Розділ 4.1

Тіло мадам Жозефін затрусилося, ніби в агонії. Ісабель швидко взяла її за руку й погладила долоню.

— Все добре. Ви в безпеці. Розповідайте далі, — лагідно промовила.

— Я бачила твого батька. Лише раз. Його присутність затьмарювала навіть яскраве сонце. Він був… ніби маяком посеред страшної та руйнівної бурі. І коли твоя мати наблизилась до нього… я відчула, як сама тканина світу здригнулась. І ти, Ісабель, дуже схожа на батька. Ті ж самі чисті блакитні очі. І те світло. Утім у тебе воно приховане за полум’ям Ліліт.

— І що з ним сталося? — голосно зітхнула Ісабель, відчувши, як тіло тремтить. Вона відсторонилася від жінки й стиснула руки в кулаки, намагаючись стримати емоції.

— Я не знаю, — прошепотіла жінка. — Можливо, вона знищила його… а можливо, поглинула. Не тіло, — вона підняла очі, — а душу. Таких більше не народиться. І, боюся, світ навіть не помітив, що втратив його.

— Саме так ви викупили свою душу? — без гніву запитала Ісабель.

Жінка кивнула й, відвернувшись, витерла сльози, які стікали по її щоках.

Ісабель відчула, ніби хтось відкрив перед нею потаємні двері, про існування яких вона навіть і не знала. І її погляд став темнішим, ніби згасаюче світло. Вона ніколи не ставила собі питання про біологічного батька. Ліліт завжди була для неї всім — домінуючою, контролюючою. Була її єдиною, рідною. І дівчина навіть і не думала про когось іншого…

Ісабель відвернулася. Щось тяжке осіло в грудях. Не біль — ні. Це було глибше. Ніби вона сама зжирала себе зсередини. А мадам Жозефін відкинулася назад у крісло, мовби сповнена жалю, який запізнився на кілька життів, і важко зітхнула.

— Якщо ви боїтеся, що я розповім матері про нашу розмову, то я цього не зроблю, — тихо промовила Ісабель, і її голос звучав відсторонено, наче вона говорила не про себе.

Вона піднялася. Повільно, ніби її м’язи атрофувалися. Відчувалося, що з моменту, як вона зайшла до крамниці, минула ціла вічність. Скільки ж часу вони говорили? Світ за вікнами став темнішим, тіні витягнулися, заповнюючи простір, як рідина. Вона прийшла сюди, щоб дізнатися більше про Калеба й Амару. Однак дізналася про те, що торкнулося самого її ядра.

Ісабель вийшла з крамниці. Повітря було вже прохолоднішим, а небо — наче припорошене вугільним пилом. Вона підняла голову догори, не чекаючи на ясність, а просто, щоб дихати. Оглянувшись, байдужим поглядом провела людей довкола й повільно рушила уперед.

Вулиці кварталу втрачали кольори, переходячи в м’яку сіро-блакитну гаму. І раптом вона зупинилася. В очах з’явився блиск, а серце затріпотіло в грудях. Ісабель побачила його…