Глава 6

POV Стас

– Стас, скажи, а я точно тобі подобаюся?

– Звісно, крихітко.

– Справді? Бо ви, хлопці, такі непостійні. Ще недавно я думала, ти з Катькою тусиш ...

– Полозова, ти сюди говорити зі мною прийшла?

– Н-ні.

– От і мовчи. Продовжуй робити, що робила, і безумовно подобатимешся мені ще більше.

Лєнка дратувала. Школа дратувала. Весь світ дратував – самим фактом свого існування й наявністю довбаних тупиків, бо в цьому світі була вона. Моя ненависна зведена сестра. Яка з моменту появи зайняла не тільки мою територію, а й мої думки.

«... Стас, ми з Гришою хочемо звозити Настю в магазин. Купити їй необхідне для навчання. Сподіваюся, ти досить виріс?

– Давно пора.

– Школа в тебе непроста, не хочу, щоб дівчинку цькували однокласники. Ніна Іванівна каже, що внучці нічого не потрібно, але я так не вважаю.

Я не стримую злий сміх, адресований матері, яка стоїть біля кватирки й розкурює сигарету. Майже весело.

– Та ну? Якщо той мотлох, в якому ходить її внучка, можна назвати одягом, то бабцю не тільки інфаркт розбив, а ще й маразм.

Це вже занадто, хоч і звучить правдиво, тому мати невдоволено хмурить брови, дивиться з докором. Сигаретний попіл роздратовано збиває в попільничку.

– Я тебе не про діагноз питаю, розумник! – різко зауважує. – Подякуй, що Батя не чує, як ти у нас тверезо міркуєш щодо Настиної бабусі! Я питаю, що дівчинці купити, щоб її прийняла школа й нові друзі? Тобі не може бути байдуже, сину, вона – твоя сестра і буде навчатися з тобою пліч-о-пліч. Всі інші зауваження залиш при собі.

Ну так, переборщив трохи, згоден. Сестра? Ха! А це вже ні!

– А що купити? – мені навіть не потрібно прикидатися. Це і так ясно. Я встаю і з гуркотом відсовую стілець. В останній момент стримуюся, щоб не розбити його, нахрен, об кахель. – А все! Ти, головне, не торгуйся, директорко, якщо претендуєш на звання мачухи року. А то на старість Ельф пригадає твоє жлобство...

Мати й не торгувалася, і чхати на мене хотіла! Широтою своєї душі вона завжди вирізнялася з-поміж інших. Утім, і прагматичністю також, і жорстким характером. Ще нікому й ніколи не вдалося сісти їй на шию, і без сумніву, зведеній сестрі також подібний кульбіт не під силу. Просто варто почекати, доки мати награється у хресну фею – для цієї падчерки– тихоні, й тоді все стане на звичні місця. Варто, але моє терпіння летіло до біса. Надто коли помічав обережний і радісний спалах синіх очей Ельфа – при звертанні до неї моєї матері.

Я бачив, як невеселий батя відвертався від своїх жінок, ніби відчуваючи те ж саме, що і я. Та мені було гірше, в тисячу разів гірше, ніж йому, і з цим доводилося жити.

Звісно, моя зведена сестра така ж дурепа, як і решта дівчат, то ж цього вечора стирчатиме біля вікна, ловлячи своє відображення у склі. Не дарма я розбив чортове дзеркало. Так і було: стирчала. Крутилася, приміряючи обновки, наївно радіючи новим лахам. Дратуючи мене цією радістю, змушувала споглядати її і думати про неї так, як я того не хотів.

Я дивився й дивився на неї, викурюючи одну сигарету за іншою, сподіваючись спопелити, натомість бачив усміхнену, струнку дівочу постать. Гарне волосся до плечей – м'яке, трохи хвилясте, і плечі, такі ж юні та ніжні, як вона вся. Дочка вітчима, яка без дозволу вдерлася до мого світу, яку я ненавидів, ненавидів, ненавидів ...

Наступного ранку, по дорозі в школу, я подумки повторював це, а вона бігла за мною, легко перестрибуючи через підмерзлі калюжі, намагаючись не відстати від мого кроку. З цікавістю розглядалася довкола, боязко зиркаючи на мене з-під білої шапки з помпоном, і шапка так личила її темно-русявому волоссю й синім очам.

Правильно, не підходь до мене. Краще, трясця матері, тримайся подалі!

К бісу! Вона й близько не стояла – біля тих, що мені до вподоби. Я вже ковтнув дорослих стосунків зі старшими дівчатами, то ж не міг помилитися. Я потребую більше, значно більше за цю скелетину у вікні, і зовсім скоро зібрався задовольнити цю потребу. Вже на порозі школи помітив ту, яка мені в цьому допоможе. Гарна, висока старшокласниця: побачивши мене, вона зробила крок назустріч і розпливлася в усмішці. Дівчинка, яку я вчора перед друзями поставив на кон.

Лєнка Полозова – гордячка, яка плуталася з хлопцями з університету? Може, й так. Цікаво, наскільки ці чутки правдиві. Щоб там не було, а в її фігурі все на своїх місцях. Я знав, що, розважаючись в компанії дорослих друзів, виглядаю старшим свого віку, то ж, підбираючись до дівчини, збирався скористатися цією перевагою,

Ми легко допомогли одне одному забутися й прогуляли урок. Викинути її ліфчик у вікно туалету – та запросто. Ніяких обіцянок. Ніяких стосунків. Тільки бажання й тільки можливості. А сльози? А що сльози? Про них раніше б думала, коли ще не погодилась і зайвого собі не дозволила. Це доросле життя, дитинко. Ми й тільки ми відповідаємо за власні вчинки.

Звичайно, побачимося ще, якщо захочеш, чому б і ні? Можна й у мене вдома, на вечірці. Ось хай батьки звалять, та й продовжимо розпочате, тільки в моїй кімнаті. Тобі сподобається, обіцяю.

І жодної зведеної сестри. Ніяких дівочих лахів у власній шафі. Не знати, не бачити, не думати. Не згадувати. Я знову дихав на повні груди, хазяйнував у своєму світі, твердо крокував у завтра, де збирався жити, як і раніше: в рідному домі з батьками. Буду використовувати на повну – ресурси власного тіла й материного гаманця. І, може статися, Батя й не згадає про доньку, синьооку скелетину з усмішкою янгола. Просто зітерти її зі свого життя, та й по всьому.

Я застиг, мов укопаний, побачивши її в себе під ногами. Посеред шкільної їдальні, де падіння завжди викликало сміх. Ось і тепер мої друзі іржали, наче коні, доки я не спинив їх очима. Точніше, не всіх, а тільки двох із них.

Аби впізнати, хто це дівчисько, достатньо глянути на волосся, розсипане по плечах, на тонкі зап'ястя, що визирали з-під манжет. Нещодавно я стискав її руку, пальцями відчуваючи прискорений пульс: то тріпотіло налякане Ельфе серце. Схоже, вона мене боїться. Сподіваюся, так воно і є.

Вона опустила голову, ховаючи розпашілі щоки, і за темно-русявим пасмом проглянула ніжна лінія щоки з підборіддям. Акуратне вухо й порцелянова шия, зовні така тендітна, що я аж примусив себе відвести очі. Саме цю дівчину я уявляв, коли гладив Лєнку. Чорт!

– Як мальовничо, Фрол, просто картина маслом. Бідолашна Настуня та її законний трофей...

– Стули писок, Сірий. Бажано всерйоз і надовго. Я не жартую.

Мені вистачило миті, аби очима Серьоги Воропаєва побачити зведену сестру й через це сказитися. Зціпивши зуби, я встиг оцінити, як спритно той кинувся до дівчиська: абсолютно точно збирався допомогти. Я відчув, як жовни заграли на вилицях, і як стислись мої кулаки. І як напружилась моя спина. Вперше в житті ми з Сергієм стояли по різні сторони барикад, і зиркали один на одного, чогось очікуючи, тільки от чого?

– Ясно. Не хочеш нічого пояснювати, хоч ліфчик Лєнці поверни. Ти виграв.

Воропаєв не дурень, то одразу втямив: я не дам торкнутися її, своєї зведеної сестри. Певно, це чітко читалося в моїх очах. Власноруч допомагати їй не збирався, але й дозволити це найкращому другові наміру не мав. Принаймні, коли я поруч! Невідома досі злість – закипала, тихим сказом клекочучи в моїй крові, а я не міг знайти її причину. Як тепер витримати криві погляди однокласників, звернені на струнке стегно під задертою спідницею? Було над силу – відчувати близьку присутність дівчиська й одночасно... власну бездіяльність.

Вона мені ніхто. Ніхто. Ніхто!

З їдальні її забрав хтось із нових знайомих, а я відчув, як спала моя напруга, Та все ж, у голові пульсувало: «Що, нахер, зі мною відбувається?»

– Фроле, може, поясниш, що це було? То твоя зведена сестра, чи мені здалося? -підступивши ближче, тихо запитав Серьога Воропаєв.

Йдучи геть із їдальні, я зачепив його плечем:

– Та пішов ти, Сірий! Не твоя справа!..

... І не його довбана справа, чому, по закінченні тренування, я вже другу годину стирчу в спортзалі, замість того щоб іти додому. Давно минув сьомий урок, а я все гамселив боксерську грушу, зганяючи на ній злість, намагаючись не згадувати дану матері обіцянку. Не згадувати Батю, незнайому недужу стару та її ненависну онуку, яка прокралася в мої думки ...

Не знати, не бачити, не думати? Не згадувати? К бісу! Головне, я не хотів її відчувати. А з рештою іншого можна жити.

Вона стояла на зупинці. У білій шапці, в такій же курточці й нових чобітках. Тупцювала, підстрибувала на місці, виглядаючи мене з-поміж перехожих. Від нетерпіння ставала на пальчики, а коли помітила мене – зніяковіла. Чи вміло вдала збентежену. Позадкувала під навіс, куди давно мала б заховатися, рятуючись від вітру.

Зупинившись і байдуже оцінивши її нетерплячку, я закурив, Закинув сумку на плече й повернувся лицем до узбіччя дороги. Вітер грався моїм волоссям, кусався колючою мрякою та вкривав білою крупою бордюри з тротуарами... Мої натреновані м'язи горіли під запаленою шкірою, і кров у венах ще не охолола. Аби зберегти тепло, я підняв комір куртки й опустив підборіддя. Злякався: раптом вітер вистудить моє роздратування – оте незрозуміле, гостре і нове? Воно нікуди не поділося, незгаслим багаттям жевріло всередині, і все це в небезпечній близькості від дівчиська.

– П-привіт. Я подумала, щось трапилося. Уроки закінчилися, а ти все не йдеш і не йдеш ... І я не знала, що робити.

Те, що вона говорила, я швидше вгадував за рухом губ, аніж чув її голос. Минуло десять хвилин, аж поки вона наважилася підійти, й тепер стояла біля мого плеча, занепокоєно заглядаючи в обличчя, ще більше дражнячи своєю близькістю.

Легко відштовхнути. Це набагато легше, ніж змусити себе не дивитися в її бік.

– Здається, скелетино, тебе просили не наближатися.

– Так. Але ж тут нікого нема? І я хвилювалася.

– Байдуже. Ніколи не заговорюй зі мною, почула? Ніколи. І не підходь.

– Я просто хотіла ...

– Плювати, що ти хотіла! Як була мені ніким, так ніким і залишишся. І мати мені тут не указ! Я їй не поводир, щоб за руку тебе водити.

Під’їхав автобус, Відкинувши сигарету в бік. я мовчки став на підніжку. Заплатив за себе кондуктору і пройшов до безлюдної задньої площадки, аби кинути сумку на вільне сидіння. Дівча зайшло за мною, стало посеред салону і ну копирсатися в кишенях нової куртки! Шукала гроші, які дала мачуха. Вона зашарілася, стиснувши губи, та мені було байдуже. Я не соромився своїх слів. Це образа – не її, а мене, й це її провина – передо мною: виявитися донькою вітчима. Неждана гостя в нашому новому домі, в нашій сім’ї і в моєму житті. І я не мав наміру терпіти ту, яка хотіла забрати частину цього життя.

Привалившись плечем до поручня, я відвернувся і втупився у вікно. Аби стерти з пам'яті зведену сестру (як не назавжди, то хоч би на час поїздки), я взявся згадувати Лєнку,..

Дівчисько не наважилося підійти. У цей передвечірній час автобус ішов напівпорожній, то ж, роззирнувшись, воно сіло посередині, сором’язливо о поглядаючи на мене через плече, немов боялася, що зникну і залишу її одну.

Звісно, я їх помітив. Двох молодиків, які весело штовхалися між собою на зупинці і сміялися, косо зиркаючи на Ельфа. Я їх раніше не бачив, та що з того? Черехине приваблювало багатьох і, може, в передмісті на них чекали важливі справи. Неважливо. Мене не цікавив жоден з них, аж поки я раптом не почув:

– Привіт, крихітко. Куди це з міста їдемо?

– Така симпатична і без охорони, непорядок.

Вони трохи старші за мене, років по вісімнадцять. І в їхній настрій чудово вписувався інтерес до юної незнайомки. Ледь поглянувши в їхній бік, я одразу відчув чужий азарт. Той самий, що привів мене сьогодні до Лєнки і приведе ще до багатьох опісля неї. То ж чогось доброго скелетині годі чекати.

Дівча злякано повернуло голову в мій бік. Надворі сутеніло, то ж у віконному склі я легко помітив її занепокоєння, Одразу забув про пригоду в шкільному туалеті і про дурнуватий хлоп’ячий спір. Про все те, що секунду тому розбурхувало думки.

Хлопці запитали мою зведену сестру, як її звуть. Це прозвучало цілком миролюбно та весело, не викликаючи напруги в поодиноких пасажирів, та вона, все одно, сповзла з крісла і відступила в мій бік. Зробила крок, наближаючись до мене, і раптом зупинилася, ніби наштовхнувшись на невидиму стіну, повернулася і знову сіла біля вікна. Притиснувши сумку до грудей, витріщалася на мелькання дерев за вікнами.

Наївна. Невже вона думає, що вони так легко відчепляться? Ті, що вже побачили твої очі? Для них ти занадто легка здобич, з якою вже почалася гра. Годі чекати доброго фіналу – як тобі, так і мені.

Роздратування відчутно заворушилося в грудях, з тліючого вугілля перетворюючись на жарке багаття. Потекло по напружених венах рук, стискаючи пальці в кулаки. Тепер ненависть до дівчиська мала іншу назву. Яку, я не міг сказати точно, і це «незнання» злило не менш, ніж інтерес незнайомих хлопців до зведеної сестри. А ті нову опинилися поруч з нею.

– Послухай, малючко, не хочеш говорити, як тебе звати, то й не треба. Чого злякалася? Ми ж не відморозки якісь. Ми нормальні хлопці, просто хвилюємося за самотню дівчину, яка їде за місто. Ще й за таку симпатичну, схожу на Снігуроньку. Бачиш, Снігуронько, на вулиці смеркає, може, тебе проводити? У лісі нишпорять сірі вовки, це дуже небезпечно.

– Дякую, не треба, – обережний помах довгих вій з-під шапки і знову кинула погляд на у вікно, де мелькав сутінковий пейзаж передмістя.

– Отакої! Вона таки вміє говорити! Льохо, заціни, як мені пощастило!

– Ти її ще з мамою познайом, щасливчик.

– А що, і познайомлю! Буде мене з армії чекати. Справді, Снігуронько, поїхали з нами, га? Тут недалеко. Погуляємо, в кафе сходимо ...

– Морозивом почастуємо ...

– Можна і морозивом. А потому я тебе в гості запрошу ...

– Ага. З матусею знайомити!

Ця розмова ставала нав'язливою і порожньою, я сам безліч разів тріпався подібним чином, і дівчисько, знову обернувшись, зиркнуло на мене. Потім на хлопців, і опустило очі. Здригнулося, коли один з них сів поруч.

Її погляд не залишився непоміченим, і в мій бік тут же пролунало зацікавлене:

– Це твій хлопець, малятко?.. Що, посварилися?

Я давно відірвав руки від поручня і тепер стояв, притулившись до нього плечем, дивлячись крізь рваний чубчик на незнайомців. Несподівано для самого себе, разом з ними, чекав відповіді зведеної сестри. Сам не розуміючи, чого хочу більше – щоб вона обернулася, визнавши, що ми знайомі, чи прислухалася до попередження: ніколи до мене не підходити.

Вона не підійшла, й далі мовчала. Лише заперечливо хитнула головою і вперто відвернулася до вікна, з дівчачою безпосередністю сподіваючись, що її залишать у спокої. Дурний маленький Ельф.

– Ні, це не твій хлопець, Снігуронько, – неспішно відповів один з веселунів, втрачаючи до мене інтерес. – Ти цьому поганцю не пасуєш. Він і без тебе знайде купу подружок – за своїм смаком. То ж слухай маму і з такими не гуляй. Бо навчишся поганому, потім обдурить, плакати будеш. Давай краще з нами – ми надійні, не образимо.

Хлопець підняв руку й погладив ніжну дівчачу щоку. Іншою рукою обійняв, не помічаючи, як дівчина напружилася й зіщулилася від чужого дотику ...

– Ти гарна…

І це було все, що він устиг сказати.

Ми таки побилися. Прямо в автобусі. Чи я поганець, це не їх довбана справа! Як і те, з ким Ельфові гуляти та кому довіряти, з ким, взагалі, говорити! Сьогодні всього було занадто: і розмова з матір'ю, й поїздка да школи зі зведеною сестрою, а ще увага Лєнки. Спочатку турботливий Воропаєв, тепер веселуни з їхньою оцінкою зовнішніх якостей. Кому яка, в біса, справа до моєї ненависті?! До того, на що є право тільки в мене?! Я відчував, як б'є по руках злість, надаючи сили. Додаючи відчайдушної люті до киплячого в мені роздратування.

Я і тільки я хотів вирішувати, кому дивитися на неї. Кому з нею говорити і кому до неї торкатися. Вона відібрала частину мого довбаного життя, от і маю на це повне право!

Вона плакала тихо, беззвучно. Стояла і дивилася, як колючою сніжною крупою я витираю кров на обличчі. Зронила великі горошини сліз, притискаючи до грудей обидві наші сумки, разом зі власною шапкою. Шапка більше не нова та сніжно-біла, а в бурих плямах бруду. Потрапила під ноги хлопцям, коли дівчисько здуру кинулося мені допомагати, а я відштовхнув.

– Досить ревіти, скелетино! Чуєш, досить! Уже все скінчилося.

На околиці Черехина нас висадив кондуктор, і я намагався зупинити кров.

– В тебе губи розбиті і ніс.

– А тобі що до того? – це прозвучало грубо, я видихнув, закидаючи голову. – Не тільки в мене, якщо не помітила.

– Стасе, я не хотіла, чесне слово! Дуже боляче?

– Стули краще писок.

Щось гупнуло об землю: то сумки, а слідом шапка. Я повернувся, не очікуючи, що вона наблизиться й торкнеться мого обличчя. Прикладе до розбитих губ хусточку, дивлячись неможливо-синіми очима. Проведе пальцями по моїх губах, так обережно, немов я зроблений зі скла.

Ще ніколи голос не зраджував мене, а власна рука не була такою важкою й неслухняною. Я завмер, приголомшений цим дотиком, близькістю Ельфа і тим фактом, що ледь не задихнувся від цієї близькості.

Серце калатало, мов у божевільного, бракувало повітря... Дотик до щоки. Я поклав долоню на її долоню і стиснув. Заплющивши очі, відступаючи на крок, з силою відірвавши дівчину від себе, Видихнув з такою злістю, до якої тільки був здатний тієї миті. Перериваючи дихання, силкувався втягнути в легені побільше повітря.

– Ніколи мене не торкайся! Здається, просив тебе триматися подалі ...

– Але я подумала ...

– Що? Що ти подумала, скелетино? Що через тебе на них кинувся?! Через те, що ти моя зведена сестра і мені стало шкода тебе?!. –відкинувши геть її руку, що все ще стискав у пальцях, я хрипко розсміявся, а очі дівчини гасли. – Мені Батю шкода і матір. А ти ... Я ненавиджу тебе. Ненавиджу. Завжди пам'ятай про це.