Розділ 7

І варто було Ісабель вийти з натовпу, як її наздогнала вона — та сама дівчина, яка пильно спостерігала за неї.

— Я знаю, хто ти.

Ісабель зупинилася й повільно оглянулася. Змірявши дівчину поглядом, хмикнула.

— Я тебе вітаю. А я уявлення не маю хто ти така.

— Ти донька Ліліт, — широко посміхнулася дівчина. — Мене звати Мойра. Я слуга твоєї матері.

Ісабель вигнула брову й склала руки на грудях. Ще раз змірявши дівчину поглядом, шукаючи в ній щось демонічне, за кілька секунд мовчання й тиші, яка панувала між ними, зрозуміла, що ця Мойра була людиною. Людиною, яка, мабуть, є фанатиком окультизму й страждає фігнею.

— Я не знаю, хто ти й чому ти це говориш, тому краще йти геть, — її голос прозвучав суворо, утім дівчина не відступила, і її очі залишалися холодними й незворушними.

— А от дехто в нашому місті говорить, що саме ти донька володарки Пекла Ліліт. І така як я, хочу служити їй.

Ісабель засміялась.

— Тобі не служити комусь потрібно, а в першу чергу зняти із себе цей жахливий чорний балахон-сукню, стерти стрьомний макіяж, викинути недолугі брязкальця, якими ти обвішана, і повертатися додому до батьків.

— А ти… зверхня! — скривилася Мойра.

— Гей, дівчино, йди додому! — фиркнула Ісабель. — І не забивай свою голову всякими дурницями!

Ісабель стояла на місці ще кілька секунд, відчуваючи, як її серце б’ється швидше, а нерви напружуються. Вона не могла сказати, чому ця зустріч її так потрясла, але вона точно знала, що їй варто повертатися чимскоріше додому. Досить із неї розваг на цей вечір.

Ісабель майже вийшла зі стадіону, коли раптом на її шляху з’явився Калеб. Він був ще одягнутий у футбольну форму, а його погляд був холодним і уважним, який за такий короткий період часу знайомства вже набридав.

— Не дивися так. Я тебе не переслідую. Просто не могла відмовити твоїй вагітній сестрі.

Калеб посміхнувся, його погляд став ще холоднішим, але в тому погляді була якась грайлива цікавість, яка насправді також дратувала Ісабель більше, ніж вона бажала. Він зробив крок до неї, зменшуючи дистанцію, наче мав на увазі, що її емоційна стійкість — це тільки питання часу.

— Ти завжди така різка? Я ж навіть ще й слова не встигнув промовити!

— У твоєму прискіпливому погляді й так все можна прочитати, — склала руки на грудях, ніби таким чином намагалася захистити себе. Утім питання від кого: від своїх емоцій та почуттів, які викликає в ній футболіст-перевертень, чи заховатися від нього.                  

Калеб всміхнувся, і цього разу його усмішка була щирою і теплою.

— І де це твій кудлатий грізний друг? — перевівши тему розмови, оглянувся Калеб й удав, що ніби когось шукає.

— Невже скучив за ним? — хмикнула Ісабель.

— Упаси Боже мою душу від такого! — закотив очі Калеб. — І все-таки… дякую тобі за Амару. Ти врятувала її. І захистила вдруге. І твій пес не відходив від неї під час бійні.

Ісабель втримала погляд і кивнула, не виявляючи великих емоцій.

— Немає за що, — відповіла вона із цим же холодним тоном, який був такою її природною реакцією на будь-які прояви вдячності з його боку.

Калеб подивився на неї знову, але вже без тієї іронії, що була в нього раніше. Його вираз обличчя змінився на серйозний, але все ще зберігав певний спокій. Він нахилився ближче, його очі змінили колір на чисту блакить.
Вона відчула, що її щось тягне до нього, але змусила себе відступити.

— Зрозуміло, Ісабель. Але знай — я тобі все одно вдячний.

Ісабель злегка кивнула й, помітивши, як Калеб миттєво нахмурився, оглянулася. До них підійшла жінка брюнетка з елегантною зачіскою, стильно одягнена, з пронизливими сіро-блакитними очима.

— Калебе, — промовила вона, її голос був ніжним, але з незмінною твердістю, — ми повинні поговорити.

Ісабель помітила, як Амара стояла трохи осторонь, її постава була злегка нахилена, руки скручені, а погляд опущений. Це було дивно — навіть тут, серед цієї магічної хаотичної ночі, її безсилля було очевидним.

Калеб кинув на Ісабель швидкий погляд і злегка знизав плечима. Жінка повернула голову до Ісабель, її очі вивчали дівчину, але з якимось внутрішнім зацікавленням.

— І хто ж ця прекрасна міс? — запитала вона з лагідною посмішкою, але в її голосі була тонка нотка питання, як би йдеться про щось більше, ніж просто знайомство.

— Мамо, це Ісабель, — коротко відповів Калеб, не бажаючи углиблюватися в подробиці. Але навіть ці кілька слів змусили його матір усміхнутися, а її погляд став більш уважним і розсудливим.

— Я просто мандрівниця, — промовила дівчина й інстинктивно відступила убік, намагаючись тримати дистанцію від матері Калеба.

Калеб не зміг стримати невеликий усміх, але його мати, здавалося, не звертала на це особливої уваги. Вона уважно дивилася на Ісабель, а її погляд був проникливим, таким, що немов промацував її внутрішній світ.

— Приємно познайомитися, мандрівнице, — мати Калеба зробила крок до Ісабель і поглянула на неї із цікавістю, але без агресії, швидше з тонким інтересом, який був властивий людям її статусу. — Вибач, утім я маю до Калеба важливі справи.

Ісабель ще раз кинула погляд на Амару, і тільки після цього, помітивши, як та знову опустила голову, відчула непевність у цьому всьому. Здалося, що стосунки в їхній родині не менш цікаві, ніж у неї з матір’ю.

— Всього найкращого, місіс Беккер! — кивнула Ісабель і, мигцем поглянувши на Калеба, вигнула брову й помітила його швидкий та різкий погляд у бік матері.

— Приємно познайомитися, мила, — усміхнулася жінка. — І місіс Беккер — це надто офіційно. Мене звати Джулія.

Ісабель швидко відійшла й злилася в потоці людей, які веселилися та відпочивали.

І ось, на одному з темних куточків вулиці, її погляд зачепився за фігуру, яка стояла неприродньо тихо в тіні. Ісабель зробила ще кілька кроків вперед, щоб розгледіти того, який зирить на неї. Високий чоловік, із темними, майже чорними очима, які здавались такими ж безжальними, як сама ніч. Його біле волосся виглядало яскраво проти темряви, і на щоці був величезний шрам. Його погляд був прикутий до Ісабель, і навіть із цієї відстані вона відчувала його важкий, майже фізичний тиск, ніби цей погляд проникав крізь неї.

Вона сповільнила крок, підсвідомо намагаючись виявити більше, ніж просто фізичну присутність цього чоловіка. Його погляд залишався на ній, і хоча нічого не було сказано, Ісабель відчула, як її інтуїція протестує проти того, щоб залишити це без уваги. Він не рухався, лише спостерігав за нею.

«Ну, і хто ж це такий?» — подумала вона й зупинилася. Однак внутрішній голос вже ніби знав, що цей незнайомець становить для неї загрозу.

Чоловік трохи схилив голову, наче це було знайомим жестом, а потім повернувся й зник у туманній темряві вулиці.

Ісабель залишилась стояти на місці, відчуваючи, як її серце швидко билося від тривоги.

«Ісабель! Ісабель!»

Вона почула у своїй голові схвильований голос Баргрима й оглянулася. Пес мчав до неї на всіх парах, і його очі полум’яно горіли.

«Баргриме. Що з тобою?»

Він зупинився біля неї і, оглянувшись, ощирився й люто гаркнув:

«Талгарон. Він тут. І на цей раз він не маскувався від мене. Ніби бажав, щоб я відчув його присутність».

Ісабель округлила очі й також оглянулася. Тепер стало зрозуміло, ким був той спостерігач у тіні…