Глава 2

POV Рита

І в цей момент одночасно сталися одразу три речі.

Хлопець різко відсунув водійське крісло назад, затиснувши мене між сидіннями, незнайома дівчина сперлася мені на голову рукою, а я, не витримавши тиску, злякано заверещала:

– А-а-а-а-а!

І, здається, цапнула дівчину за палець.

– А-а-а-а-а! – пролунало у відповідь одразу на два голоси, і другим голосом в салоні заверещала незнайомка.

– Даню, у тебе там собака! Вона мене вкусила!

– Сама ти собака! Допоможіть! Випустіть мене!

Браслет дівчини заплутався в моєму розпущеному волоссі, збитому вітром і фарбою, і ми обидві заверешали ще голосніше. Незнайомка боляче смикнула моє пасмо, вдарила мене букетом квітів – і я знову її вкусила. Зашарпалася відчайдушно між сидіннями, намагаючись звільнитися, та де там. Зате відвоювала у дівчини пучок квітів і ляснула її ним.

– Досить мене смикати! Боляче ж! Випустіть мене, хом’яки збуджені! Я більше не хочу це слухати!

Можливо, якби сьогодні був інший день та інша ситуація – я б поводилася чемніше. Можливо, навіть тихіше й адекватніше. Та кому я брешу! Я завжди поводжуся чемно! Але сьогодні всього виявилося надто багато – і власної сміливості, і дурного відчаю, і страху, щоб зараз стримати себе в руках.

А раптом батьки про все дізнаються? Що скаже Даша? Та вона збожеволіє! Про тата навіть і думати боюся!

Ні, до такого адреналінового стресу моя психіка виявилася не готовою. Наша з дівчатами акція мала пройти інакше. Цивілізовано! Коли минулого вечора ми до пізньої ночі писали плакати й клеїли їх на жердини в порожній аудиторії університету, коли готувалися до пікету та продумували план – хіба ми уявляли собі, чим це обернеться?

Що якимось недоумкам захочеться зняти відео з нами та пообійматися? Висміяти прагнення бути почутими!

Адже ми лише хотіли привернути увагу до проблеми недосконалих людей. Кинути виклик сліпоті суспільства, що поклоняється штучній красі. Хотіли сказати, як важливо для кожної людини залишатися собою – нехай навіть вона не ідеальна. Що кожна душа гідна поваги та любові.

А натовп почав сміятися.

Бездушний, сліпий і байдужий.

Як же це несправедливо по суті! Й нечесно!

І ось тепер я сиджу напівгола в чужій машині, замкнена із сексуально збудженою парочкою, мої речі – невідомо де, а я навіть не пам’ятаю, як тут опинилася. Пам’ятаю тільки вереск дівчат та крик Оксанки – нашої відповідальної за акцію: «Дівчатка, ховайтеся! Швидко тікаємо! Якщо нас впізнають, усіх з універу відрахують!»…

Ну, ми й розбіглися, хто куди.

А я, схоже, застрибнула не в ту машину. Що з моїм розсіяним щастям зовсім не дивно.

– Ну й гад ти, Горобчику! Зовсім очманів? – далі верещала дівчина. – Це що, пранк? У що ти мене втягнув?! Сподіваюся, у твоїй дорогій тачці немає прихованої камери?

– Альбінко, не репетуй! Немає тут нічого! І не чіпляйся за мене – я сам нічого не розумію.

– Хто ця гола навіжена?! Ви що тут задумали? Вона мене вкусила! Ось знала я, що ти без гальмів, Даню, але що настільки – не здогадувалась! Я йду! І більше ніколи мені не телефонуй! На секс утрьох я не погоджувалась!

– Що?

Щооо?

– Бабій!

Хлоп!

Брюнетка схопила сумочку, вискочила з машини й так голосно грюкнула дверима — що навіть шибки здригнулися.

Будь-який водій від такого кощунства б озвірів, от і хлопець на водійському сидінні голосно вилаявся:

– Та твою ж матір!

А мені нарешті вдалося зловчитися і відчинити задні двері.

Зрадівши, я виставила назовні пʼяту точку у вузенькому тілесному бікіні й спробувала вилізти. Позадкувала попою в отвір, викручуючись із захвату шкіряної спинки… навіть п’ятку на землю спустила, та в мене нічого не вийшло. Марно. Бо плечі залишалися затиснуті, а коліно застрягло під сидінням.

От чорт! Тіло вперто не бажало звільнятися, а я — замовкати.

Навіть не підозрювала за собою, що вмію так голосно верещати.

– П-поможіть! Я хочу вийти! Випустіть мене!

Хлопець теж вискочив із машини, не перестаючи лаятися. Я встигла побачити вузький просвіт за кріслом водія, коли на вулиці почувся здивований вигук:

– Ой, Людочко, дивіться! Там у машині дівчина гола! Може, нам у поліцію подзвонити?

У поліцію мені було ніяк не можна! І я б із задоволенням пояснила це незнайомим перехожим, якби опинилася на волі та бажано в одязі. Але вибратися не виходило, залишалося тільки кричати й брикатися.

У підсумку докричалася до того, що хлопець зловив мене за сідниці і грубо впхнув назад у машину. Перш ніж зачинити двері, гаркнув над головою розлючено:

– Стули пельку, скажена! Бо я тебе зараз сам поліції здам! Зі звинуваченням у замаху на приватну власність!

Він сів за кермо, завів двигун та швидко рвонув з місця, але спершу відсунув крісло.

Опинившись у відносній свободі, я з полегшенням видихнула й видерлася з ногами на заднє сидінні. Схопила розтріпаний букет жовтих квітів, прикрила ним оголені груди й з острахом повернулася до хлопця, не знаючи, чого від нього чекати.

Втім, довго чекати не довелося. Проскочивши два квартали на жовтий сигнал світлофора, він різко притиснув автомобіль до узбіччя й кинув крізь зуби, вчепившись у кермо, навіть не дивлячись у мій бік:

– Негайно вимітайся із моєї машини й провалюй. Щоб я тебе більше ніколи не бачив! Швидко!

Я поспіхом кинулася до дверей, відчинила їх, вже збираючись покірно вискочити з теплого салону, як мене раптом отямили перехожі на вулиці — у цей вихідний день у центрі міста їх виявилося занадто багато; та ще порив березневого вітру невчасно обвіяв голі плечі холодом. Ой!

Захлопнувши двері, я відскочила назад у машину і сховалася за квітами.

– Ні.

Хлопець здивовано повернув голову.

– Тобто? Що значить «ні»? – прогарчав.

– А то й значить! – пискнула я, і сама в шоці від своєї нахабності. – Я не можу! – заявила вже тихіше, і помотала головою для переконливості: не проси, мовляв.

– Гей, ти! – незнайомець раптом розвернувся до мене на сто вісімдесят градусів і впився пальцями в підголівник сидіння, на якому ще недавно сиділа його брюнетка. – Вали звідси на всі чотири сторони, сказав! – гаркнув грізно. – Або я тебе сам викину!

Ну що за манера кричати? Ми ж навіть не знайомі.

Стало так прикро, хоч реви. Ну як я вийду? Куди піду, опинившись одна на вулиці?

– Слухай, я не можу тут вийти, — обережно звернулася до незнайомця. – Хіба ти не бачиш, я роздягнена, а там холодно! Та й… та й люди ж побачать! А в мене навіть телефону нема! Нічого немає!

– І що? – не вразився хлопець моїм скрутним становищем, тільки брови сильніше насупив. – На площі біля театру теж були люди, хіба тебе це зупинило? Я бачив, як ви там стрибали й волали – дочки Єви! Нічого, — зміряв мене недобрим поглядом, — такій, як ти, до уваги не звикати! Раніше, коли роздягалася, ти чим думала?

Чим? Гарне питання. Я навіть задумалася мимоволі на секунду. Серцем, напевно. Мені хотілося справедливості. А ще щоб Броня Костерок одужала, і не тільки тілом, а й душею.

І взагалі, якщо вже чесно, з усієї нашої групи протесту роздяглася я остання, а потім старанно прикривалася плакатом. У мене так і не вистачило сміливості підняти його над головою, як зробили дівчата. Звісно, швидше за все, я б зрештою зважилася і наслідувала їхній приклад (ми ж навмисне розмалювали обличчя, щоб нас не впізнали), якби до нас не пристали незнайомі хлопці. І якби так швидко не приїхала поліція.