Розділ 4

— Відьма? Це комплімент. Я значно гірша, — усміхнулася Ісабель і, перевівши погляд на Калеба, додала: — Якщо ти дійсно друг Амари, то забереш її. Якщо ворог — то я спопелю не лише тебе, але й твоїх дружків.

Калеб прижмурився, на мить затримав погляд на її обличчі, ніби щось обмірковував. Його погляд ковзнув по Ісабель — уважно, майже хижо, але без ворожості. Скоріше із цікавістю. Він кивнув повільно, наче визнаючи її право на захист. Оглянувшись до своїх дружків, коротко скомандував:

— Тайроне, Бреде, залишайтесь тут.

Чоловіки загарчали, утім підкорилися.

Ісабель, перевівши погляд на чоловіків, помахала їм рукою. Вогонь миттєво згаснув, лишивши в повітрі легкий запах диму та озону.

Щойно вони переступили поріг, Баргрим загарчав. Глухий, загрозливий звук рознісся кімнатою. Калеб різко зупинився. Його зіниці звузилися й стали яскраво-жовтими, і він рикнув у відповідь — глухо, низько, майже нечутно, але достатньо, щоб Баргрим ще більше оскалився.

«Баргриме, любчику, відійди!»

Баргрим повільно почав відступати.

— Грізний у тебе пес, — не відводячи погляду від Баргрима, промовив Калеб.

— Спокійно, — Ісабель швидко встигла покласти руку Калебові на плече.

Але вже за мить Калеб відчув, як жар розтікається по плечу, немов іскра пройшла крізь тканину одягу. Він сіпнувся — не від болю, а від несподіванки — і знову зустрівся з її поглядом. Ісабель забрала руку, не поспішаючи, підняла її догори, і вогняна іскра виблиснула між пальцями.

— Не бійся. Доки я не збираюся спопеляти тебе, — її голос був спокійним, майже лагідним.

Калеб усміхнувся куточком вуст. Він наблизився й, не зводячи з неї погляду, простягнув руку й обережно зняв з її волосся листок.

— А схоже, що мені страшно? — посміхнувся.

Ісабель ледь підняла брови, але не відвела погляду. Його пальці торкнулися її зап’ястя, ніби випадково, та тіло Ісабель миттєво зреагувало — пульс підскочив, а дихання стало глибоким. Але це був не просто фізичний відгук. У серці ніби щось клацнуло, занадто гучно для простого дотику. Це було ніби коротке замикання в електромережі її самоконтролю. Її внутрішній вогонь, зазвичай чітко контрольований, ворухнувся, наче пробудився від сну, і замість звичного спокою розлився тривожний жар.

Вона на мить втратила відчуття стабільності. Її зазвичай холодна впевненість захиталась, як стара вежа при землетрусі. Кожен нерв раптом став надто чутливим, а емоції надто голосними. І глибоко в ній прокинулось небезпечне бажання: залишитися в цьому моменті ще на секунду довше.

Але вона змусила себе відсторонитись. Ледве помітний рух — відхід на крок назад. Усмішка — холодна, контрольована, ніби щит. Її погляд залишався впевненим, утім всередині — калейдоскоп незрозумілих відчуттів, які вона раніше не відчувала.

— Амара у вітальні. Прямо по коридору, — відвернувшись, промовила Ісабель.

Калеб зайшов у вітальню й кинувся до дивану. За ним пішли Ісабель і Баргрим.

— Калебе, пробач… — простогнала Амара. — Я не хотіла…

— Не хвилюйся, мила. Я поряд. Я заберу тебе додому.

— Ні. Батько не дозволить… — по її щоках потекли сльози.

— Я не дозволю батькові зробити це з тобою… з нами.

Калеб легко підняв Амару на руки. Його рухи були впевненими, сильними, але обережними. Поглянувши на Ісабель, кивнув.

— На Амару напали демони в лісі.

— Звідки ти знаєш, що це були демони? — нахмурився Калеб і притиснув до себе Амару.

— Якщо ти не знаєш, де буває твоя дівчина, то не варто й у мене запитувати, звідки я знаю, що то були демони! — розвела руками й, обійшовши чоловіка, відчинила двері.

Коли він вийшов, провела його довгим, уважним поглядом й промовила:

— А я сподівалася, що ми будемо жити спокійно. Наївна.

Баргрим підійшов ближче, його лапи м’яко ступали по підлозі, і він хрипко видихнув:

«Ну все. Тепер я зрозумів, чий запах я чув поруч із будинком!»

— І чий же?