Розділ 8

Ніч огорнула вулицю, де стояв будинок Ісабель, густим оксамитом. Ліхтарі кидали мляве світло на тротуар, а в повітрі висів запах дощу, який мав ось-ось розпочатися. Ісабель повільно крокувала вперед з опущеною головою, намагаючись заспокоїти свої думки після напруженого дня. Баргрим мовчки ішов поруч, пильно озираючись у темряву.

Та в наступну мить усе змінилося…

Невидима сила із шаленою швидкістю метнула Баргрима вбік. Він врізався в стіну будинку, а повітря пронизало його люте гарчання. З тіні з’явився силует.

— Нессо? — прошепотіла Ісабель. — Що ти…

Вона стрімко наблизилася до Ісабель, і блискуче лезо клинка вмить проштрикнуло її живіт. Вона зойкнула й підняла голову. Перед нею стояла висока фейрі, з довгим синім волоссям, яке переливалося у світлі ліхтаря, ніби вода під місяцем. Її шкіра була бліда, майже прозора, а на правому плечі й далі на руку спускався витончений візерунок квітів, наче живий. Очі темні, як нічне небо перед грозою, виблискували гнівом.

Ісабель хитнулася, але залишилась стояти. Баргрим грізно загарчав і вже збирався кинутися на нападницю, як раптом почув:

— Не смій! — голос Ісабель був хрипкий, але твердий.

Баргрим зупинився, дихаючи важко, обпалюючи фейрі поглядом. А Несса дивилась на Ісабель із презирством і болем водночас.

— Ти мала залишитися в пеклі, звідки вийшла, нечисте створіння, — прошипіла вона. — Через тебе наше поселення стерте з лиця землі! Ти накликала на нас біль, втрату і страждання! А тепер стоїш тут — жива, вільна, дихаєш нашим повітрям, ніби маєш на це право!

Ісабель мовчала, поки її кров капала на бруківку, утім вона не відводила погляду від фейрі. Тим часом як Баргрим повільно наближався й ричав.

— Ти лише ілюзія добра, всередині якої лишається тільки тінь і смерть, — продовжила фейрі й сильніше натиснула на рукоять клинка.

Ісабель стиснула вуста від болю, однак знайшла в собі сили промовити:

— Я не заперечую, Нессо. Можливо, я винна в тому, що захотіла іншого життя. І, можливо, дійсно, моє місце не на землі… І мені дійсно шкода…

Несса здригнулася. Її губи затремтіли, і вона, різко витягнувши ножа, прошипіла:

— Ти зрадниця. І я зробила те, що повинна була. І мені навіть не страшний гнів Ліліт.

Ісабель, поклавши руки на живіт, впала на коліна й здригнулася всім тілом. А Несса зникла так само тихо, як з’явилася, розчинившись у повітрі.

«Ти божевільна, дівча? Чому ти дозволила їй це зробити?! Чому мене зупинила?» — Баргрим кинувся до Ісабель,

Ісабель, притискаючи долоню до рани, опустила голову.

— Бо вона мала на це право, — важко зітхнула.

Полум’яна аура знову спалахнула навколо Ісабель — м’яке, ніжне світло почало обволікати її рану, затягуючи краї шкіри. Та цього разу зцілення йшло повільно й болісно. Баргрим нахилився над нею, стривожено вдивляючись.

«Її клинок був просякнутий отрутою фейрі, — пробурмотів він, — не дивно, що рана не затягується, як раніше».

Ісабель спершу нічого не відповіла. Вона сиділа, втупившись у землю, її погляд був далеким, порожнім. Фізичний біль тьмянів на тлі того, що рвалося всередині.

— Це не рана в тілі, Баргриме, — прошепотіла вона. — Це щось глибше. Якби я могла перев’язати душу…

Її голос затих. Лишився тільки вітер, який колихав її волосся, і мовчазна тінь провини, яка повільно осідала на серце.

«Ну все, підіймайся й ходімо усередину!»

Ісабель захитала головою, і сльози, перемішані з її кров’ю, стікали по бруківці.

«Не журися! Ти не винна в тому, що трапилося з фейрі!»

— Якби я могла врятувати їх, — схлипнула Ісабель.

«Якби Ліліт не відправила мене на землю з тобою, я б не знав, як це оберігати вже дороге тобі дівчисько та бути вірним».

Ісабель крізь сльози легко всміхнулася й, поклавши руку на спину Баргриму, повільно піднялася.

— Здається, що цей світ знову й знову доказує мені, що я не повинна тут бути. Що я, демонське дитя з людською душею, взагалі не повинна була народитися. Утім матір і тут всіх обіграла: давши мені життя й волю.

Гуркіт грому розірвав небо, ніби небесний гнів, а дощ зривався з даху, немов краплі нестримних сліз. Ісабель блукала кімнатою, мов тінь — то сідала на підлогу біля вікна, то вставала, притискаючи до себе плед. Часом просто стояла, втупившись у темряву за шибкою, де ніч ніби шепотіла про те, що не можна забути.

Баргрим мовчки спостерігав за нею, потім втомлено поклав голову на лапи, але залишався настороженим, готовим знову підхопитися. Його присутність заспокоювала, але не рятувала.

Ісабель кілька разів пробувала заснути, але кожного разу щось знову виводило її з напівсну — спогад, біль, самотній блиск блискавки. Її думки змішувалися з ритмом дощу. Вона не плакала, але тремтіла, коли враз тіло пронизував холод від ран чи внутрішньої тріщини, яка не зцілювалася.

Коли блискавки стали рідшими, а небо за вікном почало світлішати, вона вже сиділа на дивані у вітальні, змучена, із запалими очима й важким диханням. Світанок не приніс спокою — лише нову тишу.

Кав’ярня в затишному Французькому кварталі зустріла Ісабель ароматом кориці й терпким запахом свіжозмеленої кави. Сонце гралося у вітрині, але їй було байдуже — світло на цей раз не торкалося її зсередини. Вона сиділа в кутку, ніби хотіла сховатися від усього світу. Кавова чашка стояла перед нею недоторканою.

Її погляд ковзав десь у порожнечі, а думки все ще крутилися навколо вчорашньої зустрічі.

«Ти зрадниця…».

Ці слова різали глибше, ніж лезо. Не ніж фейрі — той залишив лише кров. А ось її погляд, її тремтіння голосу, саме вони залишили рану глибшу за будь-яку зброю.

«Принаймні кава тут не отруєна, — буркнув Баргрим, лежачи під столом біля її ніг. — Утім ти її навіть не надпила».

Ісабель ніяк не відреагувала на його слова й байдужим поглядом спостерігала за життям міста через скло.

Двері кав’ярні відчинилися, і до приміщення увійшов Калеб із двома друзями. Вони сміялися, виглядали розслаблено — та Ісабель навіть не здригнулася. Не підняла очей. Для неї їх у цей момент ніби не існувало.

Баргрим виглянув з-за столу, насторожено скосивши очі в бік новоприбулих. Калеб, повернувши голову, побачив Ісабель. Вона була одягнута в широку джинсову куртку, волосся заплетене в косу, а погляд… хоча він не зустрів її очей, адже вона сиділа відстороненою ніби від усього світу.

— Ви подивіться хто сидить у кав’ярні! — оглянувшись, промовив Тайрон. — Гарна. Дуже. Утім… ще та відьма!

— Тайроне! — звузив очі Калеб, і друг перевів на нього погляд.

— Та я ж нічого! — підняв долоні вверх Бред і не стримав усмішки. — Просто відзначаю факт, що ця дівчина гарна.

— Вона не для тебе! — фиркнув Калеб і першим присів за столик.

Бред, присівши поряд, штовхнув його убік і запитав:

— А для кого ж тоді?

— Все! Досить про неї! — Калеб втупився в меню. Однак час від часу все одно зиркав убік Ісабель.

Та перш ніж Баргрим устиг прокоментувати те, що почув, як двері розчахнулися, і в кав’ярню увірвалася дівчина з блідим обличчям, яскраво вираженою рішучістю в погляді й волоссям, зібраним у безладний пучок. Це була Мойра.

— Ісабель! — вигукнула дівчина й наблизилася до її столику. — Нам треба знову поговорити.

Ісабель підвела очі, і в них палахкотіла втомлена злість.

— Це важливо! — Мойра без запрошення присіла навпроти.

— Я не в настрої з кимось говорити, — прошепотіла Ісабель і відвела від дівчини погляд.

«А це що ще за… дивачка?» — буркнув Баргрим і, піднявши морду, поглянув на Ісабель.