Глава 8

Аліна

«Дозволь собі розслабитися, крихітко. Ти заслужила трохи задоволення… або багато. Дуже багато задоволення. Ти нічого не втрачаєш. Ніхто не дізнається...» — його низький, хриплуватий шепіт пульсує у скронях, звучить десь на межі свідомості, пробирає до кісток і змушує мене ще ретельніше накручувати локони — пружні, об’ємні, як із рекламного ролика.

Вечірній макіяж, сукня, що підкреслює всі принади. Це все ніби гра. Сьогодні ввечері я збираюся бути до біса привабливою. І подивитися, наскільки далеко готовий зайти Тимофій, аби «здивувати» мене.

Я знаю таких чоловіків. Легка здобич їм не цікава. Вони женуться за тими, хто не підкорюється одразу. Я давно так ретельно не готувалася до зустрічі із чоловіком, хоча навряд чи наважуся повністю розслабитись. Не впевнена, що хочу, щоб усе дійшло до сексу. Не збираюся ставати черговим пунктом у його списку перемог. Але чого б не дозволити собі трохи пофліртувати? Келих-другий вина в приємній чоловічій компанії? Чому б і ні?

Зрештою, коли мені ще вдасться сходити на неформальну зустріч, не пов’язану з контрактами, бюджетами чи аналітикою? Дуже скоро всі мої побачення знову перетворяться на ділові ланчі зі строгим дрес-кодом, стриманими усмішками й дипломатичними фразами в стилі «удамо, що нам цікаво».

Набридло, чесно кажучи.

Іноді так хочеться просто побути легковажною, безтурботною, вільною... Забути про правила, відповідальність і графіки. Я не дозволяю собі відпочивати, не вмію "відриватися", як це роблять багато жінок мого віку. Робота, дедлайни, бізнес, постійна турбота про близьких — усе тримає в напрузі, до болю в спині й порожнечі в грудях.

Я не маю права на помилку. Один необережний крок — і все, що я будувала роками, може розсипатись. Жодних ризиків. Жодних одноразових історій, брудних таємниць чи п’яних вечірок до ранку. Мій вибір — холодний розрахунок і чітко окреслені межі. Я досягла чимало, як не крути, і попереду — новий етап. Великий, стратегічний проєкт, який може остаточно закріпити мене в іншому соціальному колі.

Але... іноді я ловлю себе на думці: у всьому цьому не вистачає одного — звичайного жіночого щастя і банального людського тепла.

Я засинаю на великому ліжку, і щоночі нагадую собі: мені знову нікого обійняти, крім подушки. Поруч немає теплого, сильного чоловіка, до якого можна пригорнутись, заховати ніс у його шию і дозволити собі стати слабкою... хоча б на мить.

З іншого боку, я до смерті боюся впустити когось у свою душу, уникаю серйозних стосунків, будую навколо себе високі мури — і водночас задихаюся від думки, що ніколи не матиму того, чого прагну найбільше. Минуть роки, в мене буде все — кар’єра, стабільність, статус — але не буде головного — сім’ї.

Мені двадцять шість, і щоразу, коли старі знайомі, особливо однокласниці, починають розпитувати про моє особисте життя чи про те, чому я не виходжу заміж, перебуваючи в оточенні впливових і багатих чоловіків. Їхні запитання б’ють у болючу точку. Ніби це так просто — знайти гідного чоловіка. У місті, де кожен другий або одружений, або незрілий, або відверто нездатний до стосунків.

Спроба номер один закінчилась банально й боляче. Ігор Корнієнко, мій колишній однокурсник, був не найгіршим варіантом. Але, як виявилося, його головна слабкість — відсутність гальм. Особливо в нижній частині тіла. Після його зради я втратила віру в те, що чоловіки здатні на щось більше, ніж задоволення своїх первинних інстинктів. А, може, просто ще не зустріла того самого.

Мій психолог каже, що я сама уникаю близькості. Що підсвідомо тікаю від глибоких стосунків, бо боюся втратити контроль.

Може, й так, але досить про сумне. Сьогодні час легких спонтанних вчинків. Прийшов час дозволити собі на ковток свободи. Так, Тимофій — не чоловік моїх мрій. Але він збурює в мені щось дике. Те, до чого я не звикла. Мене тягне до нього — і я більше не хочу прикидатися, що це не так. Час дізнатися, наскільки його самовпевнені обіцянки відповідають дійсності.

Перед тим як залишити просторий номер, зупиняюся перед дзеркалом і критично себе оглядаю. Несвідомо прикушую нижню губу, згадавши той самий пекучий погляд Тимофія сьогодні вдень. Він спостерігав за мною, не відриваючись, поки я чемно вела світську бесіду з поляком. Януш, чесно кажучи, не викликав у мене жодного інтересу — я навіть з полегшенням зітхнула, коли він пішов. А ось Тим... Тим явно напружився.

Мені подобалось відчувати його погляд. Важкий, пронизливий, з присмаком володарювання. Його увага відчувалась фізично — мовби він торкався мене не очима, а пальцями. Потилицею ловила його присутність, а по шкірі бігли сироти, поки я продовжувала чемно усміхатись, ставити Янушу запитання про перспективи інвестицій і зображати зацікавлення його бізнес-планами.

Я вже поклала руку на дверну ручку, коли телефон настирливо завібрував на тумбочці. Нове повідомлення. І я майже впевнена, від кого воно. Так і є. Ігор Корнієнко.

Мій колишній. Він син мого теперішнього боса. Хоч цей статус жодним чином не вплинув на моє працевлаштування в Monolit House Group. Я потрапила туди чесно — пройшла складний конкурсний відбір, витримала всі етапи співбесід і довела, що заслуговую на своє місце.

Ігор до компанії не має жодного стосунку. Його стихія — клуби, вечірки, гучні тусовки. Зовні він справжній мажор, що колекціонує моделей і спортивні авто. Ігор насправді непоганий хлопець. Має свій нічний клуб у Вінниці. Про те, що він власник, ніхто не знає. Це спроба відокремитися від батька і, домігшись успіху, довести, що він чогось вартий без його гучного імені.

Я ще раз поглядаю на своє відображення в дзеркалі. Макіяж дуже освіжає, сукня сидить ідеально. Телефон знову настирливо завібрував на столику. Неохоче повертаюся і перечитую повідомлення.

«Привіт. Я так скучив за тобою. Хотів побачити, а вдома нікого. І в офісі теж. Куди ти поділася?»

Я на хвилину завмираю, стискаючи губи. Відкриваю Instagram і, майже машинально, заходжу на сторінку спільних знайомих. Він на всіх фото тримає за талію красиву білявку. Впізнаю екзотичний інтер’єр COCO Jambo, не раз була там із подругами. Отже, в Ігоря все стабільно: красиві дівчата, посмішки на камеру, дорогий алкоголь. Він непогано провів вихідні, чого ж раптом згадав про мене?

Ні, Ігорю. У мене вистачить гідності не відповідати. І справа зовсім не в образі. Просто ти мене не кохаєш — ти просто не хочеш мене відпустити. Бо я — не твоя. Бо я тобі відмовила, а ти до такого не звик.

І хоч як би мені не було самотньо, “починати все спочатку” з тобою, я не планую. Я кидаю телефон на туалетний столик, навіть не дочекавшись, поки екран згасне.

Рука торкається дверної ручки. Один крок — і я за порогом. Іду на зустріч із Тимом. І, цілком можливо — роблю найбільшу дурницю в своєму житті.