Розділ 2

Поки я підходила до чоловіка, мій жіночий погляд звично відзначив натягнуту на широких плечах сорочку й акуратно повішений на спинці крісла піджак. Його вигляд підказав мені, що йти додому Воронов ще не поспішав.

— Годину тому, Андрію Ігоровичу, ви хотіли каву й план конференцій. А ще вам раптом знадобилося полити в кабінеті всі рослини й отримати список дзвінків у приймальню. А між іншим, робочий день давно закінчився. Але я досі тут і принесла договори, як ви й просили.

— Ви завжди сперечаєтеся з шефом? Чи тільки я на вас так дію, Півникова?

— Я — Півник. Пробачте, як?

— Гіпнотично. Змушуючи весь час вдаватися до відмовок.

— Т-тобто?

— Якби ви справді хотіли піти раніше, Півникова…

— Я — Півник!

— …То не чекали б мого прохання, а принесли б мені каву самі. І з договорами поквапилися б!

— Та ви її п’єте по шість разів на день! Звідки ж мені знати, коли у вас є на неї хвилинка, а коли немає?

Воронов відірвав важкий погляд від ноутбука, підняв руку й утомлено потер пальцями скроню. Глянувши сердито очима-крижинками, підкликав мене ближче й забрав у мене документи.

— Дякую!

— Будь ласка! Я можу йти?

— А я вас тримаю? — сухо спитав і знову діловито втупився поглядом у монітор.

Гарні смагляві пальці запурхали над клавіатурою. А вираз очей такий, наче й справді не тримає. Це я сама тут, ромашка нетямуща, бігаю туди-сюди з приймальні в кабінет і назад, відволікаючи людину від роботи. Наче в мене немає дому й дітей!

Тьху ти! Як же з ним складно!

А найприкріше, що ж і не знаєш, як відповісти. Чи то почати виправдовуватися, чи то повернутися до приймальні й сидіти під дверима й далі, доводячи вірність компанії.

От зрозумій його, чого він від мене хоче?

Я завмерла в розгубленості, витріщаючись на Воронова.

— У чому річ, Півникова? — темна брова шефа грізно піднялася, а обличчя повернулося. — Ви побачили в мені щось цікаве?

— Ні.

— Отже, нецікаве?

— Зовсім ні!

— Тобто ви хочете сказати, що я для вас — порожнє місце?

Я тільки покрутила головою з боку в бік, примерзаючи поглядом до холодних очей. Що відбувається?

— Андрію Ігоровичу, вам зле? — спробувала здогадатися, за звичкою приклавши долоню до лоба шефа. У Степка теж у період температури траплялося мовне марення. Але, схаменувшись, швидко відсмикнула пальці й відступила. Лоб виявився теплим і гладким. — Мені здається, вам час додому й відпочити.

— Їй здається…  — пробурчав Воронов. — До чого ж ви… нав’язлива! — раптом ні сіло ні впало спалахнув, роздратовано відсуваючи від себе гаджет. — І так до біса нічого не сходиться, так ще й вона! Вам що, чоловічої уваги бракує? Так зі мною ви її не знайдете, не сподівайтеся! Принесли документи — і все, двері там. До побачення! Особисто мене ви ні краплі не цікавите, киньте свої трюки з ніжностями!

Я так і заклякла. Ні, ну який же пінгвін обморожений. Це ж яким треба бути павіаном, щоб до такого додуматися?

— Та як вам не соромно! — обурилася я справедливо. — Які ще трюки? Я тільки хотіла перевірити, як ви почуваєтеся!

— Наступного разу, Півникова, займайтеся не мною, а паперами! Нормально я почувався. У всякому разі до зустрічі з вами!

— Я — Півник!

— Отож я й думаю, чому в мене від вашого кукурікання голова розболілася!

Стало так прикро, просто жах. Я тут для нього стараюся, залишаюся після роботи, а він… А Він!

— Хам! Ось ви хто!

Ой, невже це я сказала?

А втім, він ще й не такої образи заслуговує! Та за кого він мене має? Ким себе уявив?

— Що?!

— Що чули! Годі з мене ваших насмішок. Я звільняюся! Зараз же напишу заяву і… і крутіться ви тут самі, як знаєте! Можна подумати, ви мене цікавите! Та я краще буду сама, ніж… ніж…

— Ніж що, Півникова?

Однак, змірявши сердитим поглядом гарного чоловіка перед собою, я не одразу знайшлася, що відповісти. Дякувати блискучим холодом блакитним очам — підказали.

— Ніж із крижаним айсбергом, от! До вас же торкнися — і одразу весь бурульками вкриєшся! Якщо й зовсім не закоцюбнеш! Б-р-р-р!

Випалила все це шефові в обличчя, і одразу ж полегшало. А хай знає, що я про нього думаю! Треба буде, і прокукурікаю дзвінко!

Воронов подивився, подивився… гнівно пирхнув аристократичними ніздрями… і, наче нічого й не сталося, знову повернувся до роботи. Застукотів подушечками пальців по клавіатурі, розгортаючи програму обліку даних і паралельно закриваючи переглянуті раніше акти.

— Ей, Андрію Ігоровичу, ви чуєте, що я сказала?

Воронов чудово чув, тільки от відповідати не збирався. Стиснувши тверді губи, ввів до закритої бази особистий пароль доступу, відкрив кілька віртуальних вікон і вдав, що мене не існує.

Клац, клац, клац…

А ну й добре! Усе одно слова вже кинуті. Звісно, роботу втратити буде шалено шкода — тим більше улюблену! Але краще вже так, ніж і далі терпіти насмішки цього грубіяна. Я хоч і слухняна помічниця, але в мене теж гордість, яка-не-яка, а є! Не вистачало ще, щоб Воронов уявив тут, ніби я його спокусити хочу.

Треба ж, дурість яка!

— Мовчите? Ну й добре, — взяла себе в руки. — Це навіть на краще, що ви на роботі. Зараз напишу заяву й принесу. Одразу й підпишете, щоб я вам більше очей не муляла.

Вимовила гордо, розвернулася, і тільки вже зібралася піти до приймальні, як за спиною пролунало:

— Я вас, Дар’є, не відпускав!

Якщо чесно, зупинитися й озирнутися змусило здивування. На ім’я мене шеф назвав уперше.

— Перепрошую…

Але чоловік продовжував звіряти документи й копіювати дані з бази обліку в новий файл.

— І заяву від вас не прийму. Мій робочий день уже закінчено.

— Але я завтра не прийду!

— Тоді мені доведеться привезти вас на роботу особисто! А я дуже зайнятий. Хіба ви не бачите?

Бачила. Я ще й як бачила, як він старається. Тому й допомагала. Тільки от думки читати не вмію! Невже не можна було сказати, якщо дуже треба?

Воронов усе ж відірвав погляд від монітора й прибив ним мене до місця.

— Завтра об одинадцятій я зустрічаюся з групою інвесторів, — продовжив. — Годиною раніше в мене важлива нарада з директором із розвитку. О шістнадцятій нуль-нуль я чекаю у себе в кабінеті всіх наших менеджерів із надією дізнатися, якого біса вони всі тут роблять! Я жахливо втомився, а мені ще належить розсортувати за датами стопку договорів, яку ви принесли. Раз уже ви самі про це не здогадалися!

— То попросили б! — вирішила хоч раз не поступитися шефові в упертості, раз уже все одно звільняюся. — Звідки мені знати, чого ви хочете? Я звикла виконувати доручення, а не бажання. Я не можу вгадати, які думки сидять у вашій голові, і втілити їх у життя!

— І дуже шкода, Дар’є! Бо якби могли, ми з вами зекономили б купу часу… і сил! І точно обоє були б задоволені!

— Ой чи? Щось сумніваюся! Особливо щодо вас і себе!

Вимовила так і сама зрозуміла, що прозвучало якось… двозначно, чи що. Про що це ми?

Довелося терміново підійти до стопки договорів, що лежали на столі, і почати їх переглядати, ховаючи від пильного погляду шефа розчервонілі щоки.

Так і бути! Зараз виконаю для рідної компанії це останнє доручення, а потім усе одно заяву напишу! Не спрацюємося ми з Вороновим, ну не подобаюся я йому. От хай і шукає собі кого-небудь іншого або іншу, хто стане з ним тут кувати до півночі. І в кого можна встромляти шпильки! А в мене діти є і сім’я!

Але правда життя не дала гордості розправити крила й повернула до дійсності.