Розділ 4.1

— Досить говорити про те, що я донька Ліліт. Я це й так добре знаю. І справа не лише в мені, а в тому, що всім вам, жителям міста, мабуть, байдуже до того, що відбувається у вас під носом.

Мадам Жозефіна прижмурилася й кивнула на крісло. Ісабель присіла й закинула ногу на ногу.

— А що ж тоді буде, коли твоя демонічна сила вирветься на волю? — присіла навпроти дівчини.

— Нічого не буде! — впевнено промовила. — Якби я хотіла зруйнувати цей світ, то нагоди познайомитися з колишньою слугою Ліліт, яка викупила свою душу, не було б. Чи колишніх слуг моєї матері не існує?

— Впевнено говориш, дитя. От тільки ти ще не відчула весь спектр життя…

— Провокуєте? — Ісабель нахилилася вперед.

— Зауважую факти.

— Ваші факти нічим не підтверджені. Вам варто боятися не мене, а тих, хто живе в тінях ночі. І зараз я говорю не про перевертнів чи навіть про вампірів. Вам варто боятися тих, хто самовільно продає своє тіло демонам і вбиває задля розваги.

Мадам Жозефін пильно дивилася на Ісабель. Окрім полум’яної аури, яка спалахувала навколо дівчини, вона помітила ще одне — осяйне світло, яке мерехтіло десь углибині, утім було сховане за вогняним захистом.

— У тебе є душа! — хмикнула мадам Жозефін, не зводячи погляду. — Значить, Ліліт добилася свого. І тепер її амбіції зросли удвічі.

Ісабель повільно звела брову, погляд її потемнів, мов затягнутий грозовими хмарами.

— Здивовані? — промовила холодно. — Ви добре знаєте мою матір, якщо настільки впевнено говорите про її амбіції.

— Ліліт тримала мене, як свою полонянку, — скривилася жінка. — Як ту, яка може для неї знайти чисту чоловічу ауру.

— І що це значить?

— Я більше нічого не скажу, — захитала головою.

— Ну, якщо вже почали говорити, то продовжуйте. Або… я вас змушу розповісти мені правду. І цей процес може бути трішки болючим. Чесно, — поклала руку на серце, — я не хочу цього робити. Утім зараз ви дійсно мене провокуєте.

Мадам Жозефін задумалася, яку їй обрати сторону однієї медалі: Ліліт чи її доньку, яка могла стати не менш небезпечною. Очі її потемнішали, і щось у них вказувало на жаль, якого вже не позбутися.

Ісабель мовчки спостерігала за жінкою, склавши руки на грудях. Нетерпіння всередині нестримно пульсувало, наче відлуння полум’я, яке потріскує в каміні. І вона здалася…

Повільно, майже не рухаючи пальцями, Ісабель створила навколо жінки невидиму енергію. Легке поколювання почало проходити крізь повітря, наче лінія, яка позначає межу між двома світами. Ісабель енергетично шукала слабкі місця в захисті жінки, так, щоб не завдати їй болю.

— Мені варто подумати, — стрепенулася жінка й захитала головою.

Дівчина кивнула й продовжила енергетичну маніпуляцію з її свідомістю. Погляд Ісабель не відривався від мадам Жозефін. Кожен рух енергії був обережно контрольований, щоб не дати жінці змоги відчути себе в небезпеці.

Жінка зітхнула й, нахилившись до Ісабель, прошепотіла:

— Вся справа у твоєму біологічному батьку.

— А що з ним не так? — запитала Ісабель пошепки.

— У світі є дива. Рідкісні душі, які народжуються лише раз на декілька поколінь. Вони не мають янгольського коріння, але в них є дещо більше — призначення. Внутрішній вогонь, який навіть смерть не може згасити.

Ісабель ледь чутно вдихнула повітря. А мадам Жозефін продовжила говорити:

— Ліліт шукала саме такого. Вона прочісувала світ, полювала, вела облік дивних народжень, шукала сліди чистої аури. Вона не просто шукала чоловіка. Вона шукала джерело. І коли нарешті його знайшла…

Жінка затнулась й опустила очі.

— Моя родина віками служила Ліліт. І така участь не оминула й мене.

Тіло мадам Жозефін затрусилося, ніби в агонії. Ісабель швидко взяла її за руку й погладила долоню.

— Все добре. Ви в безпеці. Розповідайте далі, — лагідно промовила.