Глава 1

Все закінчилось години через дві, коли Галина Юріївна, випровадивши гостей, схвально спостерігала за метушнею чоловіка, що прибирав зі столу. Потім сказала:

– Бачиш, Насте, будинок у нас новий, тільки два місяці, як збудували та переїхали. Ще не все встигли облаштувати, не скрізь закінчено ремонт, то ж поки будеш спати в кімнаті Стаса. Спальня тепла, з комп’ютером і ванною кімнатою. Думаю, тобі буде зручно.

Я не встигла здивуватися, а зведений брат вискочив з-за столу, ледь не перевернувши стілець.

– Що?! Ні, мам! Ти ж не серйозно? Це ж маячня!

Голос Галини Юріївни прозвучав несподівано суворо, так, що й не засумнівалася в правильності прийнятого нею рішення.

– Ще й як серйозно.

– Та блін! Ма, це ж моя кімната! І мій комп, і моя ванна, і взагалі… там усе моє!

– Побалакай мені, приватник! Посоромився б перед сестрою!

– Та яка вона мені сестра…

Черговий ляпас від матері вдався, як ніколи, бо зведений брат аж замовк.

– Та вже яка є! Нічого! Поспиш у вітальні на дивані! Ти в мене хлопець некволий, не розвалишся.

– Все одно – кімната моя!

Вони стояли одне напроти одного – мати й син, а я навіть не могла сховатися за батькову спину.

– Певно, недовиховала я тебе, Стасько. Ти мені тут не репетуй! Я цього не терплю! Так би й огріла охломона, та перед Настею незручно. В цьому домі з твого – тільки шкіра на дупі. Ти мене знаєш – не подивлюся, що виріс, так ремінякою перетягну: мало не буде!

– Ну, дякую, ма.

– На здоров’я! Частіше згадуй про синовню вдячність. Надто, коли просиш гроші на нові телефон та лахи… Гришо!

Ти диви, батько таки був поруч.

– Що, Галю?

– Чого хоч ти став, як пеньок, Матвєєв? Віднеси дитині сумки наверх! Скільки можна доньку мучити?

З’ясувалось, кімната зведеного брата на другому поверсі. Я мовчки піднялася сходами вслід за татом. Зупинилась на порозі чужої спальні, не наважуючись зайти. Втім, батько також зам’явся, не поспішаючи відчиняти двері.

– Погарячкувала Галя зі спальнею, – сказав невпевнено, гучно зітхнувши, і з сумом поглянув на мене. – Добре, заходь, Насте. Сказано тут, отже, будеш обживатися тут. З Галиною Юріївною в цьому сенсі не посперечаєшся…

Він зайшов першим, поставив сумку біля дверей, ніяково оглядівся. Визнав за потрібне ввімкнути верхнє світло… та й пішов, буркнувши на прощання негучне і збентежене: «Відпочивай».

Кімната справді виявилася теплою, як і обіцяла мачуха. Це шкірою відчувалось після дня, проведеного в переїзді. Кімната – невелика, затишна і якась новомодна, як на мене. Хай і не прибрана, у хлоп’ячому безладі. Ноги в старих чоботах промокли, і тепер, дивлячись на новий килим на підлозі, я, замутилась від думки, що неодмінно його вимажу, якщо ввійду. А ще прийшла думка, що не зможу просушити чобітки, а, отже, завтра в лікарню до бабусі йти в мочкову взутті. Я все ще стояла на порозі чужої кімнати, не в силі до кінця усвідомити все, що зі мною сталося. Забракло сміливості ввійти до спальні зведеного брата. Раптом мого ліктя торкнулась чиясь рука.

Цей доторк, такий несподівано гарячий, відгукнувся переляком у кожній клітинці мого напруженого тривогою і страхом тіла. Доторк задзвенів панікою в серці, і я повернулась лицем назустріч мачусі, її уважному сіроокому погляду. Я здригнулася, впіймавши долонею крик на своїх вустах.

– Вибачте,..

Вона промовчала і впевнено завела до кімнати, обхопивши пальцями мій тонкий зап'ясток. Всадовила на ліжко, постояла наді мною та й сама сіла напроти – на крісло-крутілку від синового комп’ютерного столу.

– Насте, послухай…

– Що? – від хвилювання і втоми мене лихоманило, та я, все одно, не могла відірвати руки від колін, щоб обійняти себе і хоч трохи зігрітися. Борючись із соромом і збентеженням, підняла на жінку очі.

– Це ти мене вибач, дівчинко. Не так слід зустрічати падчерку, та така вже наша сім’я. Та й не вмію я, щоб аж так душевно…Все з набігу, з наскоку, не як у людей.

Вона замовкла, знову роздивляючись мене, потім гучно зітхнула:

– Не розумію, чому Гриша ніколи не говорив про тебе? Не познайомив раніше? Невже я сама винна?... Інколи мені здається, що я не знаю власного чоловіка.

У п'ятнадцять років почути подібну правду від чужої людини так само боляче, як у двадцять, тому я ніяково знизала плечима і опустила погляд, сховавши під віями непрохані колючі сльози.

– Добре, розберемося, Насте, не переживай. Головне, що тепер я про тебе знаю. І на Стаська мого увагу не звертай. Розбалувала я його, сама размажоріла. Один він у мене ріс, без батька і бабусь. У мене робота, мені голову підняти ніколи. Завжди все для нього було: няньки, садки-приватні репетитори, школи спортивні. Тільки ременем і відновлювала баланс виховання. Зате, як уперіщу паразита по дупі, мов шовковий ходить! По струночці! А це, бачу, забув, як належить з матір'ю розмовляти. А вчиться, нормально, слава богу, не те що я свого часу. Майбутнього року плануємо в технічний виш вступати. Будемо безповоротно робити Стаська людиною. Це я, дівчинка: ПТУ, ринок, смажені пиріжки. Потім перший ларьок, другий, третій ... Точка громадського харчування, перше кафе. Скажу чесно: нелегко довелося. Дев'яності, розгул злочинності, а я одна без чоловіка, і дитина на мені. Аж не віриться, через що довелося пройти. Бувало, й до рукопашної доходило, і з братками стрілку тримала. Зате зараз маю власний хлібозавод, і він кращий в нашій області. А ще є відома мережа пекарень. У сусідній області новий завод будую. Ну, і ще дещо в загашнику, звісно, є. То ж, Насте, як щось знадобиться, не соромся, скажи батькові, я грошей дам. Просто мені не до уваги, розумієш? Іноді, під вечір, ім’я своє не пригадаю, де ще увагу родині приділяти.

– Так.

– І на майбутнє затям. Грубувата я, знаю за собою такий грішок. І не доводилося ще дівчаток ростити. То ж не ображайся, коли ображу словом мимохідь. Бо ненароком це. Добре?

Я споглядала жінку, досі мені незнайому, яка сидить оце переді мною: з прямою спиною та чоловічим поглядом. І тягнулася до неї, як тягнеться все живе до тепла. Ще неусвідомлено, вперше їй усміхаючись.

– Ні, не ображуся. Ви хороша! – слова якось самі зірвалися з губ, і не повернути назад. Та й не хочеться.

Вона теж усміхнулася – несміливо і обережно, ніби пробуючи свою усмішку на смак. Вставши зі стільця, підійшла ближче.

– Стасько почне ображати – кажи мені, – попередила твердо. – Взагалі-то, він хлопець непоганий, та загоноритися може. Домовилися?

Я давно сиділа, тамуючи напад кашлю, тому змогла лиш кивнути у відповідь. Мачуха знала, що вдень я була в лікаря, і опустила руку на мій лоб.

– Ні, так далі не піде. Ще розхворієшься мені до ранку. Ну ж, не соромся, колготки мокрі знімай та лізь у гарячу ванну. А потім спати! І не хвилюйся, синові сьогодні сюди вхід заказано. А прийде новий день – подумаємо, як бути.