Глава 8

POV Стас

Я зловив пас, зробив крок, підстрибнувши – і м'яч легко, з навісу, ввійшов у кошик.

– Дуже гарно, Фролов! Є другий триочковий! – свисток тренера зупинив гру, і ми видихнули, ляскаючи один одного по плечах.

– Непогана гра, хлопці, але можна краще. Набагато краще! – невдоволено зауважив Марк Степанович. Чим ближче дата змагання, тим вимогливішим був тренер, ганяючи нас до третього поту. Ось і зараз ми добряче вимоталися, другу годину поспіль ганяючи м'яч баскетбольним полем. Та я не мав нічого проти, сповна віддаючись грі. На відміну від знавіснілих від втоми хлопців, мені потрібна була хоч якась розрядка.

– Сподіваюся, в кінці наступного тижня ви покажете відмінний результат! Пам'ятайте: вже в березні кращі гравці візьмуть участь в обласному чемпіонаті! А там і до регіональних змагань дійдемо! То ж завтра, на третю, всим як одному – бути на тренуванні! А зараз, орли, по домівках, раз-два! І щоб за хвилину я в залі нікого не бачив!

Я стягнув майку і витер обличчя. Кинув на плече, прямуючи до виходу. Десь на балконі верескнули дівчата, які спостерігали за грою, та мені було начхати. Однією з них я сьогодні вже відміряв щедру порцію своєї уваги, досить. Я не мав наміру відривати від себе черговий шматок.

У пам'яті спливло бліде холодне обличчя Марини. Як нахилився і поцілував її, ось тільки смаку поцілунку не відчув. Нічого не відчув, тільки чужий рот і відчайдушний рух власних губів, котрі тут же захотілося витерти. Грубо. Сплюнувши солону слину.

Таку ж в'язку і гірку, як зараз.

Я знову машинально витер рот і неголосно вилаявся, гніваючись на себе за подібну маячню. Чортів дурень! Дужче за поцілунки мені подобалось продовження, і чим сміливіше воно, тим краще, й нехай закінчується задоволенням – гострим, необхідним як повітря. Дяка моїм дорослим подругам, які це розуміли, не наполягаючи на поцілунках. Бо для мене то була марна трата часу.

– Фрол, стій! Треба поговорити. Наодинці.

Воропаєв наздогнав мене вже біля роздягальні й поклав руку на плече. Не дивлячись на друга, я легко струсив її. Під час гри я тримався з ним холодно, та й досі хотілося вдарити його: набагато сильніше, ніж відповісти:

– Згода. Де?

– За школою.

– Можна й поговорити ...

... Я рідко коли обходив увагою, коли прикурювали з однієї запальнички, та зараз пошкодував для нього навіть це. Чирконув біля обличчя запальничкою й видихнув дим, а запальничку сховав до кишені. Якщо Воропаєв і здивувався, то вигляду не подав. Не розгубився, клацанням вибив з пачки сигарету і запалив собі сам.

– То про що, чи про кого ти хотів поговорити, Сірий? Сподіваюся, не про Полозову? Скажи Раєвському: хай підкочує, більше не цікавлюся.

– Мені щодо Лєнки теж якось фіолетово. Та не про неї, а про Маринку.

Мені нелегко далося здивування, але я постарався.

– І? Що тебе бентежить, Сірий?

– Фрол, ну ти даєш! Не прикидайся! – Воропаєв обережно посміхнувся, напружено вдивляючись в моє обличчя. – Адже ти знаєш, що Маринка по тобі з дитинства сохне. Пам'ятаєш, коли їй було десять років, вона, як дурепа, листи писала, а я носив. Ми ще іржали над ними, мов коні. Вже б набив тобі пику, та не можу, бо сестра сама з тобою хоче…

– А що ж так? Її жалієш чи просто боїшся?

– Кинь, Фрол! Швидше, третє: зрозуміти б тебе. Невже відповіси взаємністю? Серйозною взаємністю?

Це було очікуване запитання, то ж я легко відповів на нього зустрічним – тим, що хвилювало мене куди дужче за вподобання його сестри.

– А ти?

Ми дивилися один на одного, не відводячи поглядів, і мені хотілося вірити, що він зрозуміє. Здогадається сам, про кого саме йде мова.

Сірий зрозумів. Відвів на мить очі, закусив губи, перекотив зубами сигарету, аби знову вперто підняти голову і поглянути на мене.

– Вона мені подобається. Дуже. Від першої зустрічі.

Що ж, неприємно, зате чесно. Самі собою стиснулися кулаки, а кров помчала по венах, розпікаючи шкіру. Я теж не збирався викручуватись перед другом.

– А мені – ні. Плювати я хотів.

Воропаєв розсміявся. Глухо, натягнуто, швидше бравуючи сміхом, аби розрядити напругу.

– Не бачу проблеми, друже! Не розумію, чому це повинно тебе стосуватися?

Здається, він дійсно не розумів.

– Зате тебе – навіть дуже.

– Яким боком? Мені подобається, тобі – ні. Наплюй, Фрол! Життя прекрасне, коли його живеш! Змирися, я все одно не відступлюся. Але обіцяю не муляти очі і бути з дівчинкою обережним.

Його веселощі добряче дратували, як і непрохідна тупість.

–Сірий, ти не второпав, – зім'ята сигарета полетіла геть, а рюкзак задерся на плече. – Мені не подобається твоя сестра. Ніколи не подобалася.

– Маринка?

– Абсолютно точно.

– Але ...

Не хотілося це демонструвати, але він змусив. Я гидливо тернув кулаком по роті.

– Дурнувате дівчисько. Так, я можу поставити на кон і її.

Нарешті, мовчазне розуміння в його очах. Нарешті. Й жодного сліду від сміху на обм'яклих губах.

– Ти цього не зробиш.

– Чому це, Сірий? Чим вона краща за інших? Досі тобі подобалися наші забави.

– Ні.

– Так.

– Ні!

– Так, твою мать! Так, Воропаєв! Або відступимося обидва!

Злість клекотіла горлом, пульсувала у скронях, свербіла в долонях. Ми готові були схлеснутися, аж тут я сказав, хоч і тихіше, та не менш затято, вчепившись злими пальцями в комір друга:

– Ніколи не підходь до моєї зведеної сестри, інакше пошкодуєш. Я, і тільки я буду вирішувати, з ким їй бути! Кому її, нахрен, лапати! Ти мене зрозумів?!

Він зрозумів. Так же злісно відкинув мою руку, але відступив. Цідив крізь зуби, спльовуючи гіркий ком образи собі під ноги.

– Несподівано, Фрол. А наче недавно ти говорив зовсім інше. Що, зачепила сестричка мажорчика Стаса? Жалюгідна бідна родичка?

Я таки стусонув його, аби заткнув пельку. Дивлячись, як друг втирає розбиті губи, приготувався вдарити знову. Що я відчуваю – не його довбана справа, і я не збирався це пояснювати.

– Я ненавиджу її, і це все, що тобі варто знати.

POV Настя

– Галю, перестань. Стас уже не маленький. Я до нього додзвонився, у нього все нормально, розумієш? Він із друзями на чиїйсь дачі, тут недалеко. Відзначали день народження, ось і залишився. Чого ти завелася? Не перший же раз.

– Ах, він на дачі ...

– Галю ...

–Малолітнє щеня! Дожилися! Вже матір ні за кого не вважає! Гришо, клянусь, якщо цей роздовбай ще раз викине щось подібне, я сама, власноруч, викину його з дому на вільний хліб! Помитарствує, сьорбне з моє, може, тоді й батьків цінуватиме!

– Ну, навіщо ти так, Галочко? Адже знаєш, що не викинеш. Хлопець подорослішав, що неминуче. Все одно, біля спідниці не втримаєш. І так, він із з характером...

– А не зарано, Гришо, характер показувати?

– А чому ти дивуєшся? Весь же в тебе! Сама ж казала, що тобі ніхто був не указ, ось і він такий же.

– Та знаю я! Хоча ти й порівняв непорівнюване. Авжеж, виховала бовдура на свою голову. Відчуваю, ковтнемо ще з ним…

Галина Юріївна нервувала. Сидячи за сніданком між мачухою і батьком, я намагалася здаватися ще непомітнішою, ніж зазвичай, бо розуміла їх настрій без слів. Поділяючи занепокоєння за долю зведеного брата, я не мала чим допомогти.