Розділ 1

Ранковий туман огортав ліс. Сріблясті пасма стелилися між деревами, танцюючи у світлі перших сонячних променів, які пробивалися крізь високі крони. Волога земля зберігала нічну прохолоду, а повітря наповнював запах прілої кори, моху й чогось невловимо таємничого — начебто сам ліс зберігав у собі забуті історії.

За кілька хвилин тихого шепотіння лісу, яке долинало до неї, почувся хрускіт сухого дерева. Птахи на деревах мовчали, а з туману виринали темні обриси дерев, викривлених віком, мов постаті, які завмерли у вічному чеканні. Ісабель, дійшовши до зруйнованого маєтку, який колись був її прихистком, зупинилася біля східців. Аж раптом вітер ледь ворухнув листя, і здалося, що з-за дерев виглядає чийсь силует — ледь помітний, примарний. Одну мить — і він зник, розчинившись у молочному серпанку. Тиша лісу стала ще густішою, а між гілками, здається, пролетів шепіт…

— Баргриме, я вже думала, ти не прийдеш на мій поклик! — голосно промовила Ісабель.

З хащів повільно вийшов гончак. Він був втіленням нічного жаху, гончий Ліліт, вилитий із каменю, оживши з тіні. Його масивне тіло нагадувало стародавню вирізьблену статую, з гострими рельєфними м’язами, які натягували шкіру, ніби полотно. Шерсть була майже відсутня, залишаючи відкритим темно-сірий загрублий покрив, схожий на кору обвугленого дерева. Очі гончого світилися холодним червоним світлом, наче жар, що не згасає. Вони не блищали, а пульсували, глибокі й незворушні. Його морда була витягнута, вовча, та водночас спотворена часом і темною магією. Величезні вуха стирчали догори, мов шпилі веж, уловлюючи найменший звук крізь тишу туманного лісу. Шию прикрашав масивний шкіряний ошийник із металевими шипами — не як прикраса, а як клятва служіння Ліліт. Кігті, схожі на чорні серпи, вгризалися в вологу землю, а довгий хижий хвіст міг убити ворога одним махом. Лапи гончого  ступали безшумно, не лишаючи слідів на вологій землі, а з кожним рухом тіло випромінювало відчуття сили й прихованої загрози.

Баргрим для Ісабель став охоронцем із самого дня її народження. Коли він загарчав, розкривши пащу, між гострих зубів промайнув примарний відблиск, неначе вогняні язики виблискували в його горлі. Проте в його рику не було люті — лише питання, яке пролунало у свідомості Ісабель:

«Навіщо ти повернулася в маєток?!»

— Можливо, ти хочеш сказати щось інше? Наприклад, де ти пропадав кілька тижнів?

«У мене були важливі справи! Що тут не зрозуміло?»                  

Ісабель скосила на нього погляд і, склавши руки на грудях, пирхнула:

— Ти прямо взірець конкретики.

Баргрим сів, недбало махнувши хвостом, і його полум’яні очі спалахнули в ранковому промінні сонця.

«У царстві володарки Ліліт неспокійно. Деякі демони збунтувалися».

— Знову? — вона закотила очі. — І що на цей раз їм не подобається?

Баргрим злегка нахилив голову, і в його червоних очах промайнув хижий вогонь.

«Все як завжди. Ділять владу у підземному царстві».

— Гм… нічого нового! А ти, Баргриме, не будь… занудою! — буркнула Ісабель й, піднявши голову, побачила, що на одній із гілок сидів чорний ворон.

 «Я зануда? А ти, значить, ідеал мудрості й обачності? Навіть зараз дехто стежить за нами!» — пес підняв морду й, поглянувши на чорного ворона, вишкірив ікла.

Ісабель закотила очі, але на її вустах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Ось чому я так тебе люблю, Баргриме! Ти не лише моя тінь, але й інколи твій сарказм буває напрочуд… гм… не дратівливим.

Баргрим нічого не відповів. Тільки його палаючі очі спалахнули яскравіше, мовби він таки прийняв слова, як комплімент.

Ісабель ступила на східці й оглянулася довкола.

— Я любила цей дім…

«О, знову людські емоції прориваються! Це так… фууу!»

Баргрим скривив морду й викашлявся, імітуючи блювотний рефлекс.

— Перестань корчити гримасу! — фиркнула Ісабель.

«От коли перестанеш шукати пригоди на свою дупу, тоді й перестану. Можливо!»

Ісабель зітхнула й захитала головою.

— Пам’ятаєш місіс Морріс? Вона була душевною…

«Угу. Вона була фейрі. І ганяла мене, як того блудливого пса! А я гончак, а не якийсь там задрипаний песик!»

— Яким же ти став буркотуном! — закотила очі Ісабель.

«Я пам’ятаю не лише місіс Морріс, але й тих навіжених служниць!»

— О, мій грізний друже, не ображайся! — вона простягнула руку, і пес, наблизившись, лизнув її долоню.

«Знову це зробив!» — схилив морду й великими лапами провів по землі.

— Ходімо усередину!    

Ісабель ступила на поріг маєтку, і під її чоботами скрипнула стара дерев’яна дошка. Баргрим безшумно прослизнув за нею і, відчувши запах сірки, зупинився. Усередині панувала тиша, проте повітря було напоєне спогадами. Колись тут пахло яблучною випічкою. Місіс Морріс вішала трави над каміном. Тепер — тільки попіл. І щось холодне, що снує між стінами.

«Дівчисько, що ти вже накоїла?»

— Я лише хочу зберегти баланс.

«Зберегти баланс? Що це за маячня! Ти донька Ліліт, Ісабель. Так будь нею! А не захищай тваринок та цих нікчемних людських істот! Вони й так вже приречені! Вони самі себе знищать!»

Ісабель хмикнула й обернулася до пса. Склавши руки на грудях, промовила:

— Якщо ти забув, Баргриме, у мене також є душа!

«Ой, не починай!»

Його вуха сіпнулися, а шерсть на загривку настовбурчилася. Він відчував… когось. Чужий запах, ледь відчутний, проте пронизаний темною силою. Гончий повільно обійшов кімнату, припавши до підлоги, гарчання зароджувалося глибоко в його горлі.

«Знову полювала на нижчих демонів? Як… безглуздо! І здалися вони тобі?»

Ісабель повільно пройшлася залою, проводячи пальцями по потрісканих дерев’яних панелях. Зупинившись біля старої, потрісканої картини, на якій була зображена її матір Ліліт, на кілька секунд затримала свій погляд.

— Матір у людській подобі прекрасна, — прошепотіла.

«Угу. Прекрасна. Ти коли-небудь бачила її в гніві? А це вже не так прекрасно! Колись вона відшмагала мене ременем! А от зараз ременяку ти також заслужила! Це моя думка!»

Баргрим знову принюхався й за кілька секунд додав:

«Ну, не тамуй вже. Навіщо ми приперлися сюди?»

Ісабель присіла посеред вітальні й витягнула із сумочки кинджал. Провела лезом по долоні, і кров миттєво заструменіла на підлогу. Зобразивши демонський символ на запиленій підлозі, мигцем поглянула на Баргрима й стала чекати. І вже за мить між колонами промайнула тінь. Простір здригнувся, і зі сутінків матеріалізувалася висока постать. Його шкіра ніби вигоріла в пекельному вогні, а очі булли вузькими й зловісно-чорними. Баргрим загарчав, і примарне полум’я блиснуло між іклами. Утім Ісабель помахом руки зупинила гончу й піднялася.

— Прекрасна Ісабель, донька володарки Ліліт, навіщо покликала мене? — його голос був ніби скрегіт леза по бетону.

— Варгароне, покажи мені свою руку, — її тон був холодний і спокійний.

Демон звузив очі, але мовчки простягнув свою кістляву руку. Ісабель, наблизившись, торкнулася його шкіри. На зап’ясті був знак Ліліт — вогняний лотос із перевернутою руною життя.

— Я жила в цьому будинку кілька років із фейрі, — прошепотіла вона, не відводячи погляду від символу, і її пальці злегка затремтіли.

— І я тут до чого?

Атмосфера змінилася. У погляді Ісабель спалахнув вогонь, і її зіниці налилися багряним. Вона відступила на крок, і демон мимоволі зробив те саме.

— Демони атакували поселення фейрі. І вбили ту, яку я любила й поважала.

«Що? Демони вбили місіс Морріс? Підлі негідники!» — загарчав Баргрим, розгнівано клацаючи щелепами.

— Я знайшла на згарищі не лише розтерзані й знівечені тіла, але й демонічну енергію, Варгароне. Її частинки в’їдаються в камінь, у землю… і навіть у повітря.

Варгарон скривився, і Баргрим, наблизившись до нього, вискалився.

Ісабель простягнула руку вперед. Вогонь загорівся в її долоні, згущуючись у пульсуючий полум’яний батіг. Демон кинувся вбік, але було пізно — батіг обвив його шию. Він заволав і впав на коліна.

— Я прийшла невчасно. Не змогла врятувати їх, — вона мигцем кинула погляд на Баргрима. Той уже був напоготові, але вона ледь помітно захитала головою. — Демони не знайшли б це місце самі… хтось вказав їм дорогу. Говори. За чиїм наказом було знищене поселення?

Демон заціпенів.

— Говори! — люто закричала Ісабель. — Навіщо комусь знищувати фейрі?

«Цей підлий зрадник марнує наш час!» — гаркнув Баргрим, клацнувши зубами в повітрі.

— Я… я знаю більше! Ліліт… вона — перша дружина Адама…

Ісабель завмерла на кілька секунд, а потім, не стримавшись, розсміялася.

— Пффф, ти серйозно? Думаєш, я не знаю, хто моя матір?

Демон судомно ковтнув повітря.

— Він хоче знищити таких, як ти. А фейрі захищали тебе. Це лише акт помсти!

— Таких як я? О, а ось це вже стає цікавим, — Ісабель ривком стягнула з горла демона батіг і схрестила руки на грудях.

— І ти вже не така особлива, донько Ліліт, — споглядаючи за полум’яним батогом, прошипів Варгарон. — Сила демона й людська душа. Є ще нащадки занепалих…

— Нефіліми? — Ісабель примружилася. — Так-так, чула про таких. Рідкісні істоти. Я б навіть сказала міф! — скептично зауважила Ісабель.

— Вони ж така реальність, як і ти, донько Ліліт!

— Ну, не будемо переходити на іншу тему. Хто бажає моєї смерті?

— Його звати Талгарон. І він бажає твою душу.

«Талгарон? Ісабель, я знаю його! Ще той… злостивий у всьому Пеклі мудак!» — вишкірився Баргрим.

— І що ж цей Талгарон робитиме? Прийде й чемно постукає у двері й попросить мою голову?

— Колись він був її найвірнішим воїном, першим створінням Ліліт. Жорстокий та могутній. І тепер його єдина мета — знищити все, що пов’язане з Ліліт!

Баргрим розвернув голову, шерсть на загривку ще більше настовбурчилася.

— І кому ж тепер служить цей… Талгарон?

Варгарон захитав головою й опустив очі. Ісабель, закотивши очі, додала:

— Ти ж розумієш, що я змушу тебе розповісти правду. І це буде неприємне й болюче відчуття. — Ісабель ще не встигла відпустити полум’яний батіг, як її погляд упав на зап’ястя демона. — Що за… — прошепотіла.

Варгарон поглянув на свою руку й заволав. Мітка Ліліт, яка лише мить тому палала вогняним лотосом із перевернутою руною, почала тьмяніти. Її контури тремтіли, ніби сам простір довкола неї втрачав стабільність. Колір згасав — від криваво-червоного до попелястого.

Ісабель і Баргрим відступили.

Демон завив. Спочатку тихо, потім із несамовитою люттю й болем, ніби з його нутра виривали саму сутність. Його тіло смикнулось, руки судомно вчепились у груди, а по шкірі почали розповзатися вогняні тріщини. Здавалося, полум’я народжувалося зсередини.

Полум’я стрімко охопило Варгарона. Воно не було звичайним — надто яскраве, надто живе. Вогонь лизав його шкіру, зривав шматки реальності, спалював кожну клітину, кожен відгомін його існування. Крики роздирали простір, поки, зрештою, не залишилося нічого… лише жмут попелу, що осів на підлогу, залишивши після себе легке тремтіння в повітрі.

Ісабель стояла, широко розплющеними очима вдивляючись у те місце, де щойно був демон.

— Схоже, зрадник отримав своє, — прошепотіла Ісабель й мигцем поглянула на Баргрима. — Мати сама винесла вирок.

«А мені навіть шкода стало тих фейрі й місіс Моррріс. Я чомусь думав, що їхнім кінцем стану я!»

— Ти невиправний! — зітхнула. — Ходімо!

Вони вийшли надвір. Ісабель оглянулася й на кілька хвилин затримала свій погляд на маєтку. Створивши вогонь на долоні, змахнула рукою, і полум’я охопило маєток.

— Тепер вже точно можна спопелити минуле, — прошепотіла Ісабель і, розвернувшись, пішла.

Баргрим мовчки ішов поряд, обережно ступаючи лапами по моху, який парував після магічної бурі. Ліс залишався позаду, обпалений, але мовчазний — ніби сам ландшафт намагався забути те, що тут щойно сталося.

Ісабель довго не озивалася. Її долоні ще пульсували теплом від заклинання, а в повітрі досі відлунював запах паленої правди. Вона не озиралася — не хотіла більше бачити руїни. Знала: минуле не потребує глядачів. Тоді вона подумала: а чи була вона справедливою? Чи стало світло в ній світлом тільки тому, що палахкотіло гнівом?   

— Здається, я знову ускладнила нам життя, — пробурмотіла.

Баргрим промовчав, і вони рушили далі крізь ранковий туман, і світ обережно відступав перед ними — ніби визнаючи: не все чорне й не все біле. А деякі істини лишаються лише на темному полотні сутінків.

«І куди ми зараз? Повертаємося в Дублін?»

— Ти вирішив повернутися до мене? — насмішкувато запитала.

Баргрим мигцем зиркнув на дівчину й захитав мордою.

— Ну що ж, тоді повідомлю тобі, що я знайшла для нас інше місто. Новий Орлеан. Лише є одне маленька проблемка. Ти повинен змінити форму.

Баргрим фиркнув.

«Не буду обирати нову форму. Я гончий!»

— Гм… можливо, коргі? Мені подобаються коргі!

Баргрим зупинився різко, наче його вкусили за хвіст.

«Ти що, геть глузд втратила?» — грізно пролунало в її свідомості.

Ісабель озирнулася з невинним поглядом і знизала плечима.

— Ну тоді… спанієль або…

«Або… або! Що це за причуди? Не буду змінюватися!»

— Гаразд. Обирай сам! — вона схрестила руки на грудях. — Я чекаю.

Баргрим роздратовано фиркнув, випустив вогник із ніздрів і заплющив очі. Його тіло почало змінюватися. Груди зменшилися, лапи стали пропорційними, морда — менш хижа, із чітко окресленими рисами, а фігура — стрункою і впевненою.

Коли він розплющив очі, перед Ісабель стояв величний пес — німецька вівчарка з ледь вогняними очима, які ще зберігали частку демонічної гончої.

«Задоволена?»

— Дуже, — усміхнулась Ісабель. Вона підійшла ближче й зняла з нього ошийник. Баргрим підняв морду, дивлячись на ошийник в її руках.

«Навіщо ти це зробила?» — його голос, досі хрипкий і глибокий, втратив звичну лють — у ньому з’явилася дивна м’якість.

— Ти й так залишаєшся мені вірним, — усміхнулася. Вогонь спалахнув в її долоні — не яскравий, радше тихий вогник, схожий на жар у каміні. І вже за мить ошийник зник, перетворившись на попіл. — І не личить серйозному й досить милому псові ходити в такому непотребі.

Баргрим мовчки дивився на неї. Вперше в його очах не було іскор злості чи темряви — тільки спокій і легка, майже невловима вдячність.

Ісабель знову усміхнулася. Поклавши руки в кишені, пішла далі. І Баргрим мовчки почимчикував за нею.

Вони вийшли з лісу. На узбіччі стояла чорна автівка. Ісабель відчинила задні дверцята й вказала Баргриму на салон.

«О, ти ще й досі їздиш на цьому мотлоху?»

— Рада, що ти оцінив! — засміялась Ісабель.

Машина ковзала асфальтом, мов примара — тихо, впевнено, ритмічно. За вікном пливли силуети дерев, схожі на сторожів, які мовчки прощалися з нею. Ісабель сиділа, втупившись у дорогу, а Баргрим дихав рівно на задньому сидінні, згорнувшись клубком, наче звичайний пес — якби не полум’яні очі, що ледь світилися в напівмороку салону.

Руки Ісабель ще пам’ятали відчуття магії — пульсацію сили, як подих стародавнього лісу. Але всередині не було полегшення. Лише тиша. Порожнеча після бурі.

Ісабель колись була певна, що знає, де межа між добром і злом. І все ж світ вперто доводив: навіть під маскою світла деколи ховається байдужість. Утім зло завжди залишається злом. Народжене із цинізму, вирощене на ненависті. І саме ти вирішуєш: станеш йому ґрунтом — чи перепоною.