Глава 7

— А у вас я впевнена, мені жодні любовні пригоди не загрожують.

— Чому ж? — брова чоловіка піднялася. — Тут досить молодий колектив, якщо ви помітили.

— Я помітила, — кивнула, натягнувши усмішку. — І як пристойна дівчина не збираюся розводити фіглі-міглі на робочому місці. Ні вже! Віддаю перевагу вирішувати робочі завдання і розв’язувати проблемні вузли. Виконувати команди та стежити за загальним регламентом колективу. У мене завжди лад у приймальні просто «Ух»!.. — блиснула зубами, але тут же повернула обличчю серйозність. — До того ж ваш директор абсолютно не на мій смак! — повідомила, повернула голову і вперше окинула оцінювальним поглядом Максима Орловського. Про всяк випадок, навіть, окуляри поправила, зустрівшись із горіховим поглядом примружених очей. — Не люблю волохатих чоловіків.

Відвернувшись до його батька, закінчила:

— Мені б котиків погладити… короткошерстих! Ну то що, ви мене почнете тестувати, чи мені ще в черзі посидіти?

Старший Орловський мовчав, продовжуючи мене вивчати, і першим здався фінансист Копійка.

— Не потрібно сидіти, — роздратовано вставив свій «п’ятак». — Думаю, Вітерець, ви нам не підходите. Усього доброго! Наступна… хто тут у нас? Кіро, озвуч ім’я вголос, будь ласка.

Але даремно він поспішав мене позбутися. Я особисто прощатися не збиралася. Тому встала й опустила портфель. Підняла руку, як на пресконференції журналіст.

— Ну що ще?! — у Копійки від роздратування спітніли залисини.

— Вибачте, можна отримати розширену відповідь? Мені для Сан Санича необхідно разом із вашим прізвищем! Чим саме не підходжу? Мою компетентність ви не перевірили, отже, є інша причина. У чому вона? Вам не підходить мій вік, віросповідання, зріст, вага або, не дай боже, зовнішній вигляд?.. Що вас не влаштувало? Тому що якщо останнє…

— Що це у вас на спідниці, Вітерець? Значок «Майстер Йода»?

Я зібралася серйозно поборотися за місце секретарки, тож була не готовою до того, що поруч із собою почую низький із гуркітливими нотками голос Максима Орловського.

Він вирішив покинути місце біля вікна й підійшов ближче, змусивши мене обірвати претензію на півобертах.

Я повернулася і подивилася в обличчя молодого чоловіка.

— Так. Гранд-майстер ордена Джедаїв. Я фанат «Зоряних воєн».

— Схоже, не тільки. Значок «Платформа дев’ять і три чверті»?

— Шкільне захоплення «Гаррі Поттером».

— Єдиноріг?

— Ви занадто пильно розглядаєте мою спідницю.

— Ну, ви ж розглянули моє волосся.

— Ні. Інакше я б дала більш розгорнутий коментар.

— Кава?

— Три чашки на день, не менше. Розбираюся в сортах, віддаю перевагу ефіопській арабіці. «Мокко», «Марагоджал», «Бурбон». Обов’язково середнього обсмаження. Ви п’єте із цукром?

— Без. Іноді. Частіше ввечері.

— Таксі?

— Рідко. Надаю перевагу водінню сам.

— Кореспонденція? Потрібен звіт?

— Тільки робоча. Що з написанням текстів і листів?

— Без проблем. Англійська включно. Корейська частково. Скажіть йому, що мене розумієте, — не обертаючись, я звернулася до азійця за столом і почула відповідь:

— Я її розумію, Макс.

— Так що? Ви мене берете? — прямо запитала в Орловського.

— Хочу спершу почути десять аргументів «за».

Самовпевнений засранець. Знає, що таке випробування запросто зіб’є людину з пантелику.

Але не мене. Так би й врізала портфелем по тонкій усмішці!

І чому він такий високий?

— Тому, що я — яскрава, оригінальна, старанна й тямуща. Обережна, вихована, обачна, розважлива, старанна, начитана, далекоглядна, винахідлива і, що найважливіше, — розумна та креативна. Швидка, дисциплінована і… скільки нарахували аргументів? Мені продовжувати?

— Я вас беру, Гельятино. Місце секретаря керівника — ваше.

Та годі. Він серйозно? І навіть малинові гольфи не перешкода?

Копійка зметикував першим і випровадив із залу дівчат. Щойно вийшла остання, за столом одразу ж стрепенулася Крапівіна:

— Що? Максиме, ти з глузду з’їхав? Вона не може сидіти в нашій приймальні! Подивися на неї! Богдане Андрійовичу, ми не можемо цього допустити!

Зачекайте. Я все ще приходила до тями.

Вони не повинні взяти мене так швидко. Тільки не Орловський. Я ще ні з ким не поборолася по-справжньому, а вже прийнята?

Сенс слів брюнетки долетів не відразу, але осів у потрібному місці, і я повернулася до молодої жінки.

— Вибачте? — поспішила зобразити суворість. — Шановна, дотримуйтеся субординації в присутності сторонніх — це стерильний етикет, — зауважила Крапівіній, входячи в роль. — Якщо ви забули про останню, то буду рада вам нагадати, що ви зараз із Максимом Богдановичем не самі, щоб оцінювати стан його розумових здібностей!

Орловський відійшов було до батька, але з подивом озирнувся.

Брюнетка теж зійшла з обличчя, від білого до землистого.

— Люба, це ви мені? — не повірила почутому.

Я пошкандибала до столу і взяла в руки табличку. Прочитала, ткнувши пальцем, показуючи дією, до кого звертаюся:

— Крапівіна Кіра Какашківна…

— Ксашківна я! — рявкнула брюнетка, схоплюючись. — Тобто, Ксантіївна!

— Ой, правда? — я схаменулася, втрачаючи на очах суворість. — Ніколи не чула такого по батькові. Вибачте за Какашківну, просто Какашківна перше, що проситься на язик, коли вас бачиш. Тобто не вас, а ваше по батькові! Дивишся на Ксантіївну, а бачиш Какашківну. Клянуся! — я переконливо схопилася за серце, — перший раз зі мною таке!

— Вітерець! Пройдіть у мій кабінет! Негайно!

І… я пішла.