Розділ 8

«Фанатка Ліліт!»

— Який гарний песик! — поглянувши на Баргрима, потягнулася до нього рукою, і він ошкірився.

Ісабель миттєво зреагувала й перехопила її за руку. Калеб також насторожено поглянув убік дівчини, адже чув не лише розмову, але й відчув, як шалено забилося її серце. Бред і Тайрон також заради цікавості оглянулися.

— Торкнешся мого пса, я зламаю тобі руку. І це буде дуже боляче, — гнівно промовила Ісабель.

Мойра стисла губи й висмикнула руку.

— Ми всі народжені, щоб страждати. І ти повинна бути вдячною…

Ісабель скривилася й, не витримавши, різко підвелася й закричала:

— Та що ти можеш знати, божевільна фанатичко? Йди геть від мене!

Світло в кав’ярні раптово змінилося, наче хтось клацнув вимикачем у самому небі. Лампочки затремтіли, мерехтливе сяйво пробіглося по стінах, і всі присутні завмерли на мить.

А потім стався різкий спалах. На кухні раптово вирвався вогонь, здіймаючись до стелі, ніби хтось на мить розірвав завісу між світами. У повітрі різко запахло димом, і деякі відвідувачі кав’ярні тут же почали виходити. Та Ісабель не поворухнулася — її погляд був прикований до Мойри, яка продовжувала сидіти навпроти й скалитися, ніби та божевільна.

«Ісабель, вгамуйся! На кухні спалахнув вогонь!»                              

Вогонь на кухні згас так раптово, як і з’явився — залишивши по собі лише дим і тривожне мерехтіння світла, а персонал метушився, намагаючись зрозуміти, що сталося.

— Ти що, не зрозуміла моїх слів? — гаркнула Ісабель.

— Шановні відвідувачі! Вибачте за незручності, утім просимо покинути кав’ярню! — вийшов власник й обвів всіх присутніх, які залишилися, поглядом.

Калеб піднявся з місця й, наказавши друзям вийти, підійшов до Ісабель. Теплий дотик його руки на її передпліччі був неочікувано м’яким, і дівчина здригнулася й поглянула на нього. Баргрим не відреагував на прихід та дотик Калеба до Ісабель, адже його погляд був прикутим до дивачки, яка продовжувала сидіти й посміхатися.

— Ходімо, — прошепотів Калеб.

Ісабель, важко дихаючи, послухалася його. Калеб зиркнув на Мойру, яка не ворушилася, і вивів Ісабель із приміщення. Баргрим пішов мовчки, не ричав, не бурчав, лише іноді кидав напружений погляд, наче відчував, що за ними ще хтось стежить.

Ісабель зупинилася, відчуваючи, як просочується холод.

— Що це було? — нахмурився Калеб.

Тим часом Мойра спокійно, майже з урочистістю, вийшла з кав’ярні. Вона повільно зупинилася й, не приховуючи задоволення, злісно посміхнулася — та посмішка була дивною, холодною, позбавленою справжньої радості.

Це було останньою краплею.

Ісабель рвучко зробила крок уперед. Калеб вчасно схопив її за плечі й потягнув до себе.

— Не грайся з тим, чого зовсім не розумієш!

Мойра навіть не моргнула. Лише нахилила голову трохи набік, немов вивчаючи щось у поведінці Ісабель. Її очі блищали тим самозакоханим вогнем фанатизму, який лякав більше, ніж будь-яке полум’я.

Калеб миттєво став поряд, поклавши руки на плечі Ісабель.

— Гей… — прошепотів він, нахилившись ближче, майже торкаючись вухом її щоки. — Заспокойся.

Ісабель стиснула вуста. Її дихання почастішало. У грудях усе кипіло — гнів, сором, біль, образа. Руки тремтіли, хоч вона й намагалася приховати це й мигцем поглянула на пса. Баргрим стояв поряд, з опущеною головою, бурмочучи щось собі під ніс, судячи з тону, він теж був не в захваті від «божевільної фанатички» та всього, що відбулося.

Калеб вчув запах крові й повів поглядом вниз. Краплі вже встигли просочити тканину на футболці Ісабель, залишивши темну пляму там.

— Ти поранена! Коли це трапилося? — поклавши долоні їй на печі, обернув до себе обличчям.

— Калебе, тобі яка різниця? — фиркнула Ісабель і скинула його долоні зі своїх плеч.

— Я намагаюся лише допомогти тобі!

— Та мені не потрібна ні від кого допомога! — емоційно вигукнула Ісабель і, відвернувшись, глибоко вдихнула.

Біля кав’ярні стояли Бред і Тайрон, утім так і не наважилися наблизитися. А тим часом Ісабель і Калеб тримали в напрузі одне одного.            

— Калебе, тобі повинно бути байдуже, як я, і що зі мною трапилося! Так же само, як мені байдуже до тебе і…

— Хочеш сказати Амари? — звузив очі Калеб.  

Ісабель стиснула вуста й поклала руку на живіт. Важко зітхнувши, відвернулася.

— Я не це хотіла сказати, — прошепотіла й опустила голову.

Тиша між Ісабель і Калебом була важкою, гіркою, як згусток крові на язиці. І в тиші було чути, як гупає її серце. Вони стояли навпроти, кожен у своїй битві, як раптом Баргрим злісно загарчав.

Пес підняв голову, морда звернулася вбік, вуха насторожено втягнули повітря. За мить його шерсть на загривку стала дибки. Вітер змінився — тонкий, ледь відчутний, але він ніс із собою щось чужорідне. Щось пекельне.

І вже за секунду він зірвався з місця, як вогняна стріла, яка пронеслася крізь повітря з глухим риком.

— Баргриме! — вигук Ісабель був майже істеричним.

Ісабель завмерла. У грудях знову щось стислося, мов серце відчуло загрозу ще до свідомості. Вона кинула короткий погляд на Калеба, але його присутність у цей момент знебарвилася — була лише тривога, інстинкт, і вона кинулася навздогін.

Позаду лунали чиїсь голоси, але вони губилися у звуці серцебиття й відчаю.

Талгорон був близько…

І Баргрим це відчув першим.