Розділ 5

Ісабель, прослідкувавши за чоловіком, знайшла його в тіні занедбаної будівлі, де темрява перепліталася з підозрілими звуками міста. Вона рухалася тихо. Утім її серце билося швидше, ніж зазвичай, коли вона наближалася до нього. Калеб стояв спокійно, зосереджений на чомусь у темряві, але відчувши її присутність, обернувся. Вона миттєво схопила його за горло й притиснула до стіни. Утім реакція була зовсім не така, якої вона чекала. Він не смикався, не намагався вирватися. Він просто усміхався.

— Ну ось і знову ми зустрілися! — не відпускаючи Калеба, гнівно промовила Ісабель.

Калеб не знітився. Його усмішка стала ще більш зухвалою. Він коротко озирнувся — туди, де в темряві зник силует, за яким він до того стежив. Потім повільно перевів погляд на Ісабель, уважно вдивляючись в її очі.

— Ну молодець, сама знайшла мене.

— Що ти таке говориш? — скривилася Ісабель. — Я не шукала тебе!

— А даремно, — його голос був ледве чутним, спокійним, майже насмішкуватим. — Але ти зіпсувала мені вечір. Можливо, хочеш дізнатись, кого саме я втратив через твою запальність?

Ісабель стиснула його горло сильніше, відчуваючи, як її нерви натягувалися, немов струни. В її зіницях ще палала лють, але з кожною секундою, коли вона дивилася в його обличчя, щось у ній похитнулося. Калеб не лише не боявся — він випромінював дивну, провокаційну впевненість.

— Якщо ти хочеш поговорити… — його голос став хриплим, — я завжди готовий. Але наступного разу давай без рук на шиї, добре?

Ісабель відпустила його й склала руки на грудях.

— А ти сильна, як для тендітної дівчини! — відкашлявшись, поглянув на Ісабель з-під чола.

— Мені не цікаво, кого ти там втратив! Мені цікаво, якого біса ти вештався біля мого будинку напередодні. І я не говорю про ту ніч, коли ти забрав Амару.

— Відчув запах невідомого звіра. Можливо, вся справа у твоєму псові? — відповів він із легкою посмішкою.

Ісабель різко наблизилася до нього, стискаючи кулаки. В її очах спалахнула небезпечна рішучість.

— Зачепиш мого пса — будеш повільно горіти в полум’ї. А потім… я вирву тобі серце. Натяк зрозумів?

Калеб лише віддихався й хмикнув. І його усмішка стала ще більш зухвалою.

— Така мила й така грізна! Якщо ж ти не відьма, то хто тоді?

— Не твоя справа, — вона фиркнула, відвертаючись. За кілька секунд мовчання вона глибоко вдихнула, а потім поглянула на нього й вже спокійним тоном запитала: — Як там твоя дівчина й твоє дитя?

— Амара — моя молодша сестра!

— О! — Ісабель знизала плечима, й усмішка промайнула на її обличчі. — Значить, рідня.

— Ну що ж, якщо ми почали ось так наше знайомство, полум’яна міс крутість…

— Що? Полум’яна міс крутість? — вона засміялась, злегка закидаючи голову назад. — Мене звати Ісабель. І якщо хочеш погрожувати, то не варто. Тримайся від мого будинку й мого пса подалі. Зрозумів, вовченя?

Калеб засміявся. Наблизившись, склав руки на грудях і, нахилившись до дівчини, зухвало промовив:

— Дам пораду: якщо не хочеш конфліктів, то тримай свого пса в клітці. Вовки нервують. І їм не подобається, що в місті з’явився невідомий хижак, від якого тхне смертю.

— Мій пес не хижак, — поглянула в його очі, які вже становилися яскраво-жовтими. — І краще ти вгамуй свого альтер-его.

Ісабель посміхнулася, і її зіниці на кілька секунд спалахнули полум’яним відтінком. Калеб різко відсторонився й рикнув.

— Бувай, красеню! — відступивши, Ісабель помахала йому рукою. — І тримайся подалі не лише від мого будинку, мого пса, але й від мене також.

Калеб мовчки спостерігав, як вона йшла, впевнено крокуючи в туман, який знову огортав місто.

Ісабель ступила в провулок, і їй назустріч вже біг Баргрим.

«А ти чому тут?»

«Знущаєшся? Тебе довго не було! На вулиці вже ніч. А ти десь вештаєшся. Ще й без мене!»

«Я трішки затрималася».

«Ісабель, що трапилося? Відчуваю твій… неспокій!»

Вона зупинилася, і її плечі легенько здригнулися. По щоках раптово покотилися сльози. Баргрим, який ніколи не бачив її сліз, застиг і витріщився.

«Ти що, плачеш?»

«Я не плачу. Просто… пилинка в око потрапила».

Вона поспішно витерла щоки, удаючи, що з нею все гаразд.

«Ох, дівча… Не подобається мені твій настрій. І твій стан теж».

«Ходімо за смаколиками. Я бачила тут неподалік кав’ярню».

«Ну, якщо ти хочеш, то ходімо. Куди ж я дінуся!»

Вони рушили вулицею, але Ісабель кілька разів звертала не туди, дратувалася, розводила руками. Зрештою Баргрим не витримав і, вткнувшись носом об її руку, повів за собою. І вже за кілька хвилин вони вийшли на невеличку площу.

«Супер, — кивнула Ісабель. — Дякую».

«Мій нюх мене ще ні разу не підводив!» — самовдоволено відповів Баргрим і побіг уперед.

Ісабель і Баргрим зайшли до кав’ярні. У повітрі витав аромат свіжозмеленої кави, кориці й ванілі. Легкий джаз розливався залою, створюючи затишну атмосферу, де час, здавалося, сповільнював хід. Люди розслаблено розмовляли, сміялися, хтось щось занотовував у блокноті, хтось обіймав близьку людину — немов тут, за стінами кав’ярні, світ був усе ще добрим.

Однак найпершим до себе увагу привернув Баргрим. Виглядав він як масивна чорна вівчарка з блискучою шерстю й розумними очима. Величний і трохи химерний у своїй грації, він тримався близько до Ісабель, ніби тінь. Діти з подивом задивлялися на нього, одна жінка навіть простягнула руку, щоби його погладити.

— Не варто, — захитала головою Ісабель. — Він не любить чужі дотики.

Поглянувши на Багрима, додала:

«Не відходь мене!»

«Та я взагалі-то й не збирався. Ох, ці люди деколи ще більше набридають, ніж навіть Цербери!»

— Мила пані, вітаю вас! — приязно звернувся високий темношкірий чоловік за прилавком. — Можливо, вам допомогти з вибором смаколиків?

— Так… мабуть, — відповіла Ісабель, ковзаючи поглядом по вітрині з пирогами, круасанами, тістечками й карамельними булочками.

— У вас чудовий пес. Сильний, уважний. Видно, що вихований із любов’ю.

— Дякую, — усміхнулася вона й мигцем зиркнула на Баргрима.

«Це ще хто кого виховує!»

Ісабель ніяк не відреагувала на слова Баргрима й оглянулася. Зала кав’ярні була залита теплим світлом. Вулична метушня за вікном здавалася далеким фоном. Люди були тут — живі, звичайні, радісні. І ця простота раптово здалася їй найціннішим.

Гнів ще тлів десь у грудях, мов жаринка під попелом. Правда від мадам Жозефін про біологічного батька ще кусала зсередини. Однак… у цей момент вона відчувала щось інше: надію? Можливо, не все ще втрачено з її людяністю…

Ісабель, обравши десерт і напій, присіла за столиком на терасі, і Баргрим розмістився біля її ніг. Вона саме смакувала гарячий шоколад із нотками мигдалю, коли помітила знайому постать. Світловолоса дівчина, трохи бліда, але вже без слідів втоми й страху, озиралася, шукаючи когось очима. Побачивши Ісабель, вона завмерла на мить, а тоді швидко підійшла ближче.

— Ти… це справді ти, — прошепотіла Амара з полегшенням.

Ісабель здивувалася, і навіть Баргрим підняв морду й зиркнув на дівчину.

— Амаро? Що ти тут робиш?

— Я… — дівчина кинула короткий погляд довкола й схилилася ближче. — Я відчула тебе. Твій запах… він, як лотос. Ніжний, але сильний. Я не могла помилитися.

Ісабель злегка здригнулася. Вона не чекала такої реакції. Лотос — квітка Ліліт. Символ тієї сили, що була в ній ще з народження.

— Я рада, що ти… у безпеці, — кивнула Ісабель. — Ти добре виглядаєш.