Глава 8

POV Стас

Я зловив пас, зробив крок, підстрибнувши – і м'яч легко, з навісу, ввійшов у кошик.

– Дуже гарно, Фролов! Є другий триочковий! – свисток тренера зупинив гру, і ми видихнули, ляскаючи один одного по плечах.

– Непогана гра, хлопці, але можна краще. Набагато краще! – невдоволено зауважив Марк Степанович. Чим ближче дата змагання, тим вимогливішим був тренер, ганяючи нас до третього поту. Ось і зараз ми добряче вимоталися, другу годину поспіль ганяючи м'яч баскетбольним полем. Та я не мав нічого проти, сповна віддаючись грі. На відміну від знавіснілих від втоми хлопців, мені потрібна була хоч якась розрядка.

– Сподіваюся, в кінці наступного тижня ви покажете відмінний результат! Пам'ятайте: вже в березні кращі гравці візьмуть участь в обласному чемпіонаті! А там і до регіональних змагань дійдемо! То ж завтра, на третю, всим як одному – бути на тренуванні! А зараз, орли, по домівках, раз-два! І щоб за хвилину я в залі нікого не бачив!

Я стягнув майку і витер обличчя. Кинув на плече, прямуючи до виходу. Десь на балконі верескнули дівчата, які спостерігали за грою, та мені було начхати. Однією з них я сьогодні вже відміряв щедру порцію своєї уваги, досить. Я не мав наміру відривати від себе черговий шматок.

У пам'яті спливло бліде холодне обличчя Марини. Як нахилився і поцілував її, ось тільки смаку поцілунку не відчув. Нічого не відчув, тільки чужий рот і відчайдушний рух власних губів, котрі тут же захотілося витерти. Грубо. Сплюнувши солону слину.

Таку ж в'язку і гірку, як зараз.

Я знову машинально витер рот і неголосно вилаявся, гніваючись на себе за подібну маячню. Чортів дурень! Дужче за поцілунки мені подобалось продовження, і чим сміливіше воно, тим краще, й нехай закінчується задоволенням – гострим, необхідним як повітря. Дяка моїм дорослим подругам, які це розуміли, не наполягаючи на поцілунках. Бо для мене то була марна трата часу.

– Фрол, стій! Треба поговорити. Наодинці.

Воропаєв наздогнав мене вже біля роздягальні й поклав руку на плече. Не дивлячись на друга, я легко струсив її. Під час гри я тримався з ним холодно, та й досі хотілося вдарити його: набагато сильніше, ніж відповісти:

– Згода. Де?

– За школою.

– Можна й поговорити ...

... Я рідко коли обходив увагою, коли прикурювали з однієї запальнички, та зараз пошкодував для нього навіть це. Чирконув біля обличчя запальничкою й видихнув дим, а запальничку сховав до кишені. Якщо Воропаєв і здивувався, то вигляду не подав. Не розгубився, клацанням вибив з пачки сигарету і запалив собі сам.

– То про що, чи про кого ти хотів поговорити, Сірий? Сподіваюся, не про Полозову? Скажи Раєвському: хай підкочує, більше не цікавлюся.

– Мені щодо Лєнки теж якось фіолетово. Та не про неї, а про Маринку.

Мені нелегко далося здивування, але я постарався.

– І? Що тебе бентежить, Сірий?

– Фрол, ну ти даєш! Не прикидайся! – Воропаєв обережно посміхнувся, напружено вдивляючись в моє обличчя. – Адже ти знаєш, що Маринка по тобі з дитинства сохне. Пам'ятаєш, коли їй було десять років, вона, як дурепа, листи писала, а я носив. Ми ще іржали над ними, мов коні. Вже б набив тобі пику, та не можу, бо сестра сама з тобою хоче…

– А що ж так? Її жалієш чи просто боїшся?

– Кинь, Фрол! Швидше, третє: зрозуміти б тебе. Невже відповіси взаємністю? Серйозною взаємністю?

Це було очікуване запитання, то ж я легко відповів на нього зустрічним – тим, що хвилювало мене куди дужче за вподобання його сестри.

– А ти?

Ми дивилися один на одного, не відводячи поглядів, і мені хотілося вірити, що він зрозуміє. Здогадається сам, про кого саме йде мова.

Сірий зрозумів. Відвів на мить очі, закусив губи, перекотив зубами сигарету, аби знову вперто підняти голову і поглянути на мене.

– Вона мені подобається. Дуже. Від першої зустрічі.

Що ж, неприємно, зате чесно. Самі собою стиснулися кулаки, а кров помчала по венах, розпікаючи шкіру. Я теж не збирався викручуватись перед другом.

– А мені – ні. Плювати я хотів.

Воропаєв розсміявся. Глухо, натягнуто, швидше бравуючи сміхом, аби розрядити напругу.

– Не бачу проблеми, друже! Не розумію, чому це повинно тебе стосуватися?

Здається, він дійсно не розумів.

– Зате тебе – навіть дуже.

– Яким боком? Мені подобається, тобі – ні. Наплюй, Фрол! Життя прекрасне, коли його живеш! Змирися, я все одно не відступлюся. Але обіцяю не муляти очі і бути з дівчинкою обережним.

Його веселощі добряче дратували, як і непрохідна тупість.

–Сірий, ти не второпав, – зім'ята сигарета полетіла геть, а рюкзак задерся на плече. – Мені не подобається твоя сестра. Ніколи не подобалася.

– Маринка?

– Абсолютно точно.

– Але ...

Не хотілося це демонструвати, але він змусив. Я гидливо тернув кулаком по роті.

– Дурнувате дівчисько. Так, я можу поставити на кон і її.

Нарешті, мовчазне розуміння в його очах. Нарешті. Й жодного сліду від сміху на обм'яклих губах.

– Ти цього не зробиш.

– Чому це, Сірий? Чим вона краща за інших? Досі тобі подобалися наші забави.

– Ні.

– Так.

– Ні!

– Так, твою мать! Так, Воропаєв! Або відступимося обидва!

Злість клекотіла горлом, пульсувала у скронях, свербіла в долонях. Ми готові були схлеснутися, аж тут я сказав, хоч і тихіше, та не менш затято, вчепившись злими пальцями в комір друга:

– Ніколи не підходь до моєї зведеної сестри, інакше пошкодуєш. Я, і тільки я буду вирішувати, з ким їй бути! Кому її, нахрен, лапати! Ти мене зрозумів?!

Він зрозумів. Так же злісно відкинув мою руку, але відступив. Цідив крізь зуби, спльовуючи гіркий ком образи собі під ноги.

– Несподівано, Фрол. А наче недавно ти говорив зовсім інше. Що, зачепила сестричка мажорчика Стаса? Жалюгідна бідна родичка?

Я таки стусонув його, аби заткнув пельку. Дивлячись, як друг втирає розбиті губи, приготувався вдарити знову. Що я відчуваю – не його довбана справа, і я не збирався це пояснювати.

– Я ненавиджу її, і це все, що тобі варто знати.

POV Настя

– Галю, перестань. Стас уже не маленький. Я до нього додзвонився, у нього все нормально, розумієш? Він із друзями на чиїйсь дачі, тут недалеко. Відзначали день народження, ось і залишився. Чого ти завелася? Не перший же раз.

– Ах, він на дачі ...

– Галю ...

–Малолітнє щеня! Дожилися! Вже матір ні за кого не вважає! Гришо, клянусь, якщо цей роздовбай ще раз викине щось подібне, я сама, власноруч, викину його з дому на вільний хліб! Помитарствує, сьорбне з моє, може, тоді й батьків цінуватиме!

– Ну, навіщо ти так, Галочко? Адже знаєш, що не викинеш. Хлопець подорослішав, що неминуче. Все одно, біля спідниці не втримаєш. І так, він із з характером...

– А не зарано, Гришо, характер показувати?

– А чому ти дивуєшся? Весь же в тебе! Сама ж казала, що тобі ніхто був не указ, ось і він такий же.

– Та знаю я! Хоча ти й порівняв непорівнюване. Авжеж, виховала бовдура на свою голову. Відчуваю, ковтнемо ще з ним…

Галина Юріївна нервувала. Сидячи за сніданком між мачухою і батьком, я намагалася здаватися ще непомітнішою, ніж зазвичай, бо розуміла їх настрій без слів. Поділяючи занепокоєння за долю зведеного брата, я не мала чим допомогти.

Вчора Стас не прийшов додому. Спочатку допізна не відповідав на дзвінки, а коли пробило північ, стало зрозуміло, що ночувати вдома й не збирається. Не знаю, як і коли батько додзвонився до пасинка, та порівняно з мачухою він здавався більш спокійним. Наступного дня батьки планували важливу поїздку на робочий об'єкт, що в сусідній області, і чоловік, як міг, намагався заспокоїти дружину.

– Та прийде, Галю, не хвилюйся. Якою б не була причина, тут його дім і сім'я. Переказиться і прибіжить, по собі знаю.

– Ну, гаразд, Гришо, не заспокоюй ...

Шкільні заняття минули як зазвичай. Від учорашнього дня мене не покидало відчуття незрозумілого смутку, На перервах Маринка Воропаєва без угаву торохтіла з подругами, згадуючи свій вчорашній поцілунок зі Стасом. Дивлячись на неї, щасливу, я чомусь почувалася жахливо дурною та смішною. Наче знову стою в красивому передпокої незнайомого дому в своєму старенькому поношеному пальті і шапці. Не сміючи при цьому підняти очі – від сорому і страху.

Чи могла така впевнена в собі дівчина, як Маринка, ревнувати мене? До чого? До кого? Кажу ж: це смішно і безглуздо. Тим дурнішою виглядала туга в моєму серці, а очі обережно шукали зведеного брата. У їдальні, в багатолюдних коридорах, в галасливому натовпі шкільного двору. Високу фігуру темноволосого, впевненого в собі хлопця, що притягує дівочу увагу.

Але до школи Стас так і не прийшов. Мабуть, причину його відсутності Маринка дізналася від свого брата Сергія, бо з тренування по чирлідингу пішла в сльозах, а я все ж сподівалася, що зі Стасом все добре.

Інакше б мені подзвонив батько. Адже так?

Коли ввечері зведений брат зайшов до кімнати, я робила уроки за його столом. Хоч було пізно, та спати не хотілося, і я читала Булгакова, роблячи в зошиті помітки для шкільного реферату. За дві хвилини до цього мачуха голосно розпікала сина, який, нарешті, повернувся! І ось він на порозі моєї спальні... його, звісно, спальні, й дивиться на мене похмуро та мовчки. Після довгої хвилини тягучої мовчанки так нічого й не сказав.

Спочатку в мене почервоніли щоки, за тим і шия. Я навіщось підвелася, та поглянути на нього так і не посміла. Зате наважилась вимовити, хоч голос, як завжди в присутності зведеного брата, лунав слабко і тихо:

– Хочеш, я піду просто зараз. Я можу поспати у вітальні або ще десь, ніхто ні про що не взнає...

Та він уже грюкнув дверима, змусивши мене здригнутися, наче від ляпаса. Сказавши цим гуркотом значно більше, ніж словами. Він продовжував ненавидіти мене, так само глибоко і вперто, як дихав, і мої подачки йому ні до чого.