Глава 8

Вчора Стас не прийшов додому. Спочатку допізна не відповідав на дзвінки, а коли пробило північ, стало зрозуміло, що ночувати вдома й не збирається. Не знаю, як і коли батько додзвонився до пасинка, та порівняно з мачухою він здавався більш спокійним. Наступного дня батьки планували важливу поїздку на робочий об'єкт, що в сусідній області, і чоловік, як міг, намагався заспокоїти дружину.

– Та прийде, Галю, не хвилюйся. Якою б не була причина, тут його дім і сім'я. Переказиться і прибіжить, по собі знаю.

– Ну, гаразд, Гришо, не заспокоюй ...

Шкільні заняття минули як зазвичай. Від учорашнього дня мене не покидало відчуття незрозумілого смутку, На перервах Маринка Воропаєва без угаву торохтіла з подругами, згадуючи свій вчорашній поцілунок зі Стасом. Дивлячись на неї, щасливу, я чомусь почувалася жахливо дурною та смішною. Наче знову стою в красивому передпокої незнайомого дому в своєму старенькому поношеному пальті і шапці. Не сміючи при цьому підняти очі – від сорому і страху.

Чи могла така впевнена в собі дівчина, як Маринка, ревнувати мене? До чого? До кого? Кажу ж: це смішно і безглуздо. Тим дурнішою виглядала туга в моєму серці, а очі обережно шукали зведеного брата. У їдальні, в багатолюдних коридорах, в галасливому натовпі шкільного двору. Високу фігуру темноволосого, впевненого в собі хлопця, що притягує дівочу увагу.

Але до школи Стас так і не прийшов. Мабуть, причину його відсутності Маринка дізналася від свого брата Сергія, бо з тренування по чирлідингу пішла в сльозах, а я все ж сподівалася, що зі Стасом все добре.

Інакше б мені подзвонив батько. Адже так?

Коли ввечері зведений брат зайшов до кімнати, я робила уроки за його столом. Хоч було пізно, та спати не хотілося, і я читала Булгакова, роблячи в зошиті помітки для шкільного реферату. За дві хвилини до цього мачуха голосно розпікала сина, який, нарешті, повернувся! І ось він на порозі моєї спальні... його, звісно, спальні, й дивиться на мене похмуро та мовчки. Після довгої хвилини тягучої мовчанки так нічого й не сказав.

Спочатку в мене почервоніли щоки, за тим і шия. Я навіщось підвелася, та поглянути на нього так і не посміла. Зате наважилась вимовити, хоч голос, як завжди в присутності зведеного брата, лунав слабко і тихо:

– Хочеш, я піду просто зараз. Я можу поспати у вітальні або ще десь, ніхто ні про що не взнає...

Та він уже грюкнув дверима, змусивши мене здригнутися, наче від ляпаса. Сказавши цим гуркотом значно більше, ніж словами. Він продовжував ненавидіти мене, так само глибоко і вперто, як дихав, і мої подачки йому ні до чого.