Глава 5

– Дивись, Насте! А ось і олені з одинадцятого намалювалися! Тип «Популярний парнокопитний»! – дівчина взяла свої слова в лапки, позначивши пальцями знак у повітрі. – Шкода, що безрогі, але в нашому житті все відносно. Як на мене, ці екземпляри ще гірші за приматів. З тими хоч на пальцях порозумітися можна, в разі необхідності. А ці від своїх найближчих родичів взагалі мало чим відрізняються. Також люблять з'ясовувати лоб в лоб, хто сильніший, а ще побігати у павича в упряжці.

Я обернулася, з цікавістю розглядаючи дорослих хлопців, які дійсно трималися нарочито самовпевнено. Вони, гучно й зі сміхом, увійшли в їдальню і, перекидаючи один одному якийсь предмет, зайняли центральний столик під стіною. Побачивши серед них знайоме обличчя, я запитала про хлопця в подруги.

– А це Серьога Воропаєв, старший брат нашої Маринки. Такий же сноб, як і сестричка. Правда, не настільки перебірливий, та він же не дівчинка. Минулого місяця одночасно зустрічався зі своєю однокласницею Надькою Ковальовою, а також з Дінкою Губенко з нашого класу. Так ці дві дурепи, дізнавшись правду, справжню бійку через нього влаштували, та ще й біля вчительської. Добре, що ми з Петькою встигли розтягти, а то б їх, точно, вигнали зі школи! Потім Збруєв сказав по секрету, що, виявляється, цей гад Воропаєв спеціально цирк влаштував, щоб одразу з обома порвати. Кажу ж: олень!

Хлопець був світловолосий, високий і симпатичний, і на гада зовсім не схожий. На відміну від своєї сестри, яка зробила вигляд, що ми незнайомі, він, помітивши знайоме обличчя, здивовано підняв брови і привітно махнув рукою.

– Гей, Матвєєва, – почула я біля вуха грізний голос Дашки. – Не здумай в нього закохатися! Тут і без тебе бажаючих вистачає! Таку дрібноту, як ти, розмажуть по стіні й не помітять! Краще вже заучка Борька Брагін. Нудний, зате надійний. Ти чуєш, що кажу? До речі, він з тебе вже третій урок очей не зводить, я все бачу.

В мої плани закохатися – точно не входило, надто в популярного хлопця. Я знала про любов, підступ і чоловіче віроломство хіба що з книжок, то ж, пам'ятаючи попередження Стаса, все, що зараз хотіла – уникнути зайвої розмови.

І чому я сподівалася, що цей Сергій Воропаєв поведе себе так само, як його сестра? Навіщо взагалі дивилася в його бік? Що ж тепер… Він відсунув порожній стілець, що стояв поруч, і, здається, збирався піднятися, аби попрямувати до мене ...

– Насте, стій! Ти куди? А як же чай? – зловила за руку Кузнецова, та було вже пізно – я схопилася на ноги і смикнула сумку.

– Вибач, Дашо. Згадала, що не подзвонила татові. Зустрінемося біля кабінету ...

– Якого? – спантеличено прозвучало вже за спиною. – Ти ж тут нічого не знаєш!

Не знаю, це точно, та коли хочу дізнатися, треба бігти. Хай краще обоє вважають мене чудною дивачкою.

Я встигла поставити піднос з тарілкою – на спеціальну полицю біля мийки, і навіть встигла повернутись у прохід між столиками. Конче необхідно пробігти повз хлопців, які й далі гучно сміються, перекидаючи поміж собою невідомий предмет. Треба просто вдати, що не помічаю здивованого старшокласника, який, вітально піднявши руку, зробив до мене крок…

– Гей ти, стій!

Я не в усі моменти свого життя є неуважною, тому точно змогла б утекти, якби не річ, що потрапила під ноги. Кинутий на підлогу кимось із хлопців – випадково чи навмисно. Спіткнувшись об неї, я випростала руки і впала, приземлившись на тремтячі коліна. Відчуваючи, як від сорому спалахують щоки, а на долонях горить стерта об шорсткий кахель шкіра.

Річчю, винною в моєму падінні, виявився дівочий бюстгальтер – занадто гарний і дорогий як для школярки. Хоча тоді я мало в цьому тямила. У всякому разі, в мене такого точно не було. Я стояла на колінах і розглядала його – чорний, з пишними подушечками, мереживний, соромилась підняти очі вище, знаючи, хто вивищується наді мною. Той, у кого я ледь не влетіла.

Так, вся їдальня завмерла в очікуванні, поки я стояла на колінах перед зведеним братом, бажаючи провалитися крізь землю. А він не збирався допомогти мені піднятися. Втім, і його друг-блондин – також.

Моя сумка лежала на модному черевику сина моєї мачухи, і я тихенько потягнула її на себе.

– Як живописно, просто картина маслом. Бідна Настуня із законним трофеєм ...

– Заткни пащу, Сірий, – обірвав друга Стас. – Бажано всерйоз і надовго. Я не жартую.

– Ясно, – не образився хлопець. – Фрол, коли не хочеш нічого про це пояснити, то хоча б ліфчик Лєнці поверни. Ти виграв.

Мене підняла Дашка, авжеж. А ще допоміг Петька Збруєв. Недарма він одразу здався славним парубком. Я майже бігом вискочила з їдальні, але сльози таки стримала. Як добре, що не розплакалася при всіх. Не зробила цього на очах у білявої Маринки та її подруг, які провели мене сміхом.

– От павич! Розкарячився у проході, не оминути! Терпіти не можу цього Фролова! Та й його дружки-олені нічим не кращі! І треба ж було тобі впасти, Насте!

Ми стояли з подругою в непримітній ніші в кінці загального коридору, біля стенду з малюнком аварійного виходу, і я все не могла відірвати руки від обличчя. Десь за рогом топтався Петька Збруєв з нашими сумками, і Кузнєцова грізно наказала хлопцеві топати звідси прямо в клас.

– Давай-давай, Збруєв! Сумки в руки і прямим курсом на англійську! Нема чого дівчачі розмови підслуховувати! Ти як, Матвєєва, в порядку? Не забилася? Може, відвести тебе в медпункт?

Я несхвально похитала головою, відчуваючи теплу руку на своєму плечі.

– Не треба, Дашо. Зі мною, правда, все добре. Але, боже мій, як соромно! Перший день в новій школі, і треба ж було так упасти!

– Забий, Насте, – обурилася дівчина. – Знайшла, через що переживати. Подумаєш! З будь-ким таке могло статися! Я от вважаю, що це не тобі має бути соромно, а їм! Тим, хто сміявся! Інше погано.

– Що? – ну ось, я все-таки забрала руки від щік і з острахом поглянула на дівчину. А та, сумно скрививши губи, задумливо теребила своє синє пасмо.

– Те, що ти впала під ноги саме Фролову, місцевому павичеві. Якщо запам'ятає в обличчя, може й покуражитися, він ще той лось недороблений. Типу місцева популярна особистість. Ні, я, звичайно, не сперечаюся, він хлопчик симпатичний і ціну собі знає. Сама за ним два роки сохла, доки не подорослішала. Тільки він у школі ні з ким не зустрічається, а так, аби виграти спір зі своїм стадом. Ось, як сьогодні з Оленкою Полозовою сталося, вона з 11-го «Б». Хоча я до останнього сподівалася, що це тільки чутки. Шкода.

– Чому?

– Бо хтось, колись повинен зачепити Фролова по-справжньому. Щоб саме йому було боляче, а не іншим. Ось як з Оленкою, тільки щоб навпаки. Хоча Полозову мені ні крапельки не шкода, заслужила. Знала, з ким в туалеті обіймалась і чого очікувати. Вона серед одинадцятих класів така ж прима, як у нас Маринка Воропаєва. Теж корону носить і ціни собі в базарний день не складе. Минулого року її на зимовому балу обрали королевою вечора, так усі дівчата раптом виявилися товстими потворами, а Їх Величність геть розучилася вітатися.

Дашка нахмурила брови і суворо хитнула головою.

– То ж будь обережна, Насте. Якщо Фролов раптом почне підкочувати – краще вдай мертву! І нафіг цей красень тобі здався! Оленям аби розважатися. Шкільна нудьга їх заїла, а ти новенька. Затіють спір чи щось гірше, потім від них хоч в іншу школу тікай.