Розділ 1
Ісабель зітхнула й захитала головою.
— Пам’ятаєш місіс Морріс? Вона була душевною…
«Угу. Вона була фейрі. І ганяла мене, як того блудливого пса! А я гончак, а не якийсь там задрипаний песик!»
— Яким же ти став буркотуном! — закотила очі Ісабель.
«Я пам’ятаю не лише місіс Морріс, але й тих навіжених служниць!»
— О, мій грізний друже, не ображайся! — вона простягнула руку, і пес, наблизившись, лизнув її долоню.
«Знову це зробив!» — схилив морду й великими лапами провів по землі.
— Ходімо усередину!
Ісабель ступила на поріг маєтку, і під її чоботами скрипнула стара дерев’яна дошка. Баргрим безшумно прослизнув за нею і, відчувши запах сірки, зупинився. Усередині панувала тиша, проте повітря було напоєне спогадами. Колись тут пахло яблучною випічкою. Місіс Морріс вішала трави над каміном. Тепер — тільки попіл. І щось холодне, що снує між стінами.
«Дівчисько, що ти вже накоїла?»
— Я лише хочу зберегти баланс.
«Зберегти баланс? Що це за маячня! Ти донька Ліліт, Ісабель. Так будь нею! А не захищай тваринок та цих нікчемних людських істот! Вони й так вже приречені! Вони самі себе знищать!»
Ісабель хмикнула й обернулася до пса. Склавши руки на грудях, промовила:
— Якщо ти забув, Баргриме, у мене також є душа!
«Ой, не починай!»
Його вуха сіпнулися, а шерсть на загривку настовбурчилася. Він відчував… когось. Чужий запах, ледь відчутний, проте пронизаний темною силою. Гончий повільно обійшов кімнату, припавши до підлоги, гарчання зароджувалося глибоко в його горлі.
«Знову полювала на нижчих демонів? Як… безглуздо! І здалися вони тобі?»
Ісабель повільно пройшлася залою, проводячи пальцями по потрісканих дерев’яних панелях. Зупинившись біля старої, потрісканої картини, на якій була зображена її матір Ліліт, на кілька секунд затримала свій погляд.
— Матір у людській подобі прекрасна, — прошепотіла.
«Угу. Прекрасна. Ти коли-небудь бачила її в гніві? А це вже не так прекрасно! Колись вона відшмагала мене ременем! А от зараз ременяку ти також заслужила! Це моя думка!»
Баргрим знову принюхався й за кілька секунд додав:
«Ну, не тамуй вже. Навіщо ми приперлися сюди?»
Ісабель присіла посеред вітальні й витягнула із сумочки кинджал. Провела лезом по долоні, і кров миттєво заструменіла на підлогу. Зобразивши демонський символ на запиленій підлозі, мигцем поглянула на Баргрима й стала чекати. І вже за мить між колонами промайнула тінь. Простір здригнувся, і зі сутінків матеріалізувалася висока постать. Його шкіра ніби вигоріла в пекельному вогні, а очі булли вузькими й зловісно-чорними. Баргрим загарчав, і примарне полум’я блиснуло між іклами. Утім Ісабель помахом руки зупинила гончу й піднялася.
— Прекрасна Ісабель, донька володарки Ліліт, навіщо покликала мене? — його голос був ніби скрегіт леза по бетону.
— Варгароне, покажи мені свою руку, — її тон був холодний і спокійний.
Демон звузив очі, але мовчки простягнув свою кістляву руку. Ісабель, наблизившись, торкнулася його шкіри. На зап’ясті був знак Ліліт — вогняний лотос із перевернутою руною життя.
— Я жила в цьому будинку кілька років із фейрі, — прошепотіла вона, не відводячи погляду від символу, і її пальці злегка затремтіли.
— І я тут до чого?
Атмосфера змінилася. У погляді Ісабель спалахнув вогонь, і її зіниці налилися багряним. Вона відступила на крок, і демон мимоволі зробив те саме.
— Демони атакували поселення фейрі. І вбили ту, яку я любила й поважала.
«Що? Демони вбили місіс Морріс? Підлі негідники!» — загарчав Баргрим, розгнівано клацаючи щелепами.
— Я знайшла на згарищі не лише розтерзані й знівечені тіла, але й демонічну енергію, Варгароне. Її частинки в’їдаються в камінь, у землю… і навіть у повітря.
Варгарон скривився, і Баргрим, наблизившись до нього, вискалився.