Розділ 2

Такі, знаєте, коли хтось когось пристрасно обіймає і чогось хоче.

Я завмерла від ніяковості, боячись дихати. Нічого подібного в стінах компанії мені ще чути не доводилося, і я розгубилася. Звуки лунали все гучніше, почулися стогони й цьомки, і в голову не спало нічого кращого, як шмигнути під стіл і там зачаїтися.

Дуже вчасно, бо щойно я встигла сховатися, на підлогу за метр від мене тут же впала спідниця, показалися чотири ноги, і як давай «ох» та «ах»! «Який ти пристрасний, мій Котище! Так, хочу тебе! О-о-о!» Ляп, ляп, ляп…

О, Господи!

Я розплющила очі, дивлячись у підлогу. Не вірячи, що все відбувається насправді.

У мене сто років чоловіка не було, а тут таке! До такого гарячого адюльтеру я точно не була готова, щоки спалахнули, дихання почастішало, і тільки я зібралася придумати, як стоїчно витримати це інтимне неподобство… як у них уже все закінчилося.

Що?!

Серйозно? І це от… усе?!

Перед мисленим зором промайнуло розчарування й скривило сумну пику.

Ні, я, звісно, із секундоміром не стояла і зовсім не спеціалістка зі службових романів та спонтанного сексу… Але, хай йому грець, у кроликів же й то довше!

Не втримавшись, я прикрила рот долонею й хмикнула, почувши стогони задоволення. Штучні стогони, треба визнати. Партнерка явно перегравала.

Артисти, та й годі! Якщо вже люди зважуються на близькість заради такого сумнівного задоволення — то, чесне слово, мені їх шкода! Це означає, що немає в їхньому житті нічого вартісного. І тим більше кохання! Бо… ну, це навіть на секс не схоже. Ні, правда. Хіба можна проміняти на «таке» коханих і сім’ю?

Але, вочевидь, Нелечку, на відміну від мене, у подібному розкладі нічого не бентежило.

Знайома спідниця злетіла з підлоги й ковзнула на довгі ноги в панчохах. Почувся звук застібання блискавки, клацання ременя, і я підбадьорилася, зміркувавши, що парочка збирається зникнути. А отже, мені не доведеться довго сидіти під столом.

Але я помилилася. Шурхоти стихли, обоє зачаїлися, а потім на зміну інтимним зітханням прийшла неголосна ділова розмова:

— Заю, ти довго тягнеш. Ми більше не можемо чекати. Якщо старий оклигає й повернеться — я назавжди проґавлю шанс прибрати «Сезам» до рук, ти це розумієш? Тільки одне зможе добити його напевно. Загибель Воронова.

— Я знаю, любий, але ти вимагаєш від мене надто швидкого результату. Мені потрібен час!

— Люба, зазвичай ти заводиш мужиків з пів оберта. То що відбувається зараз? Ти вже мала б затягти його куди-небудь і обробити! Він мав би валятися біля твоїх ніг! Ти впевнена, що добре стараєшся?

— Повір, Котику, я стараюся, але він як кам’яний! Папери, договори, об’єкти. Тільки й чути від нього, що про роботу! А раптом він узагалі не по жінках? Ти про це подумав?

Що?! Воронов гей? Мій рот відкрився й застиг у формі великої літери «О». Нічосі! А так одразу й не скажеш!

— Нелько, не будь дурепою! Я сам його в юності заставав із дівчатами на дідовій дачі. Перекидався тільки так! Він ще й як по бабах! У нього зараз, здається, подруга є, із солідними капіталами. Наш Андрюша на кого попало не дивиться. Але ж ти, Заю, у мене не «хто попало»? З тобою ніхто не зрівняється, от і доведи!

— Але ж не можу я взяти його силоміць, Котику?.. І потім, біля нього вічно його руда секретарка крутиться. До чого ж нестерпна особа, терпіти її не можу! Скрізь пхає свого носа!

Хто, я? Пф-ф! Та дуже треба! Якби мене дехто не експлуатував найбезсоромнішим чином, то я б і не подумала напружуватися!

— Вона в приймальні в Андрія з ранку до вечора стирчить! Як твого діда не стало, так і норовить під нового боса залізти. Очей із нього не спускає, щоб свій шанс не проґавити…

Ей! Це ще що за казки?

Мій рот захряснувся і навіть стиснувся від обурення. Маківка ледь не вдарилася об верх стільниці. Що за маячню вона верзе?!

— Кішка незадоволена!

А от із цим не посперечаєшся… Але не їхнього розуму це діло!

— Спокійно, Нелечко! Руду залиш мені, я з нею розберуся. Щойно «Сезам» перейде в мої руки — негайно викину цю вертихвістку на вулицю! Ти й тільки ти станеш тут повноправною господинею! Моя Розочко… Цмок. Цмок… Усе тобі куплю! Що тільки захочеш!

Фу! Які ж вони обоє мерзотні! І як тільки в Матвія Івановича міг з’явитися на світ такий онук? Так би й плюнула негідникові в обличчя, до того прикро стало за свого старого шефа!

Та тільки як тут плюнеш, коли в мене вже ноги затерпати почали.

— Ой, Валеро!

— Але тільки після того, як ти допоможеш мені прибрати Воронова. З кінцями! З дитинства його терпіти не можу! Даю тобі кілька днів, Заю, і якщо не впораєшся, ми перейдемо до плану «Б».

— Що, зіб’ємо його машиною? Як хотіли?

— Отруїмо! Застрелимо! До біса! Що завгодно, аби він зник назавжди! Якщо не вийде виманити за місто, то прикінчимо його тут!

Ой, мамочки, що ж коїться?! Караул!

— І так, моя принадо, затям один важливий момент… — знову почувся гнусний шепіт Купріянова. — Якщо ти раптом надумаєш зрадити мене й залишитися з Андрієм…

— Та ти що, Валерчику! Як можна! Я тебе люблю!

— Не пробачу! Він ніколи на тобі не одружиться, йому спадкоємицю мільйонів подавай. А от я — так. Затямила?

Цмок, цмок… і парочка зникла. А я, приголомшена розмовою, так і лишилася сидіти під столом із розплющеними очима, осмислюючи почуте.

А коли все в думках розклалося по поличках і стало ясно, що злочин, який замишляють Купріянов і його коханка, зовсім не жарт… тут же кинулася до приймальні. Уперше влетіла до шефа без стуку й усе йому розповіла!

Усе-все! Хіба що про кішку незадоволену промовчала.

А він…

Гад! Гоблін! Довбень стоєросовий!.. Мало того, що не повірив, так ще й рот наказав тримати на замку й вигнав геть! Інакше він мене звільнить або понизить до техперсоналу. Тільки спробуй, мовляв, чутки по компанії пустити! Схоплю за шкірку — і тільки тебе й бачили!

Ну хіба не йолоп?!

Але про це я вам уже розповідала.

Так от, коли я опинилася під столом удруге, то з моменту розмови в підсобці встигло вже минути три дні, і я на той час добряче змучилася від переживання. І хай здригалася від кожного шереху й трималася рукою за серце, але цього разу справді крутилася перед носом у Нелечки, всіляко оберігаючи від неї Воронова. Не дозволяючи красуні наблизитися до шефа.

Але робочий день закінчився, офіс повільно спорожнів, і мені здалося, що невдоволена Людожерочка пішла з роботи. Переконавшись, що кабінет виконавчого зачинений, а за вікном давно стемніло, я теж почала збиратися додому.

Була вже восьма година вечора, обледенілу дорогу припорошив сніжок, і все, що мені залишалося зробити, — це передати шефові відібрану на його вимогу стопку торішніх договорів із приватними фірмами.

Узявши документи зі столу, я постукала у двері й увійшла до кабінету генерального.

Темноволосий і похмурий Воронов, із прямою спиною й широкими плечима, сидів у кріслі за масивним столом і щось друкував у ноутбуці. Помітивши мене, він кинув роздратований погляд на циферблат дорогого годинника, надітого на міцний зап’ясток, і знову втупився в екран.

— Ви досі тут, Півникова? — зауважив, як завжди, невдоволено. — Довго ж ви вовтузилися. Я розраховував переглянути договори ще годину тому.

Спокійно, Дашо. Головне — не реагувати на чужий настрій і тримати себе в руках. За царя вельможі й зовсім своїх особистих секретарів різками пороли, тож тобі ще пощастило!