Глава 6

POV Стас

– Стас, скажи, а я точно тобі подобаюся?

– Звісно, крихітко.

– Справді? Бо ви, хлопці, такі непостійні. Ще недавно я думала, ти з Катькою тусиш ...

– Полозова, ти сюди говорити зі мною прийшла?

– Н-ні.

– От і мовчи. Продовжуй робити, що робила, і безумовно подобатимешся мені ще більше.

Лєнка дратувала. Школа дратувала. Весь світ дратував – самим фактом свого існування й наявністю довбаних тупиків, бо в цьому світі була вона. Моя ненависна зведена сестра. Яка з моменту появи зайняла не тільки мою територію, а й мої думки.

«... Стас, ми з Гришою хочемо звозити Настю в магазин. Купити їй необхідне для навчання. Сподіваюся, ти досить виріс?

– Давно пора.

– Школа в тебе непроста, не хочу, щоб дівчинку цькували однокласники. Ніна Іванівна каже, що внучці нічого не потрібно, але я так не вважаю.

Я не стримую злий сміх, адресований матері, яка стоїть біля кватирки й розкурює сигарету. Майже весело.

– Та ну? Якщо той мотлох, в якому ходить її внучка, можна назвати одягом, то бабцю не тільки інфаркт розбив, а ще й маразм.

Це вже занадто, хоч і звучить правдиво, тому мати невдоволено хмурить брови, дивиться з докором. Сигаретний попіл роздратовано збиває в попільничку.

– Я тебе не про діагноз питаю, розумник! – різко зауважує. – Подякуй, що Батя не чує, як ти у нас тверезо міркуєш щодо Настиної бабусі! Я питаю, що дівчинці купити, щоб її прийняла школа й нові друзі? Тобі не може бути байдуже, сину, вона – твоя сестра і буде навчатися з тобою пліч-о-пліч. Всі інші зауваження залиш при собі.

Ну так, переборщив трохи, згоден. Сестра? Ха! А це вже ні!

– А що купити? – мені навіть не потрібно прикидатися. Це і так ясно. Я встаю і з гуркотом відсовую стілець. В останній момент стримуюся, щоб не розбити його, нахрен, об кахель. – А все! Ти, головне, не торгуйся, директорко, якщо претендуєш на звання мачухи року. А то на старість Ельф пригадає твоє жлобство...

Мати й не торгувалася, і чхати на мене хотіла! Широтою своєї душі вона завжди вирізнялася з-поміж інших. Утім, і прагматичністю також, і жорстким характером. Ще нікому й ніколи не вдалося сісти їй на шию, і без сумніву, зведеній сестрі також подібний кульбіт не під силу. Просто варто почекати, доки мати награється у хресну фею – для цієї падчерки– тихоні, й тоді все стане на звичні місця. Варто, але моє терпіння летіло до біса. Надто коли помічав обережний і радісний спалах синіх очей Ельфа – при звертанні до неї моєї матері.

Я бачив, як невеселий батя відвертався від своїх жінок, ніби відчуваючи те ж саме, що і я. Та мені було гірше, в тисячу разів гірше, ніж йому, і з цим доводилося жити.

Звісно, моя зведена сестра така ж дурепа, як і решта дівчат, то ж цього вечора стирчатиме біля вікна, ловлячи своє відображення у склі. Не дарма я розбив чортове дзеркало. Так і було: стирчала. Крутилася, приміряючи обновки, наївно радіючи новим лахам. Дратуючи мене цією радістю, змушувала споглядати її і думати про неї так, як я того не хотів.

Я дивився й дивився на неї, викурюючи одну сигарету за іншою, сподіваючись спопелити, натомість бачив усміхнену, струнку дівочу постать. Гарне волосся до плечей – м'яке, трохи хвилясте, і плечі, такі ж юні та ніжні, як вона вся. Дочка вітчима, яка без дозволу вдерлася до мого світу, яку я ненавидів, ненавидів, ненавидів ...

Наступного ранку, по дорозі в школу, я подумки повторював це, а вона бігла за мною, легко перестрибуючи через підмерзлі калюжі, намагаючись не відстати від мого кроку. З цікавістю розглядалася довкола, боязко зиркаючи на мене з-під білої шапки з помпоном, і шапка так личила її темно-русявому волоссю й синім очам.

Правильно, не підходь до мене. Краще, трясця матері, тримайся подалі!

К бісу! Вона й близько не стояла – біля тих, що мені до вподоби. Я вже ковтнув дорослих стосунків зі старшими дівчатами, то ж не міг помилитися. Я потребую більше, значно більше за цю скелетину у вікні, і зовсім скоро зібрався задовольнити цю потребу. Вже на порозі школи помітив ту, яка мені в цьому допоможе. Гарна, висока старшокласниця: побачивши мене, вона зробила крок назустріч і розпливлася в усмішці. Дівчинка, яку я вчора перед друзями поставив на кон.

Лєнка Полозова – гордячка, яка плуталася з хлопцями з університету? Може, й так. Цікаво, наскільки ці чутки правдиві. Щоб там не було, а в її фігурі все на своїх місцях. Я знав, що, розважаючись в компанії дорослих друзів, виглядаю старшим свого віку, то ж, підбираючись до дівчини, збирався скористатися цією перевагою,

Ми легко допомогли одне одному забутися й прогуляли урок. Викинути її ліфчик у вікно туалету – та запросто. Ніяких обіцянок. Ніяких стосунків. Тільки бажання й тільки можливості. А сльози? А що сльози? Про них раніше б думала, коли ще не погодилась і зайвого собі не дозволила. Це доросле життя, дитинко. Ми й тільки ми відповідаємо за власні вчинки.

Звичайно, побачимося ще, якщо захочеш, чому б і ні? Можна й у мене вдома, на вечірці. Ось хай батьки звалять, та й продовжимо розпочате, тільки в моїй кімнаті. Тобі сподобається, обіцяю.

І жодної зведеної сестри. Ніяких дівочих лахів у власній шафі. Не знати, не бачити, не думати. Не згадувати. Я знову дихав на повні груди, хазяйнував у своєму світі, твердо крокував у завтра, де збирався жити, як і раніше: в рідному домі з батьками. Буду використовувати на повну – ресурси власного тіла й материного гаманця. І, може статися, Батя й не згадає про доньку, синьооку скелетину з усмішкою янгола. Просто зітерти її зі свого життя, та й по всьому.

Я застиг, мов укопаний, побачивши її в себе під ногами. Посеред шкільної їдальні, де падіння завжди викликало сміх. Ось і тепер мої друзі іржали, наче коні, доки я не спинив їх очима. Точніше, не всіх, а тільки двох із них.

Аби впізнати, хто це дівчисько, достатньо глянути на волосся, розсипане по плечах, на тонкі зап'ястя, що визирали з-під манжет. Нещодавно я стискав її руку, пальцями відчуваючи прискорений пульс: то тріпотіло налякане Ельфе серце. Схоже, вона мене боїться. Сподіваюся, так воно і є.

Вона опустила голову, ховаючи розпашілі щоки, і за темно-русявим пасмом проглянула ніжна лінія щоки з підборіддям. Акуратне вухо й порцелянова шия, зовні така тендітна, що я аж примусив себе відвести очі. Саме цю дівчину я уявляв, коли гладив Лєнку. Чорт!

– Як мальовничо, Фрол, просто картина маслом. Бідолашна Настуня та її законний трофей...

– Стули писок, Сірий. Бажано всерйоз і надовго. Я не жартую.

Мені вистачило миті, аби очима Серьоги Воропаєва побачити зведену сестру й через це сказитися. Зціпивши зуби, я встиг оцінити, як спритно той кинувся до дівчиська: абсолютно точно збирався допомогти. Я відчув, як жовни заграли на вилицях, і як стислись мої кулаки. І як напружилась моя спина. Вперше в житті ми з Сергієм стояли по різні сторони барикад, і зиркали один на одного, чогось очікуючи, тільки от чого?

– Ясно. Не хочеш нічого пояснювати, хоч ліфчик Лєнці поверни. Ти виграв.