Розділ 3

Хоча з «кимось» у контексті мене звучить майже нереально. Останнім часом я став надто перебірливий і сухий із жіночою статтю. Хоча… хто знає, може, і клюнув би на Валерчину наживку Неллі Пригожеву, якби не…

Якби не «що»?

Двері відчинилися, і в кабінет, за вікнами якого вже встигло стемніти, прослизнула моя секретарка. Тихо, намагаючись не шуміти, пройшла килимом повз мене й зупинилася біля шафи.

На світлому тлі стіни тут же утворилася руда пляма й притягнула мій погляд. Не втримавши увагу на екрані ноутбука, я крадькома кинув його на дівчину.

Півник прийшла полити квіти, як я й просив, і принесла із собою драбинку. Приставивши її до шафи, збігала до приймальні по лійку, повернулася й сторожко скосилася на мене. І тільки переконавшись, що я зайнятий роботою, стала підійматися нагору.

Сходинка, ще сходинка. Видершись на верхню перекладину, Руда піднялася навшпиньки, сперлася рукою об верхню панель шафи й потягнулася лійкою до рослин…

Видихнути вийшло не одразу, зате тиск у скронях послабшав. Цю частину робочого дня я любив найбільше. Коли міг не брехати собі…

Півник була не просто милою. Вона була гарненькою й до біса затишною молодою жінкою — смак у Воронових, схоже, збігався не тільки в любові до одних і тих самих марок машин і комфортного життя, а й у симпатіях до слабкої статі. Її присутність заспокоювала, варто було їй увійти, і налаштовувала на роботу. Але тільки ту частину мене, що стосувалася бізнесу. А от моє лібідо при її появі змушувало серце прискорено стукати, злитися, згадувати недобрим словом колишнього господаря кабінету і все одно повертатися до неї поглядом.

Гнучка талія й округла попка — мені завжди такі подобалися. Пряма строга спідниця вельми апетитно обтягнула зад Півник і вигідно показала довгі ніжки. Цікаво, шкіра на її стегнах така ж ніжна, як і на зап’ястях? Чи в неї є місця ніжніші?..

Наприклад, на потилиці, під густою копицею волосся, яке вона ніколи не розпускає? Бо думати про інші місця дівчини може будь-який інший кретин, але тільки не я.

«Півник», до чого ж дурне прізвище. Абсолютно безглузде! Не дай Боже таке нормальному мужикові — адже засміють так, що легше буде вдавитися.

Заміж, чи що, вийшла б. Та хоч за діда. Була б Воронова, а не якась там… «ку-ку-рі-ку»!

Я не встиг опустити голову, і ми зустрілися поглядами. Півник, що обернулася, раптом похитнулася, ойкнула і, змахнувши рукою, голосно скрикнула. Лійка полетіла вниз, драбинка стала нахилятися… І якби я в цей час дивився в ноутбук, то не встиг би схопитися, перестрибнути через стіл і впіймати свою незграбну секретарку на груди, втримавши її в руках.

Поруч ляснула драбинка, звалився горщик із квіткою. Півник міцно обхопила мене руками за шию, широко розплющила очі й, зустрівшись із моїми, знову ойкнула, але цього разу від страху.

— А-андрію Ігоровичу… В-вибачте!

Її груди були за три сантиметри від мого обличчя, і секунду тому мені довелося відірвати від них свій ніс. А слідом за паузою тиші, що оглушила нас обох, — хоч щось сказати, щоб не застигнути перед підлеглою, як дурень. Бо Півник виявилася затишною не тільки на вигляд, а й дуже навіть на дотик.

— Це що ще за кульбіти, Півникова?! Тільки цирку в моєму кабінеті й бракувало! З чого це ви раптом надумали на мене застрибувати?

— Я?!

— Ну так! У вас що, інших доручень немає?

— Я не надумала, це сталося випадково!

— Звісно! І тепер ви випадково зображаєте на мені мавпочку? Ну і як, зручно?

— Ні!

— Тобто я, на вашу думку, настільки неприємний, що краще було дозволити вам упасти на підлогу?

Щоки Півник не просто спалахнули, а густо зарум’янилися багрянцем.

— Ні, ви приємний… Точніше, я хотіла сказати, що не хотіла… Так ви ж самі мене впіймали!

— Природно! А що мені накажете, сидіти й дивитися, як ви на моїх очах собі шию зламаєте, чи що? А потім вези вас у швидку допомогу, сиди в приймальні пів ночі! А в мене тут роботи непочатий край! Спати ніколи! Чи ви вважаєте, я тільки про вас і маю думати?!

— П-пробачте, Андрію Ігоровичу. Так ніяково вийшло.

— Зізнавайтеся, Півникова, ви навмисне весь час мене відволікаєте? Вам що, нудно у своїй приймальні?

— Б-більше не повториться!

— І не надумайте, я вам не пальма!

Я поставив Півник на ноги й сердито відсунув від себе, щоб більше не хвилювала своєю близькістю. Тільки цього мені зараз і бракує проти ночі — зірватися й наробити зі своїм секретарем таких справ, після яких важко буде знайти слова, щоб разом працювати. Досить із мене й одних позастатутних стосунків із діловою партнеркою. Тепер обоє не знаємо, що з ними робити. І любити не люблю, і через це почуваюся негідником.

Півник нарешті відмерла й швидко поправила на стегнах спідницю, що високо задерлася від моїх рук. Скосилася на мене водночас збентежено й підозріло: чи не на неї я раптом уставився?

Серйозно? І в цієї молодої жінки є діти? А на вигляд — типова невинність. Ще й червоніє, як школярка! Напевно вона з тих, хто займається сексом виключно в темряві й під ковдрою. Краще й не намагатися уявити, що було б, якби я надумав поправити на ній спідницю сам.

Ха! Однозначно залишив би світло, а от про Анну й не згадав би.

Чорт!

Я відійшов убік і підняв драбинку. Обхопивши її, щоб віднести в підсобку, суворо глянув на секретарку.

— Та не стійте ж, Півник. Усе вже закінчилося, і ви цілі. Краще приберіть сліди вашого падіння, а то завтра моєму заступникові буде незрозуміло, чим це ми тут із вами займалися!

— Андрію Ігоровичу…

— Ні, я вас не відпускаю!

— Але вже сьома година!

— Завтра мене не буде, от і візьмете вихідний!

— Дякую. А можна…

— Що? Ще раз плечі підставити?

— …я пилосос увімкну?

— Та робіть уже, що хочете!

Півник і робила — всі наступні дні. Рівно все для того, щоб збити мене з думок про тіньові оборудки з дрібними підрядниками, здебільшого фіктивними, які я намагався виявити й відстежити.

Як же хитро вони влаштували схему крадіжки грошей із «Сезама»! Одразу й не підкопаєшся, якщо не знати, де шукати, — за офіційними паперами все чисто. Але варто копнути глибше, і одразу виникають питання: що це за фірми-одноденки? Хто відповідав за тендери? І чи були вони взагалі?

Ні, таке повз фінансового директора пройти не могло. А дід же, видно, до останнього довіряв своїй команді…

То хто ж став тим першим хробаком, який цю довіру підточив? Невже Юрій Долманський? Син шкільного друга діда? Дуже схоже на те. Він старший за Валерку, набагато розумніший і, найімовірніше, давно з ним знайомий — ще до того, як я сам вистрибнув із штанів, виріс і несподівано для себе опинився тут головним спадкоємцем корпорації.

Цілком можливо, що Долманський давно водить із Купріяновим дружбу. І якщо це так, то на тлі тих махінацій, які я виявив, картина вимальовується зовсім не райдужна, а глибоко небезпечна, де першу скрипку грає навіть не жага наживи, а багаторічна заздрість, що змусила молодшого компаньйона Воронова-старшого в кінці кінців звернути на криву доріжку. Будівельна компанія «Сезам» — дуже ласий шматок, Валерка для управління такою махиною пикою не вийшов. Йому б уже за рік тутешні акули хребет перекусили й викинули зі справи, як мотлох.

Адже не міг же дід цього не розуміти?

І тим не менш, старий довгий час ставив на нього…

Чи не тому, що хотів змусити всіх у це повірити й дати акулам висунути пащі з води? Щоб точково перебити по одній, тоді як сам відписав усі активи на моє ім’я?