Розділ 2

А ще в мене є кредити й іпотека. Риточці треба б пухове пальтечко купити до свята — виросла Олина донька, скоро зі мною зростом буде. Степко чекає під ялинку світлові обладунки й модульний бластер. А Сонечка… а Сонечка продовжує мріяти про собаку.

Господи, от тільки собаки мені для повного щастя в житті й бракує!

Я підняла плечі й сумно видихнула, а в крижаного шефа від моєї кричущої нахабності — стояти тут перед ним і зітхати на повні груди — навіть кадик смикнувся, поки я, розчулившись, уявляла завтрашній день у ролі безробітної мами.

— П-півникова! — з риком розвернув він до мене крісло, збираючись устати, але тут же повернув голову в бік приймальні, почувши за дверима чиїсь кроки — стукіт підборів по паркету, розмірений і тонкий.

Видно, ми обоє здогадалися, кому він належить, бо разом завмерли й перезирнулися, наче нас упіймали на гарячому.

— Чо-орт! — раптом різко видихнув Воронов і швидко, з досадою, глянув на годинник. — Ви ще тут!

— Та вже! А що, власне…

Але не встигла я спитати, впускати до нього Людожерочку чи ні…. А це, безсумнівно, була вона — підступна коханка й спільниця Купріянова. Як Воронов, потягнувшись до ноутбука з наміром його закрити, випадково змахнув на підлогу частину документів із великої стопки договорів, яку я почала переглядати. А коли вони розсипалися біля його крісла й залетіли під стіл, незворушно скомандував:

— Зберіть, негайно. Вони мені дуже потрібні!

Наказав мені саме тієї миті, коли в кабінеті пролунав стукіт у двері, а з приймальні долинув мелодійний голос:

— Андрію Ігоровичу, ви самі? До вас можна зайти? Це Неллі Пригожева, я в особистій справі!

Ах, в особистій? От брехуха! Знаю я її особисте!

Серце шалено закалатало, і я стрімко обернулася до Воронова:

— Ні! Андрію Ігоровичу, не впускайте її! А раптом у неї пістолет? Тут на поверсі жодної живої душі, крім нас, уся охорона внизу. Залишайтеся на місці, я замкну двері!

Я вже майже відлетіла від столу, маючи намір, якщо знадобиться, грудьми стати на захист шефа (тьху на нього!), але чіпкі пальці чоловіка впіймали мене за лікоть і повернули на місце. А гнівний шепіт пролунав біля самого вуха:

— Стояти, Півникова! Знову ви за своє? Збирайте папери й припиніть мене рятувати, кому сказав! Мовчки!

Ось так запросто схопив мене за плечі й засунув під стіл. Сильний, зараза! А щоб я не висунулася, поки красуня Нелечка, сліпуче скалячи зуби й виляючи стегнами, ішла перським килимом йому назустріч, ця блакитноока сво… пробачте, нехороша людина, наступив на мою спідницю (припечатавши її до підлоги своїм черевиком сорок п’ятого розміру), та ще й руку на мою шию зверху поставив.

Обхопив мене довгими пальцями під потилицею так, що й не поворухнутися. Не те що документи зібрати.

Яка нечувана нахабність! Свавілля, безцеремонність і деспотизм!

Та який він хам? Він гірший! Хіба був на таке здатен Матвій Іванович?!

Від подиву й обурення я не тільки всі слова розгубила, а навіть голосу позбулася.

І все ж я б напевно щось пропищала й спробувала звільнитися, якби раптом і сама не заціпеніла, почувши слідом за жіночими кроками, що наближалися, її лелейний шепіт. Позбавлений і натяку на офіційний тон:

— Ну, привіт, Андрію. Нарешті ми самі!