Чотири.

Соло зуміла заснути ближче до світанку. Це була найгірша ніч, яку вона могла собі уявити, сповнена гірких спогадів, пекучої образи та тривожних роздумів про майбутнє. Кожна пропозиція батька, кожне його слово, кожна байдужа гримаса її нової родини кружляли в її голові, як хижі птахи, всю ніч не даючи спокою. Невже її життя справді нічого для них не варте? Невже вона лише пішак у їхній брудній грі? І цей будиночок в Абернаті… це пастка, щоб добитися бажаного, чи справжній шанс отримати незалежність? Втім, вона ж не переїде туди з Остіна… Хіба що може поїхати туди оглянути місцевість, щоб зрозуміти, чи варто братися за порятунок того будиночку, а заодно не буде стовбичити на фермі, бо бачити родичів зранку — то не найкраща ідея. 

З кімнати вона вибралась лише опівдні, коли в будинку панувала повна тиша. Спустившись по східцях з кованими поручнями, які колись, безсумнівно, були предметом гордості, дівчина опинилась в кінці довгого коридору і знайшла двері кухні. Вчора їй шматок у горло не ліз, але після безсонної ночі, проведеної у незнайомій кімнаті під важким тягарем гнітючих думок, її мучив нестерпний голод. Тому, попри абсурдність ситуації, вона збиралася спочатку поснідати, а вже потім розрулювати свої проблеми.

Кухня виявилася просторим приміщенням, стіни якого були пофарбовані у стриманий, холодний сірий колір. Уздовж однієї стіни тягнувся ряд старих, але добротних шаф з потрісканою фарбою та латунними ручками. Поруч із ними височіла газова плита з потемнілими від часу конфорками, а біля протилежної стіни гудів старомодний холодильник з округлими краями, вкритий магнітами з зображеннями місцевих пам'яток.

Біля великого вікна, крізь яке пробивалося літнє сонце, стояв масивний круглий стіл, оточений стільцями. Дерев'яна підлога під ногами приємно пахла воском і була натерта до дзеркального блиску, а затишку цій кімнаті додавали милі дрібнички: тонка бавовняна фіранка з ніжним квітковим узором, що легко коливалася від ледь відчутного протягу, та букет соняхів у простій глиняній вазі, розміщеній на широкому підвіконні. На застеленій вишитою скатертиною стільниці лежала стопка мережаних серветок, на стіні висів старий годинник з дерев'яним корпусом, чий розмірений тік наповнював простір спокійним ритмом.

Соло поставила старий, пощерблений емальований чайник на газову плиту, повернула кран, відчуваючи ледь чутне шипіння газу, і чиркнула сірником, спостерігаючи, як під дном спалахує блакитний вогник. Потім, не гаючи часу, вона по черзі відчинила скрипучі дверцята кожної шафки, уважно оглядаючи їх вміст. Її пальці обережно перебирали різноманітні пачки з крупами, банки з консервами та пакети з невідомим вмістом, аж поки не натрапили на потерту металеву банку з написом "Кава".

З полегшенням зітхнувши, вона дістала з холодильника, що гудів наче старий трактор, початий кусок білого хліба, кілька червоних, трохи пом'ятих помідорів та загорнутий у вощений папір шматок сирокопченого бекону. Дівчина обережно нарізала хліб товстими скибками, помідори — кружальцями, а бекон — тонкими смужками. Розклавши інгредієнти на стільниці, вона швидко приготувала два великих сендвічі, між скибками хліба розмістивши соковиті помідори та ароматний бекон. Потім поставила сендвічі на тарілку і стала чекати, поки закипить чайник. 

— А ти, виявляється, довго спиш, — пролунав спокійний, дещо іронічний голос. Висока, широкоплеча фігура Ейдріана затулила собою частину дверного отвору. Він недбало приперся плечем до одвірка, засунувши руки в кишені потертих джинсів. Його уважний, проникливий погляд повільно ковзнув по її постаті, відзначаючи зміни в її вбранні — для зручності вона одягнулася у чоловічу сорочку голубого кольору, яка вільно сиділа на ній, та прості штани, а густе волосся зібрала у акуратний вузол на потилиці, що відкривав витончений вигин шиї.

— Ми раптом перейшли на “ти”? — з легкою насмішкою запитала вона, не відриваючись від своїх дій. Дівчина дістала з полиці чисту чашку, швидко насипала туди дві маленькі ложечки розчинної кави та обережно налила гарячого кип'ятку з чайника. В повітрі миттєво розлився приємний, гіркуватий запах, від якого її зголоднілий шлунок голосно та красномовно загуркотів, видаючи її шалений голод.

— Ми ж наче родичі, — знизав плечима хлопець. 

— Щось я не помітила прояву родинної любові, — сухо відповіла вона, сідаючи за стіл. — Божевільну ідею батька підтримали всі, включаючи тебе. 

— Якщо чесно, ти перша, хто насмілився відкрито з ним сперечатися.

— Аби ви були проти, до тієї розмови не дійшло б.

— У нас немає вибору. Ти, звісно, не зрозумієш, але це єдиний вихід.

— Звісно, я не зрозумію. Двадцять чотири роки про мене ніхто не згадував — де я ночую, як живу, що їм. В теплі й затишку, ситі, задоволені, ви жили, не турбуючись, що у вас є старша сестра. Як я маю вас зрозуміти, еге ж?

Вона зробила кілька ковтків гарячої кави, намагаючись подавити роздратування, викликане присутністю хлопця. Він уже зіпсував їй настрій, а вона ще навіть не поснідала. 

— Ніхто з нас не винен у вчинках батька. Хай ти ненавидиш його, але подумай про інших… про ферму… про землі, що належать тобі…  

— Послухай, у мене немає бажання сперечатися з тобою, але якщо ти не припиниш — ми посваримось.

— Я не думав, що ти настільки вперта.

— Я лиш не маю наміру зруйнувати своє життя через таких егоїстів, як ви, — різко відрізала вона, відчуваючи, як у грудях знову підіймається хвиля гніву. Швидко допивши гірку каву, Соло схопила зі столу паперову серветку, загорнула в неї приготовані нашвидкуруч сендвічі, й підвелася. Доведеться поїсти в іншому місці, де апетит не будуть псувати надокучливі родичі, подумала вона, буравлячи брата сердитим поглядом.

— Що збираєшся робити? — Ейдріан відірвався від стіни й зробив кілька повільних кроків углиб кухні, його голос звучав вже не так іронічно, в ньому з'явилася нотка серйозності. 

— Батько поручив тобі слідкувати за мною чи що?

— Хіба тобі важко сказати?

— Мені не подобається, коли мене контролюють… чужі мені люди. Перекажеш це батькові. 

Вона зупинилась навпроти нього, її губи стиснулись в тонку, презирливу лінію. Можливо, це трохи занадто, втім, з чого б це її мають хвилювати почуття Енді чи інших членів сім'ї? Хай не сподівається, що розчулить її — на шлюб вона ніколи не погодиться. 

— Я поїду в Абернаті. Кажу це тільки тому, що мені потрібен транспорт.  

— Ти не можеш поїхати туди сама, — заперечив Ейдріан, його брови насупилися. 

— Серйозно? — вона гірко розсміялася, коротко й уїдливо ляснувши його долонею по плечу. Від цього легкого удару він ледь помітно здригнувся. — Хлопчику, я майже тридцять років захищала себе сама у значно гірших місцях, ніж ваш крихітний Абернаті, а ти кажеш мені не їхати туди одній? Вибач, але я зовсім не цікавилася твоєю думкою, дитинко. Я сказала лише про необхідність транспорту. Сподіваюсь, ти мене почув.

Він різко почервонів, його обличчя вмить спалахнуло рум'янцем. Його щелепи стиснулися, видаючи ледь помітне клацання зубів, а в очах промайнув спалах ображеної гордості та здивування від її зневажливого тону. Він явно не звик до такого ставлення.

— Я можу поїхати верхи, — додала вона, дратуючись його нерішучістю. — Мені необхідно побачити все власними очима, а вже потім я прийму рішення. 

— Коли дізнається батько, він буде не в собі від гніву… — пробурмотів Ейдріан, його обличчя знову спохмурніло від тривоги. Він явно боявся батьківського гніву більше, ніж її власного.

— Господи, Енді, — зітхнула Соло, закочуючи очі. — Навчися нарешті чути інших людей, а не лише власні страхи, інакше жодна розсудлива дівчина не захоче вийти за тебе заміж! Ти боїшся власного батька більше, ніж думаєш про чиїсь почуття. 

Ейдріан на мить замислився, його погляд став розгубленим. Слова Соло, хоч і були різкими, здається, зачепили якусь важливу струну в його душі.

— Гаразд… — нарешті неохоче погодився він, його плечі злегка опустилися. — Я виберу для тебе найспокійнішого коня. Але будь обережна. І не роби нічого, про що потім пошкодуєш.

***

Вона дісталася до Абернаті, що розкинулося приблизно за двадцять миль на південь від Плейнв'ю, через довгі три години, які здалися їй вічністю. Нервове напруження від повільної їзди майже зрівнялося з фізичною втомою від постійного тримання рівноваги на спині коня. Однак, обіцянка бути обережною, дана Ейдріану, змушувала її стримувати нетерпіння.

Абернаті зустрів її сонною тишею типового техаського містечка. Головна вулиця виглядала так, ніби час тут уповільнив свій хід. Низькі одно- та двоповерхові будівлі вишикувалися обабіч запиленої дороги — це були невеликі крамнички з вивісками, що вицвіли на сонці, проста перекусна з неоновою рекламою газованих напоїв, пошта з американським прапором, що ліниво звисав на флагштоку, та, невелика перукарня, звідки долинав монотонний звук машинки для стрижки волосся.

Зрідка вулицею проїжджала стара вантажівка або блискучий хромований автомобіль, залишаючи за собою клуби пилу. На тротуарах неквапливо прогулювалися кілька місцевих жителів — літні чоловіки в комбінезонах та капелюхах, жінки в простих бавовняних сукнях, що вели за руку дітей. Відчувалася атмосфера спокою та розміреності, де всі знали одне одного, а головні події дня обмежувалися ранковою кавою в місцевій кав'ярні та вечірніми новинами по радіо.

Соло відчувала себе тут такою ж чужою, як і в Плейнв'ю. Вона повільно їхала вздовж головної вулиці, розглядаючи будівлі, намагаючись знайти хоч якусь ознаку того, де міг би знаходитись будиночок її матері. Пил прилип до її одягу та спітнілої шкіри, а сонце нещадно палило, розпікаючи сухе повітря. 

Попереду стояла двоповерхова будівля з вивіскою “Заїжджий двір” й дівчина вирішила там перепочити, а заодно дізнатись, куди їхати далі. Окрім зім'ятого папірця в кишені штанів, на якому Ейдріан нашкрябав адресу будиночка, іншої інформації вона не мала.

Перед заїздом простягався невеликий, вимощений грубим каменем двір. Кілька старих дерев'яних лавок стояли вздовж стін будівлі, запрошуючи подорожніх перепочити. У центрі двору височів стовп з прикріпленими до нього похиленими вказівниками, що вказували напрямки до різних містечок та ферм. Біля однієї зі стін виднівся старий колодязь та поїлка для коней, що нагадувала про часи, коли кінний транспорт був основним.

З одного боку двору розташовувалася невелика стайня з відчиненими воротами, звідки доносилося тихе іржання коней та запах сіна. Біля стайні стояло кілька порожніх возів та запряжених бричок, вкритих пилом. З іншого боку виднівся невеликий садок з кількома квітучими кущами троянд та похиленою альтанкою, увитою виноградною лозою. Кілька курей неквапливо клювали зерно між камінням, а стара кудлата собака дрімала в тіні під лавкою. Легкий вітерець доносив запах трояндових кущів та свіжого кінського гною. 

Соло незграбно сповзла з коня, ледь не втративши рівновагу — граційно вибиратися із сідла вона поки що не навчилася. Відчуваючи біль у м'язах, вона міцно вхопилася за вуздечку і повела стомленого коня до старої дерев'яної поїлки, наповненої водою. Кінь жадібно почав пити, шумно втягуючи рідину.

З дверей заїзду вийшов чоловік. Він був високим і худорлявим, з засмаглим обличчям, по якому розбігалися дрібні зморшки від постійного примружування на сонці. На ньому була стара полотняна сорочка та потерті джинси, а на голові — фетровий капелюх. Його уважні, але доброзичливі очі зупинилися на дівчині.

— Добрий день, міс, — привітався він хриплим голосом, злегка піднявши капелюх. — Шукаєте притулку на ніч чи просто проїздом?

— Добрий день, — відповіла вона, витираючи долонею спітнілий лоб. — Я б хотіла трохи відпочити та, можливо, дізнатися дещо про околиці.

— Заходьте, не стійте на спеці, — запросив чоловік, добродушно посміхаючись. — Мене звуть Джимом. Я прив'яжу коня біля стайні, там є вільне місце, а ви йдіть всередину, моя дружина приготує для вас холодний напій.  

Подякувавши чоловіку, вона попрямувала до пофарбованих у темно-синій колір дверей. Прохолода всередині будівлі здалася їй оазою після спекотної дороги. Запах старого дерева, вареної кави та чогось смаженого приємно лоскотав ніс. Вона переступила поріг, опиняючись у напівтемному, але затишному приміщенні, сподіваючись знайти тут не лише відпочинок, а й необхідну інформацію.

В просторій залі було людно. За розставленими попід вікна столами сиділи люди, переважно чоловіки: кремезні фермери у вицвілих комбінезонах та картатих сорочках, їхні обвітрені обличчя несли на собі відбиток важкої праці під палючим техаським сонцем; кілька справжніх ковбоїв у потертих шкіряних штанях, брудних чоботях зі шпорами та широкополих фетрових капелюхах; дрібні підприємці в простих, але охайних костюмах, що жваво обговорювали останні новини містечка, та навіть місцевий пастор, одягнений у свій звичний чорний костюм. 

При появі Соло розмови стихли, й більшість зацікавлених очей витріщилися на неї, ніби вона звалилася до них з іншої планети. Проігнорувавши їхні прискіпливі погляди, що обмацували її з голови до ніг, вона підійшла до барної стійки, де сиділо декілька юнаків з келихами, наповненими пивом.

— Добрий вечір, — звернулася Соло до кремезної жінки, чиє обличчя випромінювало добродушність, а ситцева сукня, поцяткована дрібними білими ромашками на блакитному тлі, виглядала простою, але охайною. Жінка стояла за масивним дерев'яним прилавком, на якому виднілися сліди численних пролитих напоїв, і уважно гортала товстий зошит у шкіряній палітурці з пожовклими, засаленими сторінками.

— Добрий вечір, міс, — відповіла жінка привітним, трохи хриплим голосом, відірвавшись від свого заняття. Її карі очі з цікавістю оглянули Соло. — Чим можу вам допомогти? Ви, здається, не з наших країв.

— Я б хотіла трохи перекусити та дещо дізнатися, — дівчина дістала з кишені пом'ятий папірець, на якому Ейдріан нашкрябав адресу, і протягнула його жінці. — Можливо, вам відомо, де знаходиться це місце? 

Жінка взяла папірець, її брови злегка піднялися, поки вона розглядала нерівний почерк, наблизивши його до своїх очей, аби розібрати написане при тьмяному світлі, що лилося з вікон та кількох гасових ламп, розставлених по залі.

— Гм… — протягнула вона задумливо, кілька разів перечитавши адресу. — Вулиця Кленів… будинок номер сім. Так, знаю таке місце. Це на околиці містечка, ближче до старих фермерських угідь. Давненько там ніхто не жив, здається.

Вона відклала папірець на прилавок і уважно подивилася на Соло.

— А ви… ви маєте якесь відношення до цього будинку, міс? 

— Так, — коротко відповіла Соло, намагаючись стримати хвилювання, що наростало в грудях. — Цей будинок дістався мені у спадок, і я б хотіла його оглянути. 

Жінка кивнула.

— Що ж, це трохи далі звідси. Ви маєте чим доїхати туди? Я можу покликати свого сина. У нього є стара вантажівка. Як вас звати, до речі? Мене — Анна.

— Солена, — представилася вона, присівши на край стільця і знявши з голови солом'яний капелюх. — Люб'язно з вашого боку, але я приїхала верхи, тому транспорт мені не потрібен.

— Яке незвичне у вас ім'я. Ніколи такого не чула.

— Мене так назвала мама. Воно означає “сонце”.

— Що будете замовляти? — Анна подала їй склянку холодної води. Соло миттєво випила її до останньої краплі, відчуваючи справжнє полегшення після довгої дороги, проведеної під вогняними пломенями сонця. 

— Ох, дякую, — усміхнулася вона, повертаючи порожню склянку на прилавок. — А що у вас є поїсти? 

— Можу запропонувати вам чудовий курячий суп з локшиною, наваристий та ситний. Або омлет зі свіжими помідорами та хліб власної випічки. Ну і, звісно, сендвічі — з шинкою, овочами, сиром чи яєчнею.

— Я візьму курячий суп з хлібом, а два сендвічі з овочами та шинкою запакуйте мені в дорогу, якщо можна. 

— Зараз усе буде, — Анна кивнула та гукнула вглиб приміщення: — Лілі, принеси суп! І хліба!

Поки Анна готувала сендвічі, Соло пересіла за вільний столик у кутку зали й озирнулася. За сусідніми столиками чоловіки продовжували свої розмови, час від часу мимохідь кидаючи на неї зацікавлені погляди. Пастор тихо перешіптувався із літнім джентльменом, а двоє ковбоїв ділили між собою шматок пирога. Їй подобалася атмосфера, що панувала в залі — спокійна й невимушена, ніби всі ці люди були однією великою сім'єю. 

За кілька хвилин Анна поставила перед нею тарілку ароматного курячого супу, з якого вилася клубками пара, та скибку свіжого, ще теплого хліба з хрусткою скоринкою.

— Смачного, люба. Якщо вам щось знадобиться, тільки скажіть.

Соло з вдячністю кивнула та взялася до їжі. Теплий суп зігрів її зсередини, а свіжий хліб смачно захрустів у роті, змушуючи її закотити очі від задоволення — нарешті вона могла втамувати ранковий голод, а поруч не було нікого, хто зіпсував би їй апетит. Поки вона їла, Анна принесла загорнуті у вощений папір сендвічі та пляшку води. 

— Я чула сьогодні вранці від старого констебля Вільямса, що останнім часом посеред ночі вулицями вештаються якісь неприємні типи, — повідомила вона, понизивши голос. — Каже, чи то заїжджі грабіжники, то чи місцеві хулігани розбишакують. Тому будьте дуже обережні, міс, поки не покинете Абернаті. Ви тут чужинка, і я майже впевнена, що вони примітили вас, як тільки ви в'їхали в місто. Самотня молода дівчина на добротному коні завжди привертає увагу. Не гуляйте пізно ввечері й тримайте свої речі при собі. Тут хоч і тихо, але всяке трапляється.

— Та в мене красти, окрім коня, нічого, — знизала плечима Соло, — але дякую. Вранці я поїду звідси.

— То ви тут лише проїздом?

— Я мешкаю в Остіні, а тут через невирішені сімейні проблеми. 

— Зрозуміло. Що ж, бережіть себе, міс. Ви здалися мені хорошою людиною.

— Дякую, Анна. Ви так привітно до мене поставилися і нагодували такою смачною їжею, що я обов'язково буду зупинятись у вас, якщо приїжджатиму в Абернаті, — з вдячністю відповіла Соло. Вона підвелася з-за столу, дістала з потертого шкіряного гаманця кілька доларових купюр та дрібні монети й розрахувалася за обід. Потім накинула на голову свій широкополий капелюх, що захищав від палючого техаського сонця, заховала в сумку сендвічі й воду і попрощавшись з хазяйкою, вийшла на вулицю. До заходу сонця вона мусила дістатись до околиці містечка, де, за словами Анни, знаходився потрібний їй будинок. Тому затримуватись в заїжджому дворі вона більше не могла.