Розділ 7

Коли лунає дзвінок і приходить час іти, вчителька нас зупиняє.

— Усім до побачення! Холт, Райт… а ви двоє затримайтеся!

Міс Едвардс встає зі стільця й піднімає зі столу журнали. Дочекавшись, коли з класу в коридор вийдуть усі учні, кладе їх на лікоть, збираючись також залишити кабінет.

Ми з Картером стоїмо в проході між рядами — він устиг мене обійти, і тепер я стирчу за його плечем, боячись зітхнути. Жінка з цікавістю на нас дивиться, переводячи погляд з одного на другого.

— Холт, Райт, — ще раз повторює, суворо дивлячись з-за окулярів, — оскільки сьогодні ви обоє забрали мій час, а заняття з права було у вас у розкладі останнім, гадаю, буде справедливо залишити вас у класі, скажімо… — вона підносить руку до очей і дивиться на годинник. — На тридцять хвилин! Хочу побачити в письмовій формі короткий висновок щодо сьогоднішньої лекції. А також, на додачу до висновку, нову тему для уроку. Обіцяю розглянути ваші пропозиції. Вам усе ясно?

Я стискаю губи й обхоплюю рюкзак, а Картер помітно й невдоволено напружується, розвертаючись до жінки, демонстративно не помічаючи мене.

— Ні, не все, — заперечує. — Я не можу залишитися. Через чверть години в мене тренування з лакросу в тренера Герлі. Боюся, йому не сподобається моя відсутність. Краще не створюйте нікому проблем, міс Едвардс, — сухо попереджає, — тим паче що я був присутній на уроці, який сам же й обрав!

Ні, Райт не підвищує тону, але його слова все одно звучать грубо й із відчутною погрозою. Я вже передчуваю, що вчителька не залишить це без уваги, і покарання напевно виявиться куди серйознішим за додатковий післяурочний час. Але їй якось удається втримати себе в руках.

Щоправда, говорить вона не дуже приємно і точно навіть не думаючи поступатися норовливому учневі:

— Ви не можете цього знати, але я сама по собі проблема, містере Райт! І дякуйте Богові, що поки не ваша і не тренера Герлі!.. Тридцять хвилин! Або ми побачимося в директора в компанії ваших батьків, і тоді обіцяю, ніхто з нього не вийде, поки я особисто не з’ясую всі ваші причини!

Вона стукає по підлозі міцними підборами й виходить, зачинивши за собою двері, а я залишаюся стояти наодинці з Картером Райтом. У приміщенні, в якому відрізані всі сторонні звуки і в якому стає так тихо, що чути власне дихання.

І важкий видих Картера, повний ледве стримуваної злості.

Я так здивована цим, що не відразу помічаю його заплющені очі й стиснуті в кулак пальці, що обхопили біля грудей ремінь сумки. На них збиті кісточки, смаглява шкіра обвітрена, але сам малюнок кисті дуже гарний і добре мені знайомий. Він переходить у міцне, жилаве зап’ястя, оплетене напруженими нитками вен. І здається, торкнися їх — вони відгукнуться силою…

Ні, в Алекса пальці були гладкі, теплі, а на долоні з шорсткими подушечками, коли розкриєш, виднілася родимка у формі половинки місяця. Я запросто торкалася цієї долоні, і відчуття цих дотиків досі живе в моїй пам’яті, як пам’ятна перша ласка й ніжність, з якою пальці друга впліталися в мої. І я тут же чіпляюся за цей спогад.

Алекс…

Картер стоїть у профіль до мене, всього за метр, і бажання дивитися на нього сильніше за мене. Я знову прикипаю до нього поглядом — спершу тривожним, але з кожною новою секундою дедалі тужливішим і жадібнішим. Дивлюся на плечі, обличчя… Мені раптом хочеться до нього доторкнутися, попри все. Торкнутися не тіла, а душі. І, можливо, відчути відгук. Хоч якесь тепло, від якого стане легше.

Він повертається так стрімко, що я сахаюся.

— Чорт, Холт! Я ж сказав! Припини на мене витріщатися! Думаєш, я не помічаю це кожен довбаний раз? Що тобі не ясно в моїх словах? Відвали!

Мені все ясно, і навіть більш ніж, але як йому пояснити, що бачити його так само необхідно, як дихати. Що він, як нитка надії, яка ще жива, коли я дозволяю собі, нехай на коротку мить, але вірити, що раптом станеться неможливе, і все виявиться сном…

— Пробач мені, я знаю. Просто…

— Що «просто», Холт?

Ми вперше так відкрито дивимося одне на одного, і я хитаю головою.

— Ти так схожий на брата, я нічого не можу із собою вдіяти. Не можу не думати про це, коли бачу тебе.

Вилиці Картера загострюються, а губи стають ще твердішими. Він знімає з плеча сумку й жбурляє її на стіл. Наближається до мене, а я не можу зробити й кроку. Але все ж відступаю, коли він відтісняє мене своїм тілом, не залишаючи вибору.

— Я не він, чуєш? — виростає переді мною. — І близько не Алекс. Ти для мене — порожнє місце, Холт! Не уявляй собі неможливого! Ще одне дурне дівчисько, яких навколо сотні! І я готовий тебе не помічати, але якщо ти змусиш мене… — холод тону проникає під шкіру, — я зроблю тобі дуже боляче. Тож тримайся подалі, і краще поза зоною моєї видимості!

Це звучить жорстоко, і здивоване запитання зривається з губ:

— Не розумію, Райте, чому ти такий злий? Що я тобі зробила?!

— Нічого! — грубо обриває він. — Ти нічого не зробила, ти просто існуєш, і з цим доводиться миритися! А знаєш, яке запитання я ставлю собі, коли бачу тебе? Коли ти ходиш і смієшся з друзями, наче нічого не сталося? Наче Алекса ніколи не було…

— Це не так!

— Я питаю себе, чи опинився б мій брат у той час і в тому місці, якби не було дівчини Холт? Зовсім! Якби ти ніколи не поверталася в це місто!.. Він же до тебе йшов того дня? Я знаю, він мені сказав!

Це звучить як звинувачення, як гіркий докір, і від нього боляче. Я й сама багато разів питала себе: що було б, якби моє життя склалося інакше? Якби я не повернулася до Сендфілд-Рока й не подружилася із сусідським хлопчиськом? Жив би він зараз — щасливий і чудовий?

Ні, я зовсім не залізна, і біль, сколихнутий спогадами, вимагає виходу. Від звинувачення Картера в очах постають колючі сльози, а в словах з’являється злість. І в мене теж!

— Так, — зізнаюся, — це так. Я виступала в будівлі мерії зі шкільним ансамблем і чекала Алекса, але він не прийшов. Коли поліція повідомила про жахливу аварію на Майл-роуд, я не хотіла вірити. Це не могло бути правдою! А потім кілька тижнів випали з пам’яті… Я майже нічого не пам’ятаю з того часу, але знаю одне: Алекс завжди робив те, що обіцяв. І він обов’язково прийшов би, якби хтось не затримав його в дорозі!

Пауза потрібна мені для того, щоб утримати погляд і проковтнути клубок у горлі.

— Він ішов до мене, а опинився з тобою.

— Замовкни! — темно-сині очі блискають льодом. — Ти нічого не знаєш!

— То розкажи! Чому тебе не було на його похороні? Він любив тебе, а ти втік! Тебе не було кілька місяців, а потім ти з’являєшся в його толстовці й хочеш, щоб я не дивилася. Не помічала!

Рука Райта опиняється на мені за одну мить — раніше, ніж я встигаю договорити. Сильні пальці до болю стискають плече, але я готова витерпіти й не такий біль, аби тільки дізнатися відповідь.

— Розкажи мені, — прошу тихіше. — Будь ласка.

Очі Картера знову заплющуються, і напружені ніздрі жадібно втягують повітря.

— Відійди, Холт, — шепоче він, але краще б крикнув, різниці немає. Це все одно що ляпас. — Інакше я тебе відштовхну, клянуся!

— Не можу. Ти мене тримаєш.

— Картер!

— Що? — не розумію я.

— Повтори моє ім’я! Хочу, щоб ти знала, хто перед тобою!

— Послухай, я ніколи не забувала…