Глава 5

– Не хвилюйся, Насте. Я розумію, десятий клас – не перший, у новий колектив підліткові влитися непросто, тим більше показати себе в навчанні, але ти дівчинка розумна, спокійна, я вірю, що в тебе все вийде. Школа досить привілейована, успішна. Свого часу я найретельніше відстежила статистику вступу випускників до престижних вишів, вивчила рекомендації, то ж не переживай, там тобі забезпечена максимально гідна освіта.

– Дякую.

– З викладачами ми з Гришою поговорили, якщо виникне потреба, то в позаурочний час, із деяких предметів зможеш отримати консультації. На жаль, я тебе завтра не проведу, у мене о сьомій рознарядка, одразу по тому – нарада, то ж Стас до школи проведе і все тобі покаже. І додому відвезе, я з ним домовилася. Все зрозуміла?

– Так.

– Добре. А поки біжи одягатися. Маю дві години вільного часу, поки не відключуся на сон. Давай-но з'їздимо в крамницю, купимо все необхідне для навчання. Та й не тільки це, адже в тебе зносилися речі. Гришо, що ти дивишся? Поїхали ...

Мачуха купила мені гарну шкільну форму. Не торгувалася, а як запропонували вибір, взяла краще. І пуховик, і чобітки, і навіть шапку. Дзеркало у братовій шафі було розбите, і я вже годину крутилася біля великого вікна, за яким стояла темрява, по черзі приміряючи обновки і вдивляючись у власне відображення. Раділа, не вірячи своєму щастю. Думаючи, як завтра порадую новиною бабусю. Я б і не помітила його, якби не вогник сигарети, що спалахнув за склом. Там, де поміж дерев стояв і дивився на мене холодним поглядом мій зведений брат Стас.

А вранці, за сніданком, мачуха попрощалася, лишивши нас удвох:

– Все, ми з батьком поїхали. Вам, діти, – вдалого дня. Відвезеш Настю в школу, покажеш дорогу. І дивись мені, Стасько, тільки спробуй начудити. Ти знаєш, у мене розмова коротка. Покараю.

– Та знаю я ...

Мати суворо поводилася з сином, але любила його. Я ловила це почуття в її очах, теплу любов і турботу, притаманну лише матерям. Гордість у погляді на сина і душевне задоволення, що виходить. Виходить ростити людину такою, якою могла б стати сама, якби не минулі труднощі. Вона багато працювала, але завжди знаходила хвилинку, щоб притулити Стаса до себе й торкнутися губами його щоки. Коротким, ласкавим жестом міцної руки скошлатити темноволосу маківку й усміхнутися по-особливому. Я бачила це й не могла зрозуміти причину його злості щодо мене. Як би добре мачуха не ставилася до пасербиці, вона мені не мати, невже зведений брат не розуміє?

З Черехино в місто ходив приміський автобус, і до зупинки ми зі Стасом ішли мовчки. Я так боялася засмутити його своєю присутністю, виглядом нового одягу й піднесеним настроєм, що крокувала трохи позаду, намагаючись не відставати. Пристосовувалась до твердої чоловічої ходьби, стрибаючи через підмерзлі калюжі. Задивлялась на гарні будинки, потім наздоганяла підстрибом. Могло здатися, що йду сама по собі… Вже коли прийшов час виходити з автобуса, Стас мовчки ступив з підніжки на землю. Я вистрибнула слідом, а він зупинив мене, схопивши за руку, і сказав:

– Почекаєш, поки відійду на десять кроків, і тільки тоді йди. Другий поверх, двадцять сьомий кабінет. Класний керівник – Епіфанцева Стелла Володимирівна. Далі сама розберешся. І спробуй комусь проговоритися, що я твій зведений брат – прийду вночі і задушу подушкою, зрозуміла?.. До речі, як воно спати в чужому ліжку, га, скелетино? – він все-таки не втримався і здавив пальці на моєму зап'ясті. – Зручно?.. Гаразд, не відповідай, недовго залишилося. Ось почекай, батьки поїдуть, я покажу тобі твою кімнату.

Куди поїдуть батьки – я не зрозуміла, зате зрозуміла, чому він так хотів, аби я не проговорилася. Вже на ганку стало помітно, хто саме є зіркою школи й кому тутешні дівчата не дають проходу. І, здається, моєму зведеному братові така увага до вподоби. Я поглянула у звужені очі Стаса, на криву посмішку, що ковзнула його привабливим обличчям, і впевнилася: безумовно подобається. І вже точно, йому є на кого витріщатися, тут він не збрехав.

Нова школа, справді, виявилася новою. Високою, світлою, просторою, з великою їдальнею, бібліотекою і відмінним спортзалом. З широким засніженим стадіоном, що виднівся з вікон класу, і окремим спортивним майданчиком з турніками та гойдалками.

Клас зустрів мене з цікавістю, і тільки. Тут усі учні розбиті на парочки, невеликі компанії... В одній з однокласниць я з подивом упізнала світловолосу дівчинку, яка в мій перший вечір в Черехиному була в будинку мачухи. Вона старанно уникала мого погляду, нічим не видаючи нашого знайомства, і я подумала, що в її особі навряд чи знайду доброго друга.

– Ти що, її знаєш? – запитала мене сусідка по парті, втомившись чекати відповідь на своє десяте питання, і я відповіла:

– Так. Тобто, ні. Не так щоб дуже.

– Ну, не дивно. Маринка в нас не дружить аби з ким, то ж даремно стараєшся.

– А з ким вона дружить? – мені, справді, було цікаво.

– З людьми популярними й актуальними, все за стандартом першої прими класу. У тебе що, є чим привернути її увагу?

– Та, в принципі, немає, – знизала я плечами, відповівши усмішкою на усмішку сусідки.

– Тоді співчуваю. Можеш відразу забути про ваше знайомство.

Сусідка – дівчинка пухкенька, висока, але симпатична. Чорноока, з синім пасмом волосся на скроні, з ямочками на щоках. Вона мені дуже сподобалась. Ми зіткнулися біля дверей класу, що я його шукала, і вона одразу ж запросила сісти за її парту.

Даша Кузнецова, на прізвисько Білка. Чому Білка, я дізналася, почувши в їдальні голос однокласника:

– Білко, дай горішки! Досить за щоками носити! Білко, дай! Ти ж не хом'як якийсь. Хіба тобі шкода?

Білці не шкода, то ж замість горішка веселому хлопчині прилетів запотиличник.

– Господи, це не школа, а справжні джунглі! Одні мавпи довкола й олені! Та нічого, тримайся, Насте, прорвемося!

– Олені? – мені знову було цікаво, і я озирнулася на однокласника, який посміхався з-за сусіднього столика. Здається, хлопчина на Дашку зовсім не образився.

– Саме так! – поважно кивнула Кузнецова. – Я собі давно придумала класифікацію хлопців: примати, олені, заучки і павичі. То ж не дивуйся, якщо буду ідентифікувати їх за зовнішньою ознакою. Ось, наприклад, Петька Збруєв, типовий примат, мокроносий і людиноподібний. По шиї отримав? Отримав! Але, дивись, продовжує скалитись, як тупий бабуїн! – кулак Дашки захитався в повітрі. – Збруєв, ще раз ляпнеш про горіхи – відгребеш на повну, зрозумів?

Бабуїн тут же надув щоки і зробив вигляд, що розгризає горіх. Я з подивом відвела погляд.

– А мені здається, Даш, він нормальний хлопець. Може, ти йому подобаєшся?

Очі нової знайомої з розумінням округлились.

– Це тільки здається, повір! Як нормальному примату може подобатись та, хто лупить його з п'ятого класу?!

Це прозвучало весело, й ми неголосно розсміялися. Школа була великою, затишною, в багатолюдній їдальні вирувало життя, і я не відразу звернула увагу на трійку старшокласників, які стали на поріг. Лупаста Дашка тут же тицьнула мене ліктем у бік.