Розділ 5

«Скоро і я стану ароматизованим гончим?» — чихнув Баргрим, й Ісабель ледве стримала смішок від його зауваження.

— Дякую тобі. Якби не ти, я б… — Амара знову кинула погляд на Баргрима. — І твій пес… він такий інакший. Наче не зовсім пес. І має якийсь… інший запах.

«О, ну нарешті хтось визнає! — гордо озвався Баргрим, демонстративно сідаючи й гордо виставляючи груди. — Скажи вовчиці ще, що я насправді виглядаю харизматичним й пекельно прекрасний!»

Амара на мить знітилася, потім знову усміхнулася.     

— Можна я трішки посиджу з вами? Якщо ти не проти, звісно…

Ісабель на мить завмерла, злегка нахиливши голову, ніби щось зважувала.

«Гей, ти чого заклякла? Вагітна вовчиця стоїть!» — Баргрим поглянув на Ісабель і, піднявши лапу, вдарив їй по нозі.

— Присядь, — посміхом промовила Ісабель.

Амара широко усміхнулася й присіла навпроти. І шум кав’ярні знову накрив їх легким фоном: сміх, дзвін ложечок, мелодійна музика.

Ісабель мовчала, спостерігаючи за Амарою. Її юне обличчя світилося щирістю, але щось в її очах залишалося тривожним. Усе ще не згаслий страх. А всередині Ісабель, поміж гострих уламків образи на матір, несподівано з’явився крихітний, майже непомітний відблиск тепла.

— Амаро, можна запитати про особисте? — дівчина знітилася й кивнула. — Як так трапилося, що тебе піймали демони?

— Мій батько… він хотів, щоб я вийшла заміж за сина його союзника, — прошепотіла Амара, ковтаючи клубочок у горлі. — Все було вже вирішено. А я… я покохала не того, кого він вибрав.

Ісабель мовчала, лише уважно дивилася на дівчину, яка, здавалося, говорила вперше за довгий час.

— Він був із нашої зграї, — продовжила Амара. — Перевертень. Тихий, сміливий, зовсім не амбітний. Його просто не було в планах мого батька. І знаєш, що він зробив? Він вигнав його. А я залишилася. Вибору не мала. Я ж вагітна. І тепер… він зник. І ніхто не знає, де він. — Її голос зірвався, очі зволожилися. — Я втекла з дому й у лісі натрапила на тих… демонів. Перетворилася, думаючи, що зможу здолати їх… А далі ти вже й сама про все знаєш.

Ісабель злегка нахилила голову, втупившись у свою чашку із вже холодним шоколадом.

— Навіщо тобі той, хто тебе покинув? — різко промовила.

— Бо я його кохаю, — Амара підняла очі, прямі й чесні. — Навіть якщо він більше не поруч, навіть якщо він… не повернеться, я не можу змусити себе його забути. Тим паче під серцем вже живе його частинка.

Ісабель лише хмикнула. В її очах промайнуло щось схоже на усмішку — сумну, іронічну.

— А ти що, не віриш у кохання? — обережно запитала Амара.

— Ні, — захитала головою Ісабель. — І, якщо чесно, я навіть не уявляю когось поруч. Світ навколо надто темний. Надто нестабільний.

— Але якщо уявити, — розвела руками Амара, — яким би він мав бути? Гіпотетично.

Ісабель задумалася. Її пальці ковзнули по краю чашки. Слова виринали повільно, мовби сама не помічала, як описує образ, який з’являвся перед очима.

— Темне волосся. Сіро-блакитні очі. Але бувають моменти, коли вони перетворюються на чисту блакить — така, ніби торкається неба. У його погляді завжди щось… дике. І водночас стримане. Він зухвалий і повинен бути сильним, як фізично, так і… душевно, щоб пітьма не зламала його.

Вона замовкла й відвернулася. Її погляд ковзнув по перехожих, ніби вона дійсно шукала його.

— Таке відчуття, ніби цей чоловік дійсно існує, — тихо промовила Амара.

Ісабель ледь знизала плечима й перевела погляд на Амару.

— Ну ти ж сказала гіпотетично, — натягнуто усміхнулася.

Баргрим під столом ледве стримав пирхання.

«Ну звісно, абсолютно гіпотетично. І тільки випадково він чомусь нагадує мені одного перевертня… гм, який вже крокує до нас!»