Глава 9

Це було перше, що я усвідомив зі сказаної нею обуреної тиради, як і всі інші, не розуміючи, звідки тут взялася ця «вирви-око» індивідуальність?

А потім вона заговорила, і нудьга відступила, а увага перемикнулася на те, що відбувається.

У незнайомки виявився приємний голос, гарний вимов, кульгавість і сміливість, що межує з нахабством.

Для своєї появи в серці «Імперіалу» вона вибрала оригінальний підхід, і я помітив, що генеральний його оцінив.

Усі в залі продовжували витріщатися на «диво-дівчину” в безглуздому одязі, не позбавленому певного шику, доки вона чіплялася до Крапівіної та Копійки, вміло ставлячи обох на місце. І якщо на першій хвилині її появи в Залі нарад я помітив руді кучері та кульгавість, то на п’ятій — вже про останню забув, слухаючи її відповідь моєму батькові…

Цікава, однак, протеже у Сан Санича. Треба буде запитати в Боса, хто ця людина. У мого батька було багато впливових знайомих, проте такого я серед них не пам’ятав.

І… що?! Її звуть Гельятина? Серйозно?

Я стояв біля вікна і тримав руки складеними на грудях, але тут вони впали. Добре хоч не разом зі щелепою, як у половини присутніх.

Є ж у світі батьки-оригінали!

Тим часом упевненість у цієї особи зашкалювала, і вона явно вміла тримати удар. Проявилася гарна англійська. А ще гострий розум, швидкість реакції, відсутність пієтету й бажання сподобатися. Але, найголовніше — схоже, що з усіх претенденток на місце мого секретаря, вона єдина готова була пройти співбесіду з ухилом у специфіку агентства і… власне, проходила її на відмінно.

Батько подивився на мене й підняв брову. Гаразд, згоден, про хобі та значки — це було сильно. Тепер він знає, що не тільки його син у пубертаті страждав на такі дурниці. Ця руда шкутильгава кому завгодно могла здатися вискочкою, але я знав, як поводиться людина, коли її дратує дурість. Її вона зараз дратувала в моїх молодших директорах.

І їй не подобався я. Вона не брехала. Такий погляд не зіграєш.

Чудово. А може… мені й справді потрібен секретар? До того ж я завжди зможу її звільнити. Хіба ні?..

Я продовжив слухати.

… І час не доведеться гаяти на те, щоб ввести її в курс справи. Здається, вона розуміє краще за багатьох, що робити за столом у моїй приймальні. Вже точно краще за мене.

Безумовно, до нас залетіла цікава особистість, і мені раптом захотілося розглянути її ближче.

Я відштовхнувся від вікна й наблизився…

На секунду, коли наші очі зустрілися, мені здалося в ній щось знайоме. Але відчуття тут же зникло, щойно вона примружила погляд і поправила круглі окуляри. Легко відбивши пінг-понг бліцопитування, прямо дала зрозуміти, що надалі не слід цікавитися її спідницею.

Що ж, влучно. Мені це підходило, і я остаточно вирішив дати їй шанс!

— Ось це — моя приймальня, а це — кабінет. Входьте, Гельятино, і зачиніть за собою двері. У наших із вами робочих відносинах я наполягаю на свого роду приватності.

Я увійшов до кабінету й повернувся, зупинившись перед широким столом, за яким працював.

Дівчина слухняно увійшла слідом і зачинила двері. А ось щодо імені з натиском зауважила:

— Краще Геля, Максиме Богдановичу. Виключно для полегшення нашої з вами комунікації.

— Вам не подобається власне ім’я?

— Подобається. Але для вашого спокою, повірте, краще не призивати мене повним ім’ям на свою голову.

З цим було важко посперечатися, і я поцікавився — з метою заповнити інформацію в голові.

— Оскільки вже ваші документи на стадії пошуку поліцією, можу я дізнатися ваше по батькові? Чомусь мені здається, воно у вас теж небанальне.

Дівчина запнулася, але відповіла:

— Е-м, Гельятина Людовиківна я. Вітерець.

— Феєрично! — я хмикнув, не стримавшись. — У вас батьки, бува, не історики?

Пухкі малинові губи суворо зімкнулися.

— Вибачте, Максиме Богдановичу, не бачу нічого смішного. І, ні!

Довелося кашлянути в кулак, щоб виглядати серйозніше.

— Кхм, ви маєте рацію, Гелю. Отже, ближче до справи. Сподіваюся, ви в курсі, що я беру вас на випробувальний термін? Усе згідно з трудовим договором. Починаємо відсьогодні, але остаточне рішення щодо вас я ухвалю тільки за два місяці.

Вітерець сухо кивнула.

— Звісно, у курсі. Не виключено, що ви мені не підійдете, і тоді ми розлучимося набагато раніше!

Спочатку я намагався не іржати — коли почув нове по батькові Крапівіної. Потім не посміхатися, коли дізнався по батькові свого секретаря. А тепер я намагався не вдавати ідіота. Але мої брови однаково здивовано піднялися.

— Навіть так?

Під мішкуватим сірим піджаком було незрозуміло, якої комплекції дівчина. Але явно не пампушка. Зріст трохи вищий за середній, руда, на ноги я не дивився, щоб не бентежити її через ходу. Зате здогадався, що під веселкою макіяжу в неї ховається цілком собі миле личко. Напевно, надмірно прісне, якщо вже вона вирішила його яскраво розфарбувати. Як Бог папугу, коли побачив Какаду голим!

А ось пахло від неї приємно — однозначно в плюс.

— Максиме Богдановичу, місяць! І якщо я вам не підходжу — ми прощаємося в будь-який із наступних днів. Але місяць я працюю без звільнення, щоб не сталося, або йду зараз. Вирішуйте!

— Чому такий термін?

— Упевнена, що до його закінчення я встигну скласти про вас особисту й неупереджену думку.

— Тобто… ви про мене? — мої брови злетіли ще вище. — А не навпаки?

— Ну, себе-то я знаю, логічно? — не моргнула Вітерець. — Чого не можу сказати про вас. А раптом ви тільки на вигляд серйозна молода людина, а копни глибше, — вона прицільно мене обдивилася — від носків черевиків до носа, — виявитеся мстивим самодуром? Або й того гірше — розпещеним татковим синочком? З роздутим его і крихітним пе… Утім, неважливо із чим!

— Ні, важливо! Особливо останнє. Що ви хотіли в мене виміряти?

Мій дикий погляд, а саме так я зараз дивився на Вітерець, вона витримала не здригнувшись. Сказала рівно, як відрізала:

— Виключно «пе» - рсональне дозрівання! Іншими словами, вашу відповідність посаді. Бачте, Максиме Богдановичу, мені Сан Санич пояснив, чий ви син. Але він не знає вас! Тож, думаю, місяць — це той строк, який влаштує нас обох!

Неймовірно! Уперше в житті я беру на роботу людину, яка ставить мені умови. І чорт його знає чому!

— Я згоден.

Ми стояли й свердлили одне одного поглядами в повній тиші мого кабінету. Безумовно мені, як начальству, слід було віддати розпорядження секретарю, але яке — я придумати не міг. Занадто швидко змінилося в Залі моє рішення.

Я провів долонею по волоссю і… засунув руки в кишені. Злячись чи то на себе, а чи то на цю руду дівчину.

— Що ж, Гелю, якщо вже ви тепер мій секретар…

— Слухаю вас, Максиме Богдановичу?

— … почнемо, мабуть, робочий день…

— З кави! — несподівано усміхнулася Вітерець. Розтягнувши яскраво-малинові губи, позадкувала назад, шкутильгаючи. — Повірте, це буде найкраще! А поле завдань ви мені окреслите після… обіду!

Здається, я встиг кілька разів моргнути, перш ніж до мене дійшло.

— Після обіду?

— Ну так. Піду знайду в офісі кавоварку й познайомлюся зі своїм робочим місцем. А ви, поки що, обміркуйте розмір моєї зарплатні. Але якщо буде потрібна консультація — звертайтеся! – Вона зухвало вишкірилася. - Які можуть бути сором’язливості між Босом і його секретарем, правда ж?!

Ангеліна

Хлоп!

Я вийшла з кабінету і видихнула, здуваючи з обличчя посмішку. Ну й ранок!