Один.

Плейлист 

1. Kenny Loggins - Meet Me Half Way

2. Keane - We Might As Well Be Strangers

3. Guy Sebastian - Armageddon

4. Theo Rose - Tango To Evora

5. Al Bano & Romina Power - Makassar

6. Giusy Ferreri - Come Pensi Possa Amarti

7. Giusy Ferreri - Il mare verticale

8. Аntonia - Тutti

9. Jacopo Sol - Hotel California 

10. Mia Martini - Cu'mme

11. Toni Nebraska - The Storm (Fire and Dust)

12. Josh Groban Feat. Jennifer Nettles - 99 Years

13. Steelheart - She's Gone

14. Ronan Keating  - She Believes In Me

15. Jacopo Sol - Cercavo amore 

Кажуть, далеко за рівнинами, де трава шепоче забуті імена, існує місце, яке не знайдеш на жодній мапі. Там вітер, що блукав поколіннями, знесилюється і падає в землю, немов птах із вивітрілого неба.
Це край, де душі, втомлені несправедливістю, нарешті знаходять спокій.
Але кажуть ще й таке: якщо ти достатньо хоробра, щоб туди дістатися, — твоя воля стане сильнішою за долю. Бо лише той, хто пройде «де осипається вітер», більше ніколи не буде гнаний ним.

— Чи сумуєш ти коли-небудь?

— На людях я лише усміхаюся.

Плейнв'ю, Хай-Плейнс, Техас

1958 рік

Спекотний літній ранок застукав її посеред розбитої глиняної дороги, якою повільно рухався старий автомобіль. Вона байдуже дивилась у вікно, відгорнувши рукою зім'яту заслінку, ніби її анітрохи не хвилювало те, що сталося. Кам’яний вираз блідого обличчя робив її схожою на статую — таку ж мовчазну, похмуру й холодну, як ті, що вже багато років стояли на подвір’ї її будинку.

Темно-русяве волосся дівчини, акуратно зібране на потилиці у вузол та перев'язане фіалковою стрічкою, підібраною до кольору її виразних очей, було заховане під широкими полями солом'яного капелюха, фасон якого давно вийшов з моди. Одягнута в бавовняну сорочку білого кольору зі стоячим комірцем та перламутровими ґудзиками, і темно-зелену спідницю з легкої тканини, що м'якими складками спадала до кісточок, вона виглядала доволі просто й стримано, хоча кожен у містечку знав: їй дістався величезний спадок від покійного діда, тому вона могла дозволити собі найрозкішніший одяг та прикраси. Насправді грошей у неї майже не залишилось. Лаковані туфлі на її ногах давно зносилися, а всі пожитки вмістилися в одну потерту дорожню сумку зі шкіри кольору стиглого каштана, яку вона тримала на колінах.

Попереду стелилося просторе поле з поодинокими деревами, що здавалися крихітними постатями на тлі нескінченного обрію. Блідо-зелена трава вицвіла під палючим сонцем, місцями пожовкла й полягла від спеки, а сухий вітерець носив над землею хмари куряви. Уздовж узбіччя дороги тяглися поодинокі кущі глоду, рідкі квіти похилили свої маківки до землі. Дорога здавалась нескінченною, розпеченою стрічкою, а сонце в небі безжально припікало гарячими променями, змушуючи її витирати піт з лиця. Через те вона не любила, коли закінчувався дощ: світ ставав нестерпно душним, й навіть легкий подих вітру обпікав шкіру так, ніби тіла торкалися язики полум'я.

Аби у неї був вибір, вона не повернулася б на сімейну ферму, де народилася двадцять дев'ять років тому. Батько не любив її. Після смерті матері він відправив її до жіночого пансіону, аби вона не мозолила йому очі й не заважала влаштовувати власне життя. Він ні разу не навідався до неї, не запрошував на літні канікули, не надсилав листівки на Різдво.

Вони не бачились майже четверть століття. Вона не пам'ятала, як він виглядає, бо його образ давно стерся з пам'яті, знала тільки, що він знову одружився і мав п'ятьох дітей. Вони жили у двоповерховому будинку, збудованому ще на початку двадцятого століття, який разом із фермою та полями належав її матері. За двадцять чотири роки там, певно, все змінилося, хоча вона ледь пригадує, як виглядала ферма — їй виповнилося п'ять, коли її відіслали з дому. 

— Я не знав, що у містера Саллівана є ще одна донька, — сказав водій, аби розвіяти гнітючу тишу, що панувала в обшарпаному салоні автомобіля. — Ніхто ніколи не згадував про його першу дружину Розалін. 

— Про покійників не люблять згадувати, — знизавши плечима, відповіла дівчина. 

— Але ви дуже схожі на неї, міс. Ваш батько показав мені її фотографію, бо вашої у нього не знайшлося, й так я вас упізнав.

— На жаль, я не пам'ятаю своєї мами.

— Вам достатньо поглянути в дзеркало, щоб зрозуміти, якою вона була.

Дівчина не стала заперечувати. Вона не вважала себе красунею — середнього зросту, з довгим волоссям та другим розміром грудей, вона не вписувалась у стандарти, які навіювала суспільству мода. Темно-фіалкові очі завжди дивилися спокійно і серйозно, а стиснуті губи видавали впертість, яку їй доводилось стримувати, адже послушниці в пансіоні жорстоко карали за непокірність. Вона мала правильні риси обличчя, мигдалевий розріз очей, що нагадував про азійське коріння, та прямий ніс, всипаний ледь помітними веснянками. Можливо, її мама була вродливою, але вона не успадкувала ту вроду. Надто розумна, начитана, але з пересічною зовнішністю, вона ніколи не приваблювала хлопців, навіть після пліток про її багатство, що майоріли на шпальтах газет кілька місяців.

Дівчина знову поглянула у вікно. Коротка розмова зійшла нанівець, й на мить вона подумала, що не вміє знаходити спільну мову з незнайомими людьми. Їй давалося це важко ще з дитинства, бо в пансіоні панували жорсткі правила і дівчатка, з якими вона жила до вісімнадцяти років, були для неї як сестри, а інших людей вона не зустрічала. Тому, коли переїхала в гуртожиток і почала навчатися у коледжі, їй було важко адаптуватися до світу, який виявився чужим та незнайомим для неї. Вона не змогла знайти друзів, не ходила на побачення чи вечірки, не отримувала подарунків, не цілувалася з хлопцями. Весь вільний час вона витрачала на навчання, щоб отримати диплом та влаштуватися на пристойну роботу, аби в майбутньому забезпечувати себе, хоча суспільство запевняло: жінка має сидіти дома, готувати їсти та народжувати дітей. Звісно, її батько дотримувався старих поглядів, але ж він забув про неї, тому вона могла робити що завгодно, головне, щоб не поверталася на ферму. 

Поступово пустинні поля змінили засіяні рівними рядами бавовною угіддя, білі коробочки якої ледь помітно коливалися на легкому вітрі. Солоний запах пилу, піднятого попутними машинами, змішувався з ледь відчутним ароматом скошеної трави. Дівчина здогадалася, що вони в'їхали у Плейнв'ю. Здалеку почали з'являтися перші ознаки цивілізації: поодинокі стовпи електропередач та іржаві водонапірні вежі, що височіли над рівниною, немов вартові.

Коли автомобіль з гуркотом здолав ще дві милі по розпеченій сонцем дорозі, обабіч якої тягнулися невисокі дерев'яні огорожі, нарешті з'явилася вицвіла дерев'яна табличка з написом "Вітаємо вас у Плейнв'ю". За нею відкрилася панорама сонливого містечка. Низькі одноповерхові будинки з пласкими дахами тіснилися вздовж головної вулиці, ніби ховаючись від палючого техаського сонця. Перед деякими з них виднілися акуратні, але невеликі палісадники з кволими трояндами. Біля магазинів з вивісками, що обіцяли "Газовану воду" та "Запчастини до тракторів", стояло кілька пошарпаних пікапів. Здалеку доносився неголосний гул — можливо, робота бавовноочисного заводу на околиці. У повітрі відчувалася спокійна, майже лінива атмосфера маленького фермерського містечка, де життя текло у власному, неквапливому ритмі, підпорядкованому сезонам посіву та збору врожаю.

— Ми приїхали, міс, — водій вибрався із салону автомобіля, аби відкрити їй дверцята. — Ваш батько говорив, що відправить когось із ферми забрати вас. Можете зачекати у магазині. 

— Дякую. 

Вона міцніше стиснула у руках саквояж, оглянулася по сторонах в пошуках затінку, але в магазин не зайшла. Все виглядало настільки чужим, що вона вирішила чекати на дворі, поки за нею приїдуть. Ферма знаходилась за пів милі від центру Плейнв'ю, і аби не сильна спека та незручний одяг, вона дібралася б до ферми пішки. 

Людей на головній вулиці майже не було — нестерпна денна спека гнала всіх у затінок. Лише кілька чоловіків у запилених комбінезонах та поношених капелюхах сиділи за грубим, потрісканим від сонця дерев'яним столом навпроти. Їхні обличчя, засмаглі й помережані зморшками, були зосереджені на старих, затертих картах. Час від часу лунали хрипкі вигуки, приправлені лайкою, що розносилась сонним повітрям. Над двоповерховою будівлею через дорогу, пофарбованою у зухвалий, яскравий бордовий колір, з облупленими краями віконних рам, нерівно висіла стара, потемніла від часу вивіска. На ній химерними літерами було виведено “Refugium voluptatis”, а нижче, дрібнішим шрифтом, додано: “Приватний клуб для джентльменів”. Дівчину це знітило. Вона добре знала латинь, тому розуміла, як перекладається напис, і здогадувалась, що то за місце. 

Один з чоловіків зупинив на ній примружений погляд. Їй не сподобалось, як він зміряв її очима з ніг до голови, й вона квапливо відвернулася, відчуваючи, як він продовжує буравити її спину. Можливо, в іншому місці, при інших обставинах, її потішило б, що на неї нарешті звернув увагу чоловік, але той незнайомець виглядав набагато старшим й повітря навколо нього вібрувало небезпекою. Ліпше їй уникати таких ситуацій. Плейнв'ю — це не Остін, тут обов'язково знайдуться охочі позбавити її невинності.   

— Солена Салліван? — рука на її плечі змусила дівчину здригнутися. Вона різко обернулася, захоплена зненацька появою чужинця, який здійнявся над нею, ніби гора, високий та широкоплечий. Його темно-карі очі ковзнули по її обличчю, й кущисті брови зрушились до перенісся. 

 — Хто ви? — спитала вона, відступивши від нього на кілька кроків. 

— Я Ейдріан Салліван, але всі кличуть мене Енді. 

Певно, він найстарший з дітей її батька, подумала вона. Його обличчя обрамляло густе, хвилясте волосся каштанового кольору, яке неслухняно спадало на високе чоло. У глибоких карих очах, відтінку темного бурштину, світилася спокійна зосередженість, яка, здавалося, приховувала внутрішню силу. Його погляд був прямий і уважний, ніби він звик спостерігати та аналізувати. Легкий рух брів додавав його обличчю виразності, а чітко окреслені вилиці та міцна лінія підборіддя натякали на вольовий характер. Він був одягнений у чисту лляну сорочку та темні штани, заправлені у високі чоботи для верхової їзди, й анітрохи не нагадував фермерського хлопчину, який зранку до ночі пропадає на бавовняних полях під пекучим техаським сонцем. Цікаво, він схожий на батька? Адже своєї подібності з ним вона не побачила: ззовні вони виглядають, наче сторонні люди, хоча вона — його старша сестра.

— Ви можете називати мене Соло, — вона протягнула йому руку. — Рада знайомству. 

Він стримано кивнув, але руку не потиснув. Соло усміхнулася, вдаючи, що все гаразд, однак відчула неприємний укол у серці — їй не хотілося б, щоб новоявлені родичі відносилися до неї вороже. Її наміри були непохитні — дівчина не залишиться у Плейнв'ю. В Остіні, хоч і в скромних умовах, її чекало власне житло та вистраждана робота репортером, яку вона не мала права втратити. Кожне її досягнення в редакції було здобуте всупереч упередженням, що вона жінка, хоча її талант і перевершував багатьох чоловіків. Саме тому начальник був невблаганним: лише два тижні відпустки. За найменшу затримку вона ризикувала бути звільненою.

— Йдіть за мною. 

Хлопець підхопив її сумку та подався у вузьку вуличку між будинками. Його не хвилювало, чи вона встигає йти за ним, як і те, що він прибув верхи на коні. За кілька хвилин вони дібралися до конюшні, й чоловік літнього віку вивів зі стійла пару гнідих коней з білими цятками на морді, за допомогою яких, здогадалася Соло, вони будуть добиратися до ферми. 

— Я не вмію їздити верхи, — сказала вона. Звісно, звідки він міг знати, що в пансіоні не навчають такого, але ж батько добре пам'ятав, в яке місце її запроторив. Чому він не послав за нею машину?

— Я не подумав, — Енді знітився, хоча ще мить назад вона вважала, що він не здатний на емоції. 

— Якщо ви покажете мені, як триматися у сідлі й не будете мене квапити, гадаю, я впораюся з цим завданням.

Вона вирішила спробувати подружитися з ним, дарма що поводились вони поки що як чужинці. Невідомо, як віднесуться до неї інші члени сім'ї, але поки вона тут, то зможе налагодити з ними стосунки, і, можливо, перестане почуватися настільки самотньою. 

Хлопець допоміг їй сісти у сідло. Її серце шалено закалатало в грудях, відбиваючи нерішучість і захоплення. Запах шкіри, сіна та чогось дикого, тваринного, наповнив її ніздрі, п'янячи своєю новизною. Міцне, тепле тіло коня під нею завібрувало ледь стримуваною енергією. Шорстка шкіра сідла заковзала під долонями, коли Соло вхопилася за передню луку й обережно випрямила спину, намагаючись знайти рівновагу. Кожен її м'яз напружився, реагуючи на незвичне відчуття, поки вуха коня насторожено поверталися, вловлюючи звуки навколишнього світу, і вона відчула дивний зв'язок з твариною. Його легкий рух змусив її здригнутися, водночас викликаючи хвилю нестримної цікавості. Це було щось абсолютно нове, незвичне, і дівчина відчула, як у її душі розгорається нетерпляче бажання пізнати свободу в русі.

— Поїхали! 

Енді хлопнув долонею по крупу коня, і той плавно зрушив з місця, змушуючи Соло інстинктивно припасти грудьми до його гарячого, пружного тіла. Її пальці судомно вчепилися в густу, жорстку гриву, обіймаючи руками його широку, гарячу шию. Кожна клітина її тіла напружилася від незвичної висоти та непевності. Хвиля запаморочливого страху прокотилася її нутром, і вона мимоволі заплющила очі, безмовно благаючи всіх святих, щоб не дозволили їй безславно звалитися на тверду землю.

— Не бійтеся! — долинув до неї спокійний, упевнений голос хлопця, здавалося, зовсім близько. — Кінь відчуває ваш страх, Солено. Він стає неспокійним, коли ви напружуєтесь. Якщо бажаєте навчитися їздити верхи, спочатку перестаньте боятися. Розслабтеся, довіряйте йому.

Вона глибоко вдихнула сухе повітря, намагаючись вловити в ньому хоч краплю самовладання.

— Я постараюсь, — прошепотіла вона, не відкриваючи очей. Її голос зрадницьки затремтів, видаючи справжні глибини її переляку. Вона відчула, як могутні м'язи під нею напружуються та розслабляються в такт повільним крокам, і цей рух, замість заспокоїти, лише розбурхав її відчуття втрати контролю. Їй здалося, що вона сидить на вершині живої гори, готової будь-якої миті скинути її додолу.

— Все буде добре… Все буде добре... Все буде добре…

Вдих. Видих. Вдих. Видих. Ще раз — вдих. Видих.

Нарешті дівчина розплющила очі. Кінь спокійно ступав уперед, навіть не намагаючись її скинути. 

Нічого. Я впораюся, — подумала Соло. За ті два тижні, що вона пробуде тут, вона неодмінно навчиться їздити верхи. А поки що має дістатися до ферми — до місця, де на неї чекає така чужа для неї сім'я.