Глава 4

POV Данил

Дівчисько переступило поріг, я скинув із плеча сумку й зачинив за нами двері. І тільки опинившись у своєму передпокої, подумав про те, що, мабуть, збожеволів. Тому що по-справжньому серйозної причини, чому я привів її до свого дому – не було. Жодної. Ну не на зло ж Альбінці, яка втекла, та невдалим планам?

Це точно не було на мене схоже, не варто було навіть починати брехати. То чому ж я не позбувся цієї розмальованої особи?

Опинившись у моїй квартирі, незнайомка обережно обійшла пакети з продуктами й завмерла біля стіни. Поки я дивився на неї, роззулася і відсунула витонченою ступнею свої черевички убік, залишившись стояти на паркеті босоніж. Її обличчя було вимазане густою, розтеклою фарбою, у цій же фарбі виявилося забруднене і збите в незрозумілі клубки волосся. У моїй куртці, широкій і завеликій для її плечей, з тонкими, майже прозорими ключицями, дівчина мала вигляд невпевнений та жалюгідний. І в голові знову промайнула думка: навіщо це їй усе? Чим вона думала?

А я чим? Ідіот! Це вже не пташеня, що випало з гнізда сороки, чи старий кульгавий пес, що пристав біля дороги, і не блохасте кошеня, яких я в дитинстві тягав додому і ховав під ліжком, бо в бабки від моїх знахідок зашкалював тиск і частішав пульс. Я вже давно не хлопчисько, а ця особа – не беззахисна лань. Вона цілком свідомо залізла в мою машину й не хотіла її покидати. То якого біса вона тепер залізла в мій будинок і стоїть тут?

– Роздягайся і проходь! – вичавив із себе непривітне, знімаючи кросівки й відкидаючи їх зі шляху. – Кухня прямо. Розбереш пакети й розкладеш, що й куди треба. Сподіваюся, здогадаєшся, не мала вже. І не чекай, що я з тобою няньчитимусь. Захочеш звалити — двері відчинені. І не стій вже, вечір не гумовий, час пішов!

Я відніс пакети на кухню і ввімкнув холодильник. У квартирі було душно і тихо, як завжди буває після повернення. А ще запилено, хоча всі речі знайомо стояли на своїх місцях. Про свій приїзд я рідних не попередив – завжди любив залишати собі свободу навіть у дрібницях. Брата в країні все одно не було, а в сестри та батьків вистачало турбот і без мене.

– А в ресторані точно не хочеш замовити? Я не відмовляюся, — почув позаду невпевнений голос дівчини, що припленталась за мною. – Просто я не знаю, що ти любиш і… що купив. А раптом тобі не сподобається?

– Не хочу. Я і так чотири місяці харчувався в ресторанах. А ти здогадайся! – шикнув на гостю, обернувшись і проходячи повз. – І не здумай з’їхати з домовленостей. Про те, щоб топати додому на своїх двох, я не жартував, зрозуміла?

Я залишив її на кухні, взяв в прихожій сумку й увійшов до вітальні. Кинувши речі біля шафи, зупинився посеред кімнати і вилаявся крізь зуби, відчуваючи, як у душі продовжують кипіти роздратування. А ще досада. Гарний же я собі влаштував вечір, а ще вранці, коли прощався з тренером і хлопцями, збираючись додому, нічого подібної лажі не віщувало.

«Щасливчик Горобчик. Чувак, не відмовляй собі в сексі, ти заслужив!..»

Ну, Тагір – глазливий покидьок. Треба буде, коли повернуся до тренувального табору, не пошкодувати друга, а добряче провчити, щоб більше не бажав «добра» із заздрощів на доріжку.

Я за звичкою відшукав пульт, включив плазму і обрав канал, який найчастіше дивився. Засунувши руки в кишені джинсів, підійшов до вікна. Розсунувши штори, подивився на вулицю — на бруківку й на набережну, за якою виднілася темно-сіра стрічка річки.

Така знайома картина. Ще по-зимовому холодний і застиглий міський пейзаж, хоча від снігу вже й сліду не залишилося. Ми прожили тут із братом чотири роки, поки він не поїхав до Німеччини слідом за своєю дрібною ботанкою, наплювавши на магістратуру і серйозно зайнявшись танцями. А я залишився один, нехай і бував тут рідко.

Цікаво, я колись змирюся з тим, що в мого Клона є Катя? Його дівчина розумниця Умка, яка вже рік, як стала Ваньці нареченою і без якої він жити не може. Коли я вперше почув, що для нього ці стосунки серьйозні і надовго, з усіма наслідками, подумав, що він жартує. Дурня якась! Це ж Птиц, мій близнюк, моє відображення і клон, якого я все життя знаю чи не краще за себе! Мене тягнуло до дівчат не менше, але щоб закохатися і думати тільки про одну…

Та годі, не може такого бути!

А виявилося, що дуже навіть може і є.

Останнім часом ми з братом рідко бачилися, я давно змирився з тим, що в кожного з нас своє життя. Але однаково щоразу повертаючись додому – хоч до батьків, хоч до своєї квартири, я продовжую відчувати, як мені бракує наших дурнуватих бійок і словесних перепалок. Просто близької присутності Ваньки і його сміху – з самого дитинства ми чудово розуміли одне одного.

Замислившись на кілька хвилин біля вікна, я здивовано повернув голову, почувши з кухні звук працюючої кавомашини і короткий писк електричного сигналу — чи то плити, чи то мікрохвильовки. Коли пішов на звук, побачив, що дівчисько розворушило пакети, але не встигло їх розібрати. Зате встигло зробити ароматну каву та пару великих гарячих бутербродів. Дуже апетитних, треба сказати, які дістала з мікрохвильовки, підчепила лопаткою і поклала на широку тарілку.

Від мене не сховалося, як граційно це в неї вийшло, і що з пальців і тонких зап’ясть зникла фарба.

– Ось, я зробила бутерброди з шинкою і сиром. Це не вечеря, а просто перекус, — пояснила гостя, подивившись на мене. – Ти сказав, що довго був у дорозі, а отже не захочеш чекати. А цукор я ще не знайшла. Будь ласка, можна мені у твою ванну кімнату? – без пауз винувато пролепетала. – Дуже обличчя свербить і… взагалі.

Що «взагалі» було зрозуміло й без дурнів, судячи з того, як вона підібгала пальці ніг. Хоча я б зараз поклявся, що Попелюшка зніяковіла, опустивши погляд. А от я трохи отетерив, здивувавшись, як швидко вона впоралася.

Здається, це справді можна було їсти.

Я мовчки взяв тарілку, чашку з кавою і відніс у кімнату. Де цукор, я й сам не знав. Може, взагалі нема. Підійшовши до комода, дістав із нього широкий рушник і, порившись у відділеннях, знайшов жіночі шкарпетки – ймовірніше, дівчини брата. До того як поїхати до Мюнхена, вони тут жили частіше за мене, і деякі речі залишилися.

Гаразд, грець із нею! З цією голою Євою! На її босі, посинілі ноги я намагався не дивитись. Мені вистачило й того, що я пам’ятав її дупцю, за яку власноруч запхав дівчину в машину. Вона виявилася з дуже ніжною шкірою і такої ідеальної форми, яку чоловічий погляд точно запам’ятовує. Тонка талія теж не вислизнула з уваги, хоча бачив її всього кілька секунд. І струнка спина з тонкими хребцями змогла легко навести на думку...

Чо-орт! Я точно розумом поїхав, раз думаю про це. Час охолонути, інакше доведеться просто зараз ритися в телефоні в пошуках номера чергової подруги на вечір і забутися з нею до ранку.

Обернувшись до дівчиська, я кинув у її руки рушник і шкарпетки.

– На ось, тримай. Можеш прийняти душ, але щоб після все прибрала! – холодно попередив. - І досить випробовувати мою доброту й нити. Я не твій дядечко, а ти не моя гостя. Ти…

– Так, я пам’ятаю, — дівчина впіймала речі і притисла до себе. – Я — твоя Попелюшка.

Я так зиркнув на неї, що вона одразу виправилася:

– Тобто боржниця!

– Саме так! І ти точно не моя, розмріялася! Просто зроби те, про що ми домовилися, і розбіжимося. І перестань уже мене помічати, зроби ласку. Двері у ванну кімнату праворуч!