Глава 7

У нас із Дашкою, справді, виходило. На третій день тренувань боліло все тіло і від незліченних стрибків тремтіли ноги. З Дашки піт лив градом, але ми вивчили всі танцювальні рухи, старанно повторюючи за тренером – найнятою студенткою хореографічного училища. Своїми успіхами не на жарт дратували Воропаєву. Я б і надалі виконувала помахи ногами, нахили і стрибки, як найгнучкіша, виходила б з моста через стійку на руках, якби не команда старшокласників, що несподівано гучно увійшла в спортзал. Уважні сірі очі зведеного брата легко вихопили мене з натовпу дівчат.

– Ну, ось, олені з павичем завітали. Тільки Фролова тут і бракувало!

Я спіткнулася і знітилася. Збилася з ритму, благаючи Стаса не дивитися на мене. Що йому, інших дівчат мало? Он Маринка: перша посміхається, зустрічаючи його, високого чорнявого хлопця, палаючими очима. Або її подруги, які також не стояли осторонь: помітивши хлопців, вигідно демонстрували себе в танці.

– Матвєєва, що з тобою? Тобі недобре?

– Ні, Альбіно Павлівно, просто втомилася. Можна, я сяду?

– Добре, присядь. Відпочинь п'ять хвилин, потім всі разом повторимо вихід на зустрічну діагональ! До кінця тренування двадцять хвилин. Дівчатка, прошу всих зібратися і відпрацювати урок по максимуму!

Мені довелося пройти до лавки через весь зал, і це було майже нестерпно. До зведеного брата – десять метрів, а відчувалось, ніби він за крок від мене. Немов дивлячись в очі, Стас знову тримав мене за руку.

Не дивись на мене. Будь ласка, не дивись.

"Я ненавиджу тебе".

Я пам'ятаю.

– Привіт, Насте! Оце так зустріч! – це був його друг, брат Маринки – Сергій. Пробігаючи по залу, хлопець легко зловив мене за талію, закрутивши навколо себе.

– Пусти!

– Не пущу! – засміявся відкрито, голосно повідомляючи своєму кращому другові:

– Фрол, дивись, я переміг! Як обіцяв, впіймав найсимпатичнішу! Що тепер скажеш?

Старшокласники відповіли дружним сміхом, але один з них точно мовчав, і я схололим серцем відчула паніку.

– Будь ласка, не треба, Сергію! Відпусти! Стасу не сподобається! – спробувала звільнитися з міцних рук, та марно, блондин виявився сильнішим за мене.

– Чому це, Насте? Все по-чесному! Я Фрола попередив, що обійму найсимпатичнішу, – й дотримав слова! А може, ти мені подобаєшся?

– Ні!

– Так!

– Відпусти.

– Яка ти невловима. Ніяк не підібратися в шкільних коридорах, одно тікаєш. До речі, я не думав, що ти така худенька і легка. Знаєш, Матвєєва, тебе легко носити на руках.

Хлопцеві було весело, і він, справді, підняв мене на руки, ковзнувши долонями під мої голі коліна, а я заплющилась, не знаючи, чого ще чекати від нього. Десь обурено скрикнула Дашка, але Сергій вже опустив мене на лавку. Перш ніж іти, він раптом несподівано серйозно зауважив:

– І запам'ятай, Насте: Стас мені не командир, а Маринка дурепа, то й ревнує.

– Що?

Та він уже віддалявся, прямуючи до своїх друзів, а я здивовано дивилася йому вслід.

Ревнощі? В Марини? Але чому?

Я повільно перевела погляд на однокласниць, які стояли в оточенні старших хлопців, і серце раптово рвонулося в грудях, немов обпалене жаром. Біля горла затремтіло, мов поранене, перекриваючи дихання, защеміло боляче,. Це сталося зі мною вперше і так несподівано, що не змогла всидіти. Я підскочила, обхопивши шию долонями,

Не було люті чи злості в очах зведеного брата. Навпаки, сяяли безкарними веселощами і зовсім на мене не дивилися. У Стаса в руках була Маринка Воропаєва, красива дівчинка, він обіймав її за плечі, і обоє щасливо усміхалися.

Здається, здивування скувало не тільки мене, але тренер-хореограф, сама ще студентка, раніше за підопічних опанувала себе.

– Хлопці, одинадцятий клас, що відбувається? З глузду з'їхали! Ви зриваєте мені репетицію! Негайно звільніть спортзал, або я викличу директора! Ваші тренування почнуться тільки за пів години!

– Та годі, Альбіночко, вгамуйтеся, – сказав Стас, дужче притягаючи сестру друга, і в здивованої тренерки відвисла щелепа:

– Що?!

– Що чула. Не хвилюйтеся, Альбіно Павлівно, – знехотя змінив інтонацію, – ми просто привітаємося з дівчатами і розійдемося. Правда, хлопці? Як можна пройти повз, коли у вас тут так цікаво. М-м-м. І костюмчики будуть, як годиться, так? Короткі спіднички там, топики, те, се...

Хлопці зареготали, і дехто з однокласниць їх підтримав. Я витріщилася на зведеного брата, не розуміючи, що зі мною відбувається. Що мене так мучить?

Він відповів на мій погляд. На мить, невидиму для інших, прогнав з обличчя посмішку і стиснув рот у тверду лінію. Опустивши очі, відвернувся, знову посміхнувся... і поцілував Маринку.

Коротко, в губи, при всіх.

– Ходімо звідси, Насте, – вірна Дашка, опинившись поруч, вчасно потягла мене до виходу, аби я не побачила, чим усе закінчиться. – Кажу ж: олені, вони і в Африці олені – безсоромні, безрогі бабуїни з павичевим пером у дупі! Все одно, вже заняття зірвано.

***

Вірш від Насті. Ліричний відступ. Зошит.

Тьмяне світло, укупі з осіннім дощем,

Все мрячить листопадовим спокоєм.

Відчуваю таку холоднечу і трем:

Оце місто всі сили висмоктує.

Воно на́скрізь, навиліт мене обплело

Павутинням безликих доріг.

Що, насправді, нас знову сюди привело

На оцей невиразний поріг?

Місто це не забуте чомусь,

Хоч забутись цілком могло.

До будинку свого пригорнусь,

До вікна притулю чоло.

Десь топтатимуть мандрівники

Тротуари і брук мостів…

Непосвяченим – невтямки:

Ми зустрілися – я і дім.