Глава 3

Але чудовим воно вийшло чи ні, а, судячи з усього, незнайомець не жартував та умови мені поставив цілком серйозні. Бо спершу ми під’їхали до великого супермаркету, де я просиділа наодинці цілих пів години, поки синьоокий грубіян (буду його так називати), зникнувши всередині магазину, набрав візок продуктів й, повернувшись до машини, перекинув усі пакети до багажника. А потім провіз мене вздовж набережної та заїхав у двір незнайомої багатоповерхівки.

Припаркувавшись біля під’їзду, вийшов із машини і цього разу дістав із багажника дорожню сумку. Відчинивши задні дверцята салону, закинув у середину шорти та футболку. Рикнув крізь зуби — звісно, аж ніяк не ввічливо:

– Надягай! Нема чого в пристойному місці світити голим задом! І тримай язика за зубами, якщо хтось стане про щось питати, зрозуміла? Ти зі мною і крапка.

Якщо чесно, нічого не зрозуміла, але головою кивнула. Світити голим тілом мені й самій більше не хотілося, тому слухняно натягнула на себе просторий одяг. А базікати я й без його умов не любила, тож запросто можу й помовчати.

Відшукавши між сидіннями свої туфлі-човники, взула їх і вилізла з машини. Хлопець якраз зачиняв багажник, витягши з нього продукти, коли я зробила крок ближче й простягла йому куртку. Але він так зиркнув на мене, що я швиденько влізла в неї сама. І не без вдячності влізла, бо хоча синьоокий грубіян і ходив у самому джемпері, але на вулиці було ще дуже холодно.

Він закинув велику дорожню сумку на плече й взяв до рук повні пакети. Побачивши це, я мимохідь подумала: невже він усе це накупив для себе одного? Хлопець був спортивним і широкоплечим, під тонкою тканиною джерсі вгадувалися міцні біцепси, але при цьому стрункий, щоб з усім цим впоратися.

Хоча… яке мені діло до його покупок? Може, він зовсім і не один живе – це просто я неправильно зрозуміла.

– Давай допоможу! Важкі ж мабуть! – я спробувала запропонувати допомогу, але хлопець клацнув брелоком, активуючи сигналізацію, і зробив вигляд, що мене не почув.

– Іди за мною! – сухо наказав і попрямував до під’їзду. І, судячи з того, що під ношею жодного разу не напружився, не було схоже, щоб йому моя допомога справді потрібна.

З цією думкою я побігла слідом, намагаючись не дивитися по сторонах і сховати обличчя під скуйовдженним волоссям.

У під’їзд ми зайшли мовчки, піднялися на майданчик. А коли опинилися в ліфті, замкнутий простір кабіни раптом підказав, що взагалі-то свого незнайомця я бачу вперше. Стою тут із ним наодинці, мовчу, і логічно було б (якщо цього не сталося раніше) ось прямо зараз почати його боятися.

Хлопець був роздратований і явно злився, а я ж завжди була боягузкою! Але чомусь страшно не було. Швидше, незручно й соромно перед ним за свою появу в його житті. А ще холодно. Якщо я невдовзі не зігріюся, то почну цокотіти зубами й пританцьовувати.

Ой, здається, вже почала.

Незнайомець ніби прочитав мої думки. Глянув скоса, хмикнув і недоброзичливо промовив:

– Я дивлюся, тобі не звикати ходити в гості до незнайомих хлопців.

А ось це було неправдою. Зовсім неправдою! Тільки хіба ж він мені повірить, навіть якщо я присягнуся?

Тому відповіла спокійно, хоча й з колючками в голосі:

– Думай, що хочеш.

– А я й думаю, - погодився він. - І краще тобі не знати, що саме.

– Ой, можна подумати, це страшна таємниця! Та в тебе на обличчі все написано!

– У тебе теж, — не залишився він у боргу, — на обличчі написано. Зеленою та жовтою фарбою. «Даєш топлес-бунт», ага. Ну і як, дала?

– Я не буду відповідати.

– І не треба. Виходь, приїхали!

Ліфт зупинився, і ми вийшли. Я озирнулася. На невеликому майданчику розташовувались чотири квартири, будинок виявився старої забудови, і одна з дверей відчинилася, щойно ми наблизилися. З неї виглянула бабуся — спавжня божа кульбабка, і побачивши хлопця, радісно охнула:

– Ох, Данилко, це ти? Радість яка! Ну, нарешті повернувся! А то така тиша, нудно мені зовсім, навіть солі нема в кого попросити! А я ж відчула – у вікно глянула, бачу: приїхав, голубчику мій!

– Добрий день, Семенівно. Так, повернувся.

– Ну й як там тренування? Всіх суперників переміг?.. Я завжди казала Іллюші та Женечці: от побачите, ще пишатиметесь ним! Ох і молодь у нас хороша росте – і спортивна, і гарна, заглядіння! Які хлопці – чудо! Одна біда – свиристілки різні підлабузнюються, намагаються окрутити. То одна, то друга бігає. Але, нічого, Даню, вже я простежу за порядком! Я Роману Сергійовичу обіцяла!

Хлопець, якого звали Данил, дістав ключі й рушив до своєї квартири, не надто зважаючи на появу сусідки та її вітальну промову. Голос у бабусі був лагідний і добрий, а ось тонкий ніс кумедно смикався, ніби вона принюхувалась до запахів.

Помітивши мене, вона ще більше висунулась із дверей й раптом зойкнула з щирим обуренням:

– Ой, лишенько! А це хто з тобою? Замазура якась! Неформалка, чи що? Страхіття! Вся зелена, а волосся-то, волосся дибки… – очі в бабусі округлилися від переляку. – Як є відьма!

Я одразу винувато пригладила своє волосся рукою. Невже я й справді настільки жахливо виглядаю? Але старенька й не думала зупинятися. Смикнувши носом, обурено сплеснула в долоні.

– Данечко, навіщо ж ти таку привів? До тебе ж одні фіфи ходять, а ця… Ой! І ноги в неї голі, навіть без панчіх! Злидарка, чи що?.. Може, їй сухариків винести? Я якраз для голубів насушила. А до хати не пускай! Ще поцупить щось!.. Такі ж ні мами, ні тата не знають! Наворожить, закрутить голову – і повисне на шиї у гарного хлопця, як кліщ!

Якщо чесно, я дивилася на бабусю, відкривши рот. А потім закрила його і відвернулася.

Я теж знала таких «сусідок». Тих, що сують носа не у свої справи. Колись у дитинстві наслухалася разом із бабусею про себе різного. А ця начебто й незнайома жінка, а влучила у больне місце. Теж мені, знайшла відьму.

– Семенівно, — озвався хлопець, відчиняючи двері й закидаючи пакети всередину квартири, — такому, як я, голову задурити неможливо. Вже вам із вашим досвідом не складно зрозуміти. По сіль заходьте завтра, а сьогодні спіть спокійно! Ця дівчина на моє серце не зазіхає. Вона пообіцяла прибрати в квартирі за їжу, а для такого жмота, як я, – це просто дармова пропозиція!

– Та ти що, голубчику?!

– А ви як думали? Це ж не голяка бігати з криками біля театру. Ну, проходь вже, Попелюшко, чого чекаєш? Вечір лише починається!

Що? Він справді це сказав?

У мене від сорому навіть вуха почервоніли! А сказати однаково нічого.

Як і обіцяла, зайшла в квартиру мовчки.