Глава 10

POV Стас

– Фу, Стас, як ти це п'єш? Дешевка!

Музика репетувала так гучно, аж в такт ударним вібрувало скло й тремтіла підлога. Лєнка відставила банку з коктейлем, посміхнулася і знову припала до мене. Обвивши руками шию, потягнулася до губ. Дідько.

– Крихітко, не зараз. Курити хочу.

Курити не хотілось, але відчувати чужі губи на своїх – не хотілося ще дужче, то ж запалив сигарету, закинув голову і м'яко видихнув дим. Лєнка вилізла мені на коліна і знайшла мої губи. Вовтузилася заклично, запхавши пальці за розстебнуту сорочку. Довелося неохоче відповісти, адже сьогодні вона заслужила порцію ніжності.

– Ну, досить, малючко, – посміхнувшись, я легко відштовхнув її і, з сигаретою в зубах, повернувся обличчям до друзів. – Не люблю цього.

В кімнаті – напівморокі повно народу. Одних я знав, інших бачив уперше, та, оскільки Рудому довіряв як собі, – не переймався, кого і скількох він сюди приволік. Хто-хто, а Бампер умів заводити друзів. Два дні ми розважалися в нього на батьківській дачі, а сьогодні тусівка переповзла в мій дім, і я не мав нічого проти.

Заграла нова композиція рок-дідусів Lynyrd Skynyrd «Low Down Dirty», і Лєнка подріботіла танцювати. Озирнувшись на мене, склала ображено губи. Дурепа. Не пам'ятаю, щоб я їй щось обіцяв. Вона від початку знала, навіщо сюди прийшла.

– Гей, Фрол! У цій хаті є що пожерти? Якби випивку розбавити, бо, відчуваю, заблюю твій сімейний килимок! Блі-ін, братан ... Як мене нудить ...

Підвівшись, я попрямував до виходу, загрібаючи п'яного Сашка за шию. В коридорі заштовхав його в туалет. Дідько, і коли він устиг набратися? Горілки було всього нічого, здебільшого доганялися коктейлями.

– Савельєв, проблюєшся – дуй на кухню, там зорієнтуєшся. Можеш кефірчиком підкріпитися, тільки не здохни.

– Ну, спасибі, придурку!

– І тебе в те саме місце.

– Та йди ти ...

Двері за спиною грюкнули, я розштовхав народ, накинув куртку і вийшов на вулицю., Стрибаючи з ґанку, озирнувся на всі боки.

Минула вже година відтоді, як я востаннє виходив сюди в надії знайти дівчину. Де ж це скелетина? Уже досить пізно, занадто пізно для того, щоб ховатися на вулиці. Жарти скінчилися, а разом з ними зникла й злість: де б не ховалася зведена сестра, їй пора було повернутися в дім. У божевільню, де гриміла музика і чувся сміх. Де кожна друга парочка чхати хотіла на забобони і звичаї, і ми з Лєнкою не виняток. Де тепло, ситно і де такій тендітній особі, як Ельф, варто зараз знаходитися.

Одній, у кімнаті, за надійно зачиненими дверима.

Я вкотре намотував кроки попід будинком й оглядав гараж. Повернувшись у гуркіт вечірки, пройшов кімнатами, безцеремонно відчиняючи двері.

– Гей, Фрол, давай до нас! Тут по́дружці стало нудно!

– Зашибісь! Хата ще та!..

– Сподіваюся, вранці батьки не приб'ють тебе за яйця до стелі? Черехине їм цей ґвалт не пробачить.

– Хом’яче, ти за свої яйця переживай: ціліші будуть!

Скелетино, ти де? Трясця, де ти?!

– Стас, ти що, образився? – з натовпу подруг випала Лєнка й повисла на моєму плечі. Занила, обіймаючи за шию. – Я ж тільки з тобою так себе поводжу, ти знаєш! Стасику, ходімо наверх! Я так втомилася, – ледь розчув оце, невиразне, біля свого обличчя, перш ніж відчепити її від себе та й забути за спиною.

– Їдь додому, Полозова. Закруглюяємося!

– Але, Стас ...

– Наступного разу!

Пора зав'язувати з цією довбаною вечіркою!

Я знову вийшов на вулицю, щоб забратися в першу-ліпшу машину. Зачинивши за собою двері і тим самим відрізавши звуки, набрав знайомий телефонний номер ...

– Батя? Привіт. Ти давно дзвонив Насті?.. Та ні, все нормально. Я тут у Серьоги Воропаєва затримаюсь на годину, матері тільки не кажи. Іграшку нову на комп установимо, й повернуся. Так, хочу Насті подзвонити, попередити, що скоро буду, все ж сестра вона мені, нехай і зведена. Ні, не потрібно дзвонити, я сам. Так, скинь повідомленням ...

– Вибачте, на даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок ...

– Вибачте ...

– Вибачте ...

– ... ви можете залишити голосове, смс-повідомлення або спробувати зателефонувати пізніше.

– Збруєв? Це Стас Фролов. Слухай, Збруєв, є телефон Кузнецової? Так, твоєї однокласниці Кузнецової! Що значить не даси? Зовсім, салаго, страх утратив?! Та не потрібна мені твоя Дашка! Дізнайся тільки: ночує з нею хтось із подруг чи ні? Зробиш? ..

– Алло?! Ні, не ночує? Чо-орт. Гаразд, бувай.

– Телефон абонента недоступний ...

– Вибачте, телефон абонента тимчасово недоступний ...

І так ще тридцять чортових разів. Тридцять дзвінків дівчині, що залишилися без відповіді. Канули без сліду в тиші підоспілої ночі.

Я впустив трубку, відчуваючи, як на горло опустилася холодна рука страху. Обхопивши крижаними пальцями глотку, вона здавила кадик, перехопила подих. Занепокоєння – чисте, неприкрите, жалюче, досі незнайоме – вдарило в груди, обпекло потилицю, ледь не змусивши стати на коліна... Чужий голос прошелестів над вухом, немов передчуваючи веселощі: «Так чинити не маєш права – зі скелетиною, своїм боязким, мовчазним ельфом, чиї очі вміють дивитися в душу і кому сьогодні ти хотів зробити особливо боляче. Що ж, в тебе вийшло, хлопче. В тебе вийшло…"

Я згадав, як затягнув Лєнку у власну кімнату й роздяг на ліжку, де раніше спав Ельф і де розносився його ніжний запах. Де все було знайомим і моїм. Мені майже хотілося, щоб вона увійшла. Хотів забруднити світ, що мені не належить, лякає і вабить. Там живе худенька, мов тростинка, синьоока дівчинка. Бажав задушити те, що мучило, коли бачив її. Коли, стискаючи в руках іншу, уявляв, як торкаюся саме її. Відчував розчарування, злість і образу. Й ненависть. До неї, до себе, до всього сволочного світу, що посмів обіграти мене. Хотів відняти те, що мені ніколи не належало й належати не могло. Тоді мені й справді хотілося зробити їй боляче. Тоді, але не зараз.

Розкривши ворота, я вискочив на вулицю і побіг. Куди, не знаю, подалі від нікчемної вечірки і друзів, від того, що хвилину тому здавалося справжнім і необхідним, живим, та раптом поблякло, перетворившись на пилюку. Зупинила мене тиша. Засніжений провулок, сплячі за високими парканами вікна будинків і щось іще. Незнайоме, гостре почуття відгукнулося штриком у серці, і змусило повернути назад.

Забіг у двір і схопив телефон, що впав у сніг. Залишив без уваги голоси, що кликали мене з ганку, і став знову й знову набирати її номер, сподіваючись сам не знаючи на що.

Будь ласка, відгукнися, Ельф, будь ласка!

Будь ласка, ти чуєш мене?

Є! Покладаючись на диво, перестав і дихати.

– Алло! Хто це?.. Тату, це ти?! Тату!

– Скелетино?! Слава Богу! Це Стас! Ти де?!

Серце перелякано билося в грудях, кров стукала в скронях, мені здавалося, що все відбувається недостатньо насправді.

– Стас! Стас!

– Не кричи! Динамік рубає!

Чорт! Батя що, телефон нормальний дівчині купити не міг?

– Тільки не відключайся, ти чуєш мене?!

– Стас, це й, правда, ти?! Стас!

– Я.

Вона плакала, це було чутно навіть крізь гуркіт перешкод.

– Стас...

– Що трапилося? Ти чому не вдома? Ти, взагалі, де перебуваєш?!

– Я не знаю. Я заблукала! І в мене, здається, зараз знову відімкнеться телефон.

– Не смій відмикатися, ти чуєш, Насте? Не смій! Назви хоч якийсь орієнтир!

– Я в магазині «Весела трій ...» – телефон уже відімкнувся.

Трійка. Весела трійка.

Безтямний телефон врізався в бетонну огорожу, розлетівшись на шматки.

Твою мать! Фролов, довбаний ти недоумку!