Глава 12 - 3 частина

Це було запрошення, і я не змогла відмовитися. Хоч наша сім'я й не була великою, ми рідко обідали разом. Залишивши сумку в холі, вимила руки і приєдналася до батьків. Сіла на своє місце біля зведеного брата, відчуваючи, як від його близькості горять щоки. Вони й зовсім спалахнули вогнем, коли він уточнив, ліниво потягнувшись до тарілки з хлібом:

– До речі, ма, щодо телефону. Я не про себе говорив. Ходить, як старчиха, за тебе соромно.

– А про кого ж? – та мачуха вже й сама здогадалася. Розгублено зім'яла серветку, піднімаючи на мене очі. – Дитинко, як же так? Справді, ми лишили це поза увагою... Гришо, ну, хоч би ти сказав, що доньці потрібно, чесне слово! – зауважила чоловікові з докором.

Батько закашлявся, а я зніяковіла. Боялася подібних розмов і не любила їх. Галина Юріївна й так мене не ображала, а в батька вистачало своїх турбот: мені не хотілося бути для них ще більшим тягарем, ставши причиною сварки.

Я постаралася сказати переконливо, але голос, все одно, пролунав тихо й невпевнено.

– Що ви, Галино Юріївно! Не треба... Мені й дзвонити нікому, хіба що бабусі, але ми з татом часто її відвідуємо. Я все про неї знаю.

Повисла незручна пауза, під час якої я мріяла стиснутися в сліпу грудку й закотитися під стіл. Спасибі батькові, який спробував розбавити паузу несподівано бадьорими словами:

– До речі, дочко! До розмови про телефони... Мені ж сьогодні зранку твій Єгор дзвонив, тебе питав!

На секунду я забула про все на світі й потягнулася поглядом до батька.

– Єгор?

– Єгор, – кивнув той з усмішкою. – Він і раніше дзвонив, у своєї матері телефон дізнався, та я все забував сказати. Незручно вийшло. Мені здається, він хороший хлопець.

– Так, дуже!

Ось тепер я теж усміхалася, забувши про їжу. Я дуже скучила за другом, дуже. Й мені хотілося почути про нього якомога більше.

– А... а що він говорив?

– Та так, тобою, в основному, цікавився. Як ти тут живеш, з ким дружиш. Привіт передавав. Говорив, що дуже сумує. Ображається, що не дзвониш, але тут моя вина, дочко, я винен. Сьогодні ж удвох зателефонуємо йому, поговорите. Сама все про себе й розкажеш.

Так, розповім! Неодмінно розповім! І про бабусю, і про місто, і про нову школу! І навіть про Дашку!

– Дякую, тату!

Коли кухонні двері голосно грюкнули, я немов прокинулася. Здригнувшись, подивилася услід зведеному брату, який вийшов з кухні. Не розуміла, що сталося. Чим раптом змогла скривдити Стаса.

– Галю, я щось не те сказав? – батько теж здивовано підняв брови, але мачуха лише відмахнулася.

– Пусте, Гришо, – несподівано розсміявшись, відвернулася до вікна. Продовжувала посміхатися своїм думкам – тихо, по-доброму, й довго та неуважно дивилась сніг, що падав за вікном. А ми з батьком, боячись її потривожити, мовчки закінчували обідати. – Оце так-так...

З’ясувалося, у Єгора все добре. Ми були сусідами, дружили з дитинства й розуміли одне одного з півслова. З батьківського телефону я проторохтіла з ним майже годину. Зачинившись у своїй кімнаті й розповідаючи про своє життя, не думала, що мене можуть почути крізь стіни. Він знав про мене все, а хотів знати ще більше.

Так, до мене добре ставляться. Так, у батька гарна сім'я, робота і великий будинок. У місті – нова школа, і в мене з'явилися друзі. Звісно, бабуся почувається значно краще! Єгор знав, що у мене є зведений брат, запитав про нього, і я знову відповіла, що все чудово і ми дружимо. Це було вперше, коли я не змогла сказати правду, а, може, просто не захотіла. Я ще багато чому не могла дати назву.

Я теж знала про Єгора все. Які він любить фільми, марки машин, які дівчата йому подобаються і кого б він хотів запросити на перше побачення. Він був старший за мене на рік, і коли закохався в Сонечку Лапіну, гарненьку дочку вчителя фізики зі своєї паралелі, ми навіть репетирували з ним похід у кіно. Він так залицявся, наче, справді, мій хлопець. Ми довго сміялися, коли я не дозволила себе поцілувати.

Єгор сказав, що навіть його собака сумує за нашим прогулянкам, і я повірила. Колись, ще дітьми, ми знайшли Муху біля продуктового магазину. Щеня скавуліло від холоду і Єгор забрав його собі, погрожуючи виростити із пса «справжню людину». Людини з Мухи, звичайно, не вийшло, зате щеня виявилося міцною дворовою вівчаркою і через рік перетворилося в грізного Мухтара, якого ми обоє любили.

Мій друг не хотів, аби я їхала, та заборонити не міг.

Я пообіцяла йому, що обов'язково телефонуватиму й обов'язково повернуся. Пообіцяла, а за хвилину по тому вже стояла біля вікна й дивилась на засніжені ворота. На те місце, де ми зупинилися зі Стасом, упустивши ключі. Де я відчула, як сильно може обпалювати пальці випадковий дотик і як сильно може битися серце – під пильним поглядом сірих очей.

Але ... хіба будеш так дивитися, коли ненавидиш? Коли інші дівчата здаються кращими і красивішими? Коли я для нього ніхто?

У зведеному братові було стільки загадок, і жодну з них я не могла розгадати.

Я повернула телефон батькові й за вечірнім чаєм затрималася з мачухою на кухні. Розповіла про бабусю, Єгора, про майбутній Зимовий бал. Галина Юріївна вже чула про новомодні шкільні традиції, то ж пообіцяла купити мені гарну сукню. І, звичайно ж, обов'язково прийти на бал, щоб подивитися на мене. Питання тільки в часі, точніше, в його дефіциті (я знала, що батьки до Нового року в центрі міста планують відкрити велике сімейне кафе-кондитерську, тому зайняті цим проєктом під зав'язку). Мачуха всерйоз обдумувала можливості приділення мені уваги.

– Гаразд, Насте, ближче до свята придумаємо, як бути. Думаю, Стасько не прийде в захват, дізнавшись, що ми з Грицем стирчатимемо в шкільних дверях, але сина я беру на себе.

Тут я подумала про те, що в школі не знають, хто мої батьки і ким мені доводиться Стас Фролов, але сказати про це мачусі не наважилася.

– Яка ж ти в нас худенька, Настуню, мов гілочка, – зітхнула жінка. – Зовсім не моя кістка. І кров не моя. Ось дивлюся на тебе й розумію: як була я продавщицею пиріжків, так нею й залишилася. І Гришу свого розумію ще дужче. Ти не ображайся на нього. Це важко, дитинко, дуже важко так любити. Тішить, що в тебе добре, незіпсоване серце. Ось у цьому я ніколи не помиляюся, повір. До всього була готова, а ти виявилася ось такою ...

Якою, я не зрозуміла, але за Галину Юріївну стало прикро. Мені вона видавалася дуже красивою і сильною жінкою. І дуже доброю. Мені подобалося перебувати з нею поруч.

З’явився батько, і я пішла, побажавши «добраніч». Зачинившись у ванній кімнаті, довго стояла під душем, уважно розглядаючи себе в дзеркало, мовчки нарікаючи на те, що мачуха мала рацію: я, справді, надто худа. І груди у мене невелика, нехай тонка талія і стрункі ноги. І волосся я даремно обрізала. Зовсім не схожа на дівчат, які подобалися Стасу. Чомусь від останньої думки стало особливо боляче.

В сусідній спальні грала музика: я навіть не помітила, коли зведений брат ввімкнув її. Він часто слухав рок, залишаючи його тихим фоном звучати далеко за північ, і я звикла засинати під ці звуки. Думаю, і батьки перестали звертати на них увагу. Ось і зараз, перевдягнувшись у нічну сорочку і висушивши волосся, я залізла в ліжко, втупилась сумним поглядом у вікно, за яким продовжував тихо падати сніг ...

... І фарбуватися зовсім не вмію.

... А зачіска у Маринки сьогодні була красива.

... Та й у тієї дівчини з їдальні – також.

... Цікаво, чи хтось колись поцілує мене – так само відкрито, при всіх? Чи посоромиться?

... І чому цей Воропаєв надумав насміхатися наді мною? Невже я здаюся такою дурною?

... Дурний жалюгідний Ельф, ось я хто.

Стас прийшов, коли в домі вже всі спали, а кімнату навскіс освітлював промінь вуличного ліхтаря, і в нічне вікно лилося сніжне світло… Після випадку з вечіркою він не заходив до мене. Я майже спала, тому й не почула кроків, а лиш помітила в темряві – його, навислого над моїм ліжком.

Він був роздягнений, в одних штанях, стояв і дивився на мене, вимальовуючись на тлі вікна темною, широкоплечою тінню.

– Стас? – від несподіванки я сіла, підтягнувши ковдру до грудей. – Ти?

Зазвичай, коли він заходив в свою спальню, роблячи вигляд, що мене для нього не існує, я ніколи не починала розмову першою. Мовчки сідав за комп'ютер або брав речі. Та зараз виглядав так, немов я таки існую. Неначе на мені зосередилися всі його думки. Мені здалося, що Стас напружений і злий. Відчувши вимушеність у його високій фігурі, я не змогла, як раніше, просто заплющитись.

– Хто він тобі?

– Хто?

– Єгор. Хто він тобі? – зведений брат запитав це хрипко, з натиском, незвично впалим голосом.

Я з подивом пробурмотіла:

– Друг, – до цього моменту Стаса ніколи не цікавили мої друзі, як і я сама – зі своїм минулим життям. Було дивно почути його запитання про Єгора.

– І все?

В тихому голосі дзвеніло незрозуміле очікування. Я відвела від обличчя волосся, що впало на щоки сплутаними пасмами, й задерла підборіддя.

– Я не розумію…

Руки Стаса раптом виявилися на моїх зап'ястях і різко підкинули мене вгору. Мить, і я вже стояла на колінах, опустивши ковдру, дивлячись йому в обличчя широко відкритими очима.

– Скелетино, я запитав: хто він тобі? Чому дзвонить? Чому за тобою нудьгує?

Від Стаса йшов вологий жар розпаленого тіла й пахло свіжістю морозної хвої. Темне волосся мокрими пасмами падало на лоб... В його новій спальні, на відміну від моєї, не було ванної кімнати, і я подумала, що він, напевно, спускався вниз, щоб прийняти душ. Дивна думка, недоречна, та чомусь саме в ній було щось заборонене і хвилююче. Таке ж гостре, незнайоме, як близькість зведеного брата. Таке ж приємне, як його запах, що проник під шкіру з моєї першої ночі в цій кімнаті.

Ще недавно в їдальні Стас не помічав мене, а зараз міцно тримав у руках, дивився в обличчя, і хоч наші погляди приховувала ніч, я відчувала злі очі, що шукають мене.

– Ти кохаєш його? Кохаєш, скелетино ?! Скажи!

Звичайно, я любила Єгора. Він все життя був моїм найкращим другом! Але Стас запитав про кохання: я відчувала, що це дещо інше, тому не могла швидко знайти відповідь. Мабуть, він розцінив моє мовчання як згоду.

– Я не хочу, чуєш! Не хочу, щоб ти ... Щоб ти з ним ... – але що «не хоче», не доказав. Стиснувши зап'ястя сильними пальцями, потяг мене на себе і раптом завмер, кинувши погляд на моє оголене плече.

Нічна сорочка Галини Юріївни була красивою і теплою, з довгими рукавами, от тільки зовсім не за розміром пасербиці. Через те, що Стас тримав мене за руки, тонкі зав'язки біля шиї розтягнулися й горловина сповзла. Я раптом зніяковіла. В сутінках ночі моя шкіра здалася мені надто блідою, а плече худим. Легко звільнивши руки з ослаблих пальців зведеного брата, я ніяково прикрилась, не знаючи, куди заховати очі. Хотіла б і я зараз дивитись на Стаса – так само сміливо й відкрито, як та незнайома дівчина зі школи, але не могла. Я все ще пам'ятала про його слова.

Він теж мовчав. Продовжуючи дивитися на мене, відпустив мої руки, але не відійшов. Я повільно сповзла з ліжка і потягла на груди ковдру. Навіть у темряві було ніяково почуватися худою й тендітною – поруч з високою і міцною фігурою брата. Незграбною зведеною сестрою. Напевно, він завтра згадає про це і ще посміється наді мною. Над тим, в якому балахоні сплю.

Раптом я здивовано підняла очі, помітивши, як рука Стаса піднялася і зависла в повітрі, немов він хотів і разом з тим боявся торкнутися мене. Серце шалено закалатало, у вухах зашуміло, а в грудях боляче защемило очікування – млосно-солодке і незнайоме. Мені раптом відчайдушно захотілося, щоб це сталося. Щоб він так само, як тоді на кухні, доторкнувся до мене. Зігрів. Виявився ближчим, ніж я сміла сподіватися, хоч на кілька хвилин змусивши мене думати, що комусь потрібна.

Адже мені не наснився той пізній вечір, не наснився. Тоді він абсолютно точно не ненавидів мене.

Я затамувала подих в очікуванні його доторку, і це сталося. Торкнувшись шиї, він заліз пальцями під тканину нічної сорочки й несміливо оголив плече, ніби боячись того, що робить. Крізь напіввідкриті вуста вдихнув гучно, уривчасто, немов його легені обпекло морозним повітрям. Здалося, серед холоду лиш одна його долоня зберігала тепло, аби зігріти мене. Він обережно погладив мою шкіру.

– Ельф, – сказав так тихо й так несподівано лагідно, що захотілося відповісти йому.

– Так.

– Тобі холодно?

– Ні.

– Ти тремтиш.

Тепер ми обоє стояли навпроти вікна, і я могла бачити його обличчя. Зараз він виглядав серйозним і зосередженим, ніби намагався щось приборкати в собі. Будинок спав, спали батьки, і знову здавалося, що ми на цілому світі зовсім одні.

– Скажи мені, Ельф. Скажи, що він для тебе ніхто. Скажи.

Я зрозуміла без слів. Та якби й хотіла, не змогла б йому збрехати. Єгор був частиною мого життя, добрим сусідом і хорошим хлопчиною, я не могла зрадити його.

– Єгор мій друг, і я його люблю.

Не знаю, навіщо це сказала – краще б і промовчала, та Стас уже відсахнувся від мене, відсмикнув руку від плеча, наче обпікся об шкіру. Я тут же підтягла нічну сорочку до горла, відчувши холод там, де мить тому були його пальці. Сором і збентеження запаморочили голову, примусивши щоки паленіти. Я не могла помилитися: ненависть знову була тут, поміж нами. Горіла в серці зведеного брата їдким полум'ям, спотворюючи його вродливе обличчя. Мої слова, ненавмисно, з вуглинки розпалили ціле багаття.

– Скелетино ... Я ненавиджу тебе. Ненавиджу! Навіщо ти сюди приїхала? Чого ти від мене хочеш?! Любиш, так забирайся! Забирайся з мого будинку і мого життя! Я не можу ось так більше ... Не хочу!

Я знову плакала, дивлячись на зачинені двері, не розуміючи, що з нами відбувається. Стас пішов, і знову стало самотньо і холодно.