Розділ 1
Ранковий туман огортав ліс. Сріблясті пасма стелилися між деревами, танцюючи у світлі перших сонячних променів, які пробивалися крізь високі крони. Волога земля зберігала нічну прохолоду, а повітря наповнював запах прілої кори, моху й чогось невловимо таємничого — начебто сам ліс зберігав у собі забуті історії.
За кілька хвилин тихого шепотіння лісу, яке долинало до неї, почувся хрускіт сухого дерева. Птахи на деревах мовчали, а з туману виринали темні обриси дерев, викривлених віком, мов постаті, які завмерли у вічному чеканні. Ісабель, дійшовши до зруйнованого маєтку, який колись був її прихистком, зупинилася біля східців. Аж раптом вітер ледь ворухнув листя, і здалося, що з-за дерев виглядає чийсь силует — ледь помітний, примарний. Одну мить — і він зник, розчинившись у молочному серпанку. Тиша лісу стала ще густішою, а між гілками, здається, пролетів шепіт…
— Баргриме, я вже думала, ти не прийдеш на мій поклик! — голосно промовила Ісабель.
З хащів повільно вийшов гончак. Він був втіленням нічного жаху, гончий Ліліт, вилитий із каменю, оживши з тіні. Його масивне тіло нагадувало стародавню вирізьблену статую, з гострими рельєфними м’язами, які натягували шкіру, ніби полотно. Шерсть була майже відсутня, залишаючи відкритим темно-сірий загрублий покрив, схожий на кору обвугленого дерева. Очі гончого світилися холодним червоним світлом, наче жар, що не згасає. Вони не блищали, а пульсували, глибокі й незворушні. Його морда була витягнута, вовча, та водночас спотворена часом і темною магією. Величезні вуха стирчали догори, мов шпилі веж, уловлюючи найменший звук крізь тишу туманного лісу. Шию прикрашав масивний шкіряний ошийник із металевими шипами — не як прикраса, а як клятва служіння Ліліт. Кігті, схожі на чорні серпи, вгризалися в вологу землю, а довгий хижий хвіст міг убити ворога одним махом. Лапи гончого ступали безшумно, не лишаючи слідів на вологій землі, а з кожним рухом тіло випромінювало відчуття сили й прихованої загрози.
Баргрим для Ісабель став охоронцем із самого дня її народження. Коли він загарчав, розкривши пащу, між гострих зубів промайнув примарний відблиск, неначе вогняні язики виблискували в його горлі. Проте в його рику не було люті — лише питання, яке пролунало у свідомості Ісабель:
«Навіщо ти повернулася в маєток?!»
— Можливо, ти хочеш сказати щось інше? Наприклад, де ти пропадав кілька тижнів?
«У мене були важливі справи! Що тут не зрозуміло?»
Ісабель скосила на нього погляд і, склавши руки на грудях, пирхнула:
— Ти прямо взірець конкретики.
Баргрим сів, недбало махнувши хвостом, і його полум’яні очі спалахнули в ранковому промінні сонця.
«У царстві володарки Ліліт неспокійно. Деякі демони збунтувалися».
— Знову? — вона закотила очі. — І що на цей раз їм не подобається?
Баргрим злегка нахилив голову, і в його червоних очах промайнув хижий вогонь.
«Все як завжди. Ділять владу у підземному царстві».
— Гм… нічого нового! А ти, Баргриме, не будь… занудою! — буркнула Ісабель й, піднявши голову, побачила, що на одній із гілок сидів чорний ворон.
«Я зануда? А ти, значить, ідеал мудрості й обачності? Навіть зараз дехто стежить за нами!» — пес підняв морду й, поглянувши на чорного ворона, вишкірив ікла.
Ісабель закотила очі, але на її вустах з’явилася ледь помітна усмішка.
— Ось чому я так тебе люблю, Баргриме! Ти не лише моя тінь, але й інколи твій сарказм буває напрочуд… гм… не дратівливим.
Баргрим нічого не відповів. Тільки його палаючі очі спалахнули яскравіше, мовби він таки прийняв слова, як комплімент.
Ісабель ступила на східці й оглянулася довкола.
— Я любила цей дім…
«О, знову людські емоції прориваються! Це так… фууу!»
Баргрим скривив морду й викашлявся, імітуючи блювотний рефлекс.
— Перестань корчити гримасу! — фиркнула Ісабель.
«От коли перестанеш шукати пригоди на свою дупу, тоді й перестану. Можливо!»