Розділ 3

Вона озирнулася і зустрілася поглядом із чоловіком, з яким зіштовхнулася. Він стояв за кутком будинку, склавши руки на грудях. Його капюшон уже був опущений, а погляд — занадто пильний.

Ісабель спохмурнішала. Вона мимохіть глибоко вдихнула. Ймовірно, він просто став ще одним із тих, хто став свідком сцени з дитиною і собакою… Але її внутрішнє чуття шепотіло, що цей незнайомець не такий вже й простий. Він не демон… Але й не просто перехожий.

Дійшовши до Собору, Ісабель і Баргрим зупинилися.

«Сподіваюся, ти не хочеш туди зайти?»

Ісабель заворожено дивилася на Собор і не відразу відповіла Баргриму.

«Він прекрасний!»

«Я не зрозумів. Хто прекрасний?»

«Собор. Ти відчуваєш тут силу?»

«Так відчуваю, що прям шерсть дибки стала!»

Ісабель важко зітхнула.

«А я не буду перевіряти своє безсмертя».

Після вечірньої прогулянки та покупки харчів у магазині, Ісабель та Баргрим повернулися до маєтку. Ніч вже повністю огорнула місто, і лише поодинокі вогники ліхтарів блимали вдалині. У домі панувала тиша. Ісабель заварила собі каву, вдихаючи гіркуватий аромат, який змішався із запахом старого дерева й нічного спокою. Баргрим вмостився біля дверей, зморено зітхаючи.

Та раптово він підвів голову, насторожено сіпнувши вухами.

«Ти чула?»

Ісабель поставила чашку й нахилилася до вікна.

— Що там?

Баргрим повільно підвівся.

«Чую запах сірки. Перевіримо?»

Ісабель миттєво зібралася, накинула плащ і разом із Баргримом вийшла на подвір’я. Повітря було прохолодним, а місяць ховався за хмарами. Баргрим втягнув носом повітря й рвонув уперед, мов тінь. Ісабель побігла за ним, ступаючи обережно, мов кішка.

У лісі було темно й вогко. У кронах дерев щось ворушилося. Здалеку почулося гарчання, схоже на передсмертний хрип.

«Там!» — Баргрим зупинився, і шерсть на загривку стала дибки.                                                                                                          

За кілька кроків попереду в мряці вони побачили кількох демонів, які оточили білого вовка. Той лежав на землі, дихаючи уривчасто, та все ще відчайдушно відбивався лапами.

— Хлопчики, вам тут не місце! — вигукнула Ісабель і вийшла з тіні.

Один із демонів відразу ж спробував атакувати її, але Баргрим кинувся на нього з лютою силою, вчепившись зубами в горло. Другий демон стрибнув збоку, намагаючись вразити Ісабель ззаду, та вона розвернулася й вдарила демоняку ногою. Один із них кинувся до дівчини — і зустрів жорсткий удар кулаком у щелепу. Його голова відкинулася назад, але він встиг хапнути її за руку. Ісабель розвернулася й коліном вдарила його в живіт, потім — удар п’ятою в груди. Демон загарчав і відлетів назад.

Та коли ще один демон вистрибнув із кущів і кинувся на Баргрима, Ісабель більше не стримувалась. Полум’яний батіг хльоснув у темряві, розсікши демона, який намагався напасти ззаду. Баргрим уже вчепився в другого, шматуючи його ніби іграшку. Почувши позаду шарудіння, Ісабель обернулася й завдала ще одного удару полум’яним батогом: демон зник у клубку диму й сірки.

Ще один демон заверещав, намагаючись утекти, але Баргрим миттєво кинувся навздогін, стрибнув — і звалив його в багнюку. Після короткої боротьби демон зник у клубку диму, лишивши по собі лише запах сірки й попелу.

Ісабель наблизилася до вовка. Його тіло почало здригатися — шерсть зникала, кістки ламалися й перетворювалися. Ісабель відступила.

«А це ще що таке?» — гаркнув Баргрим.

— Стій! — зупинила пса Ісабель.

І за кілька секунд перед ними вже лежала дівчина білявка з блідим обличчям і подряпаним тілом. Її груди здригалися від подиху, й Ісабель прошепотіла:

— Вона… перевертень.

Баргрим нахилився ближче, принюхався й раптом напружився.

«Почекай. Є ще одне серцебиття. Всередині неї».

Ісабель застигла, подивившись на дівчину широко розплющеними очима.

— Вона… вагітна?

«Очевидно, — пробурмотів Баргрим. — І це не демонське створіння. Що нам робити із цією… бідосею?»

Дівчина повільно розплющила очі й прошепотіла:

— Ви… врятували мене… Дякую…

Ісабель мовчки зняла плащ і накинула його на дівчину, прикриваючи її оголене тіло.

— Ти в безпеці. Не хвилюйся. Я заберу тебе.

Вона обережно підняла дівчину на руки.

— Не хвилюйся. Я сильна. Не випущу тебе.

— Мене звати Амара, — вона втомлено схилила голову на плече Ісабель.

Баргрим тихо пішов поруч, кинувши останній погляд у темряву лісу.

«Мені це не подобається. Навіщо демонам нападати на, як ти там їх назвала, перевертнів-людей?»

— Не зараз, Баргрим, — втомлено мовила Ісабель. — Не зараз.

І вони повільно рушили назад до маєтку, крізь ніч, яка знову стала мовчазною.