Розділ 6

Спершу я почула голос — високий і тонкий, із прихованими нотками нетерпіння. Думаю, якби власниця такого голосу надумала на когось закричати, усі б тут-таки від вереску затулили вуха. А ще думаю, що в дитинстві такий голос міг належати дуже примхливій дитині. І якби мене спитали, якою я уявляю Оленочку, почувши лише її голос, я б відповіла, що довговолосою блондинкою з губами пуш-ап, блакитними очима й 3D-віями.

Насправді ж дочка технічного директора виявилася високою коротко стриженою брюнеткою, кароокою, блідою й тонкою, з татуюваннями на шиї, щиколотці й у ділянці крижів. Ні, звісно ж, коли вона з’явилася у відділі в брючному костюмі й на підборах, татуювань ми не побачили. Але дівчата швидко знайшли її Інстаграм і показали. Ну, а я з цікавості подивилася (ну, а що ще робити за обідом?).

Красиво, скажу я вам. Прямо вау! Але якби на мене в темряві з чужої худющої попи подивилися ось такі самі дюймові котячі оченята… чесне слово, мені стало б моторошно.

А так моторошно стало Валентині, коли ця Оленочка з’явилася в нашому відділі й наткнулася на Галаніну. Я була так захоплена здобуванням важливої інформації про насосні агрегати, сидячи у своєму закутку й стукаючи пальцями по клавіатурі (ще трішечки, і я зможу знайти постачальника!), що пропустила її феєричну появу. Зате встигла помітити, як незнайома брюнетка, цокаючи підборами, відходить від столу приголомшеної Валечки й заходить до кабінету Гордєєва.

Грюк! — двері, що вели до кабінету начальства, зачинилися, і тихим офісом пронісся невдоволений шепіт.

— От мимра! — не витримав Юрко, висунувши носа з-за пластикової перегородки. — Ні, ну ви бачили? Хто ця коза?

— Це не коза, Шляпкін! Це курка, яка кого хочеш заклює! — фиркнула зі свого місця Манана.

— Х-м-м, — невдоволено насупив брови й похитав головою інтелігентний Ігор. — М-да-м-с, — протягнув, — справи.

— І все-таки? — не вгамовувався Юрко. — Для неї що, правила ввічливості скасували? Що за персоніфікація свідомості, твою мать?

— Ей, а що сталося? — слідом за Юрком і я висунула голову із закутка й покрутила нею на всі боки. — Це хто був, друзі?

Валечка сиділа біла, як крейда.

— А це всього лише була Оленочка Пєтухова, — пояснила Манана, скрививши обличчя. — Дочка самого Вадима Спиридоновича! Зайшла в гості до нашого, — скосила вона мигдалеподібні оченята в бік кабінету начальства, — а тут Валечка!

— І що? — ну так, узагалі-то в мене промислові насоси на порядку денному, можу й трохи тупити.

— А те! — кивнула дівчина. — От ти, Маш, коли Валентину вперше побачила, про що подумала?

— Я? — я знизала плечима. Подивилася дві секунди в стелю. — Точно не згадаю, але, здається, мене вразив її стіл, завалений паперами. Контора тоді не справлялася з проєктною документацією, і Дев’ятко посадила мене до Валі на підмогу.

Манана знову фиркнула й махнула на мене рукою. Мовляв, сиди, Малинкіна, з тобою все ясно!

— А ти, Юро? — звернулася дівчина до Шляпкіна. — Тільки чесно!

Той із серйозним виглядом почухав підборіддя.

— Пробач, Валь, але скажу як на духу. Ну, я подумав: «Чорт! Які великі в цієї дівчини буфе… ек-хм, очі. От би в них подивитися».

— От-от! — ткнула пальцем у його бік Еріставі. — Чула? От і Оленочка прийшла до нашого, а тут раптом Галаніна намалювалася! Сидить, краса первородна, незрозуміло звідки взялася, та ще й у небезпечній близькості від Дмитра Санича. От дивиться Оленочка на її «очі» й думає: чому світ до мене такий несправедливий? Комусь здоба з маслом, а комусь голий шиш! — Манана фиркнула. — Клюну-но я цю красу болючіше, щоб не всміхалася так широко дорогому Дімочці. І ж клюнула, язва!

— То що вона сказала? — не вгамовувалася я. Ні, ну цікаво ж!

— Вона сказала, що в мене в зубах застряг шпинат. І що наступного разу, коли мене спитають, чи в себе Дмитро Олександрович, мені не варто всміхатися так широко — це недоречно в робочій обстановці. І що особисто вона, дивлячись на мене, сумнівається, чи розумію я різницю між стриптиз-баром і офісом серйозної компанії.

— Ого.

— Ага, — Валечка зовсім скисла.

— Ой, я про шпинат і зуби в кіно бачила! — вставила свої п’ять копійок Манана. — Дешево й не оригінально!

Я погодилася.

— І я бачила. А це означає, Валюш, що власної уяви в цієї курки нема! І взагалі від природи куций умишко! Ну й що, що вона дочка технічного директора? Хіба це дає їй право всіх ображати?!

— Малинкіна!

— А? Що? — я ледь не злетіла з перегородки.

Закуток у мене був крайній, і щоб бачити друзів та говорити гучним шепотом, довелося залізти на стілець, який, природно, тут-таки від’їхав.

Гордєєв стояв на порозі свого кабінету й спостерігав за тим, як я зникаю за загорожею.

— Маріє, чи не могли б ви зайти до мого кабінету?

— Просто зараз? — Тобто в кабінет, у якому сидить та сама Оленочка, яка Пєтухова, і яку я не роздивилася? А що мені там робити, цікаво?

— Саме так!

Але, як то кажуть, на фронті накази командира не обговорюються, а в нас тут усе-таки команда, як не крути, і передове поле роботи.

Я зітхнула, поправила стілець, клавіатуру, папери, прибрала олівець і ручку в шухляду столу, але, передумавши, повернула все на місце. Відкривши нову пачку стікерів, приліпила один на картонний швидкозшивач. Подумавши, приліпила ще один з іншого боку, щоб красивіше було — люблю симетрію!

— Машко, ну ти чого? Він же чекає! — шепнув Юрко, зазирнувши за перегородку збоку. — Не зли начальство, якщо не хочеш проблем!

Проблем я не хотіла — ні собі, ні Шляпкіну, ні засмученій Валечці, тому поправила спідницю, волосся й пішла до Гордєєва. Але дорогою ноги трохи тремтіли — а що, якщо його гостя почула все, про що я тут говорила? Справедливості, звісно, хочеться, а от роботу втратити — ні.

Гордєєв стояв на порозі, у прорізі відчинених дверей, як завжди в білосніжній сорочці, краватці й темних штанах, і щоб опинитися в кабінеті, мені довелося прицілитися й протиснутися біля нього боком.

Нічого собі! Ну й плечі! Хоч би розвернувся, чи що. У, шафа!

— Так, Дмитре Олександровичу? — двері за спиною зачинилися, почулися впевнені кроки, і Гордєєв зайняв місце за своїм столом. Підкинувши руки, підтягнув вище рукави сорочки й зчепив пальці в замок.

— Знайомтеся, Маріє, це Олена, — вказав мені підборіддям на дівчину в костюмі. — Вона бухгалтерка й веде наш відділ. Мені потрібна від вас деяка інформація.

Я подивилася на брюнетку, вона на мене, і обидві кивнули.

Фу-ух, від серця відлягло. Значить, не чула. А оцінювальний погляд я якось переживу. Нічого, і не такі погляди доводилося терпіти. Особливо від старих на лавках, коли тільки народила без чоловіка.

— Малинкіна, у вашому резюме сказано, — поважно почав Дімка, — що ви працювали з комерційною документацією.

— Так, працювала. Хоча моя робота більше стосувалася предметно-практичної сторони й аналітики цікавих тендерних пропозицій. Наша фірма не укладала великих угод. Із технічною документацією я теж працювала, але досвід невеликий.

— На жаль, Маріє, що стосується угод у вашій фірмі, змушений вас розчарувати. Я володію іншою інформацією. Однак зараз мене цікавить інше питання.

— Слухаю.