна що може трапитися. По своєму Стаськові знаю: начудить щось або вплутається кудись. В цьому віці дітям догляд потрібен, і контроль!

– І як, Галю, її мама не проти? – запитала незнайомка, і всі за столом затихли.

– Немає в неї мами, Віро. Тільки Гриша і бабуся.

Сьогодні я розумію, що подібне запитання було нетактовним. І, якби тато тримався більш упевнено, ніхто б не насмілився таке питати. А так, він відповів, неначе донька й не поряд, кинувши короткий погляд на дружину:

– Так, Настя мешкає з моєю матір’ю, їй так зручніше. Рідний дім, рідна школа, друзі, ну, ви розумієте… Хай так і буде.

– Добре, хоч не сирота, батько є…

Так, є. Це, звісно, розуміли всі, на відміну від мене. Та ніхто мене не питав, і розмова за столом продовжилася. Цей день був надто важким, дуже довгим, повним переживань за бабусю. Просто я не звикла до подібної уваги. Ця, начебто відверта доброзичливість, дорівнювала тортурам, то ж після вечері я тулилась до кутка столу, шкрябаючи виделкою пустий крайчик тарілки. Загорталась у кардиган, стараючись не дивитись у бік незнайомих підлітків та зведеного брата, який не спускав з мене неприязних сірих очей.

Все закінчилось години через дві, коли Галина Юріївна, випровадивши гостей, схвально спостерігала за метушнею чоловіка, що прибирав зі столу. Потім сказала:

– Бачиш, Насте, будинок у нас новий, тільки два місяці, як збудували та переїхали. Ще не все встигли облаштувати, не скрізь закінчено ремонт, то ж поки будеш спати в кімнаті Стаса. Спальня тепла, з комп’ютером і ванною кімнатою. Думаю, тобі буде зручно.

Я не встигла здивуватися, а зведений брат вискочив з-за столу, ледь не перевернувши стілець.

– Що?! Ні, мам! Ти ж не серйозно? Це ж маячня!

Голос Галини Юріївни прозвучав несподівано суворо, так, що й не засумнівалася в правильності прийнятого нею рішення.

– Ще й як серйозно.

– Та блін! Ма, це ж моя кімната! І мій комп, і моя ванна, і взагалі… там усе моє!

– Побалакай мені, приватник! Посоромився б перед сестрою!

– Та яка вона мені сестра…

Черговий ляпас від матері вдався, як ніколи, бо зведений брат аж замовк.

– Та вже яка є! Нічого! Поспиш у вітальні на дивані! Ти в мене хлопець некволий, не розвалишся.

– Все одно – кімната моя!

Вони стояли одне напроти одного – мати й син, а я навіть не могла сховатися за батькову спину.

– Певно, недовиховала я тебе, Стасько. Ти мені тут не репетуй! Я цього не терплю! Так би й огріла охломона, та перед Настею незручно. В цьому домі з твого – тільки шкіра на дупі. Ти мене знаєш – не подивлюся, що виріс, так ремінякою перетягну: мало не буде!

– Ну, дякую, ма.

– На здоров’я! Частіше згадуй про синовню вдячність. Надто, коли просиш гроші на нові телефон та лахи… Гришо!

Ти диви, батько таки був поруч.

– Що, Галю?

– Чого хоч ти став, як пеньок, Матвєєв? Віднеси дитині сумки наверх! Скільки можна доньку мучити?

З’ясувалось, кімната зведеного брата на другому поверсі. Я мовчки піднялася сходами вслід за татом. Зупинилась на порозі чужої спальні, не наважуючись зайти. Втім, батько також зам’явся, не поспішаючи відчиняти двері.

– Погарячкувала Галя зі спальнею, – сказав невпевнено, гучно зітхнувши, і з сумом поглянув на мене. – Добре, заходь, Насте. Сказано тут, отже, будеш обживатися тут. З Галиною Юріївною в цьому сенсі не посперечаєшся…

Він зайшов першим, поставив сумку біля дверей, ніяково оглядівся. Визнав за потрібне ввімкнути верхнє світло… та й пішов, буркнувши на прощання негучне і збентежене: «Відпочивай».

Кімната справді виявилася теплою, як і обіцяла мачуха. Це шкірою відчувалось після дня, проведеного в переїзді. Кімната – невелика, затишна і якась новомодна, як на мене. Хай і не прибрана, у хлоп’ячому безладі. Ноги в старих чоботах промокли, і тепер, дивлячись на новий килим на підлозі, я, замутилась від думки, що неодмінно його вимажу, якщо ввійду. А ще прийшла думка, що не зможу просушити чобітки, а, отже, завтра в лікарню до бабусі йти в мочкову взутті. Я все ще стояла на порозі чужої кімнати, не в силі до кінця усвідомити все, що зі мною сталося. Забракло сміливості ввійти до спальні зведеного брата. Раптом мого ліктя торкнулась чиясь рука.

Цей доторк, такий несподівано гарячий, відгукнувся переляком у кожній клітинці мого напруженого тривогою і страхом тіла. Доторк задзвенів панікою в серці, і я повернулась лицем назустріч мачусі, її уважному сіроокому погляду. Я здригнулася, впіймавши долонею крик на своїх вустах.

– Вибачте,..

Вона промовчала і впевнено завела до кімнати, обхопивши пальцями мій тонкий зап'ясток. Всадовила на ліжко, постояла наді мною та й сама сіла напроти – на крісло-крутілку від синового комп’ютерного столу.

– Насте, послухай…

– Що? – від хвилювання і втоми мене лихоманило, та я, все одно, не могла відірвати руки від колін, щоб обійняти себе і хоч трохи зігрітися. Борючись із соромом і збентеженням, підняла на жінку очі.

– Це ти мене вибач, дівчинко. Не так слід зустрічати падчерку, та така вже наша сім’я. Та й не вмію я, щоб аж так душевно…Все з набігу, з наскоку, не як у людей.

Вона замовкла, знову роздивляючись мене, потім гучно зітхнула:

– Не розумію, чому Гриша ніколи не говорив про тебе? Не познайомив раніше? Невже я сама винна?... Інколи мені здається, що я не знаю власного чоловіка.

У п'ятнадцять років почути подібну правду від чужої людини так само боляче, як у двадцять, тому я ніяково знизала плечима і опустила погляд, сховавши під віями непрохані колючі сльози.

– Добре, розберемося, Насте, не переживай. Головне, що тепер я про тебе знаю. І на Стаська мого увагу не звертай. Розбалувала я його, сама размажоріла. Один він у мене ріс, без батька і бабусь. У мене робота, мені голову підняти ніколи. Завжди все для нього було: няньки, садки-приватні репетитори, школи спортивні. Тільки ременем і відновлювала баланс виховання. Зате, як уперіщу паразита по дупі, мов шовковий ходить! По струночці! А це, бачу, забув, як належить з матір'ю розмовляти. А вчиться, нормально, слава богу, не те що я свого часу. Майбутнього року плануємо в технічний виш вступати. Будемо безповоротно робити Стаська людиною. Це я, дівчинка: ПТУ, ринок, смажені пиріжки. Потім перший ларьок, другий, третій ... Точка громадського харчування, перше кафе. Скажу чесно: нелегко довелося. Дев'яності, розгул злочинності, а я одна без чоловіка, і дитина на мені. Аж не віриться, через що довелося пройти. Бувало, й до рукопашної доходило, і з братками стрілку тримала. Зате зараз маю власний хлібозавод, і він кращий в нашій області. А ще є відома мережа пекарень. У сусідній області новий завод будую. Ну, і ще дещо в загашнику, звісно, є. То ж, Насте, як щось знадобиться, не соромся, скажи батькові, я грошей дам. Просто мені не до уваги, розумієш? Іноді, під вечір, ім’я своє не пригадаю, де ще увагу родині приділяти.

– Так.

– І на майбутнє затям. Грубувата я, знаю за собою такий грішок. І не доводилося ще дівчаток ростити. То ж не ображайся, коли ображу словом мимохідь. Бо ненароком це. Добре?

Я споглядала жінку, досі мені незнайому, яка сидить оце переді мною: з прямою спиною та чоловічим поглядом. І тягнулася до неї, як тягнеться все живе до тепла. Ще неусвідомлено, вперше їй усміхаючись.

– Ні, не ображуся. Ви хороша! – слова якось самі зірвалися з губ, і не повернути назад. Та й не хочеться.

Вона теж усміхнулася – несміливо і обережно, ніби пробуючи свою усмішку на смак. Вставши зі стільця, підійшла ближче.

– Стасько почне ображати – кажи мені, – попередила твердо. – Взагалі-то, він хлопець непоганий, та загоноритися може. Домовилися?

Я давно сиділа, тамуючи напад кашлю, тому змогла лиш кивнути у відповідь. Мачуха знала, що вдень я була в лікаря, і опустила руку на мій лоб.

– Ні, так далі не піде. Ще розхворієшься мені до ранку. Ну ж, не соромся, колготки мокрі знімай та лізь у гарячу ванну. А потім спати! І не хвилюйся, синові сьогодні сюди вхід заказано. А прийде новий день – подумаємо, як бути.