Глава 8

– То хто ти в нас є, Даню? – тато, як господар дому, відсунув стілець і запросив гостя до столу. Сам сів навпроти, склавши руки на столі в замок. Соня зі Стьопкою, плюхнувшись на стільці, тут же нагострили вуха. – Чим займаєшся в житті?

– Та так… Всім потроху. Закінчую універ, займаюся спортом… коли не байдикую. А що?

– Нічого. Просто ми тебе дещо інакше уявляли собі зі слів Рити.

– Справді? – Данил вдав, що йому цікаво. – І яким же?

Я розставляла на столі тарілки і сповільнилася, на мить зустрівшись із хлопцем поглядами.

Засмагле, красиве обличчя з чіткими вилицями та вольовим ротом, у кутку якого грала ямочка і тінь упевненої усмішки. Темні брови і вії, сині сміливі очі. На хлопцеві була вдягнена вільна світло-сіра футболка, зовсім звичайна, навіть без принта, але, звисаючи на стрункій талії, вона гарно облягала його широкі плечі і точно не приховувала силу по-чоловічому красивих рук. Недарма Стьопка вразився.

Плейбой. Везуник. Сміливий і зухвалий тип – ось що зчитувалося з першого погляду. Думаю, зараз Горобчик сильно здивується, коли почує, яким саме я представила «його» своїй сімʼї.

– Більш серйозним і діловим, – не став викручуватись тато. – Рита сказала, ти любиш читати?

– Я? Хм, – хлопець усміхнувся, повертаючи погляд на господаря дому, – ну можливо. Не так часто, як хотілося б, але Толкієна та Чака Поланіка читав. Люблю епічни битви і все в такому дусі.

– Розбираєшся в політиці і цікавишся космосом?

– А от це навряд чи. Ні, я, звісно, в курсі, що люди збираються освоїти Марс, але ваша донька бачить у мені все в прикрашеному світлі. Почуття - самі розумієте.

– Що ти не самозакоханий гарнопикий мажор, а звичайний хлопець. Вихований і скромний. Настільки, що два місяці не наважувався з нами познайомитись.

Синьоокий вищирився своєю ідеальною білозубою усмішкою і відкинувся на спинку стільця. Провів ліниво п’ятірнею по коротко стриженому волоссю, граючи міцним біцепсом і запросто доводячи, що я збрехала.

– Ну от, бачите, а тут не прикрасила! Скромний, зійдемося на цьому!

– Граєш на музичних інструментах?

– Так. Бринькаю іноді рок на гітарі – підліткове захоплення. Залишилося ще з тих часів, коли хотів справити враження на дівчат. Можу на ударних постукати. Непрофесійно, звісно, ​​але Рита в захваті.

– Як щодо алергії на котячу шерсть?

– У кого? У мене?! З чого б це раптом? – здивувався Горобчик, але майже одразу знайшовся, помітивши, як я розгублено завмерла біля нього з тарілкою в руці.

Так, про алергію я вигадала, як і про все інше. Але тільки тому, що навіть у неіснуючого хлопця має бути хоч один недолік. Шерсть – це ж так мало, і так схоже на правду.

– А, згадав! У мене алергія на голих сфінксів. Тільки їх бачу – одразу вкриваюся пухирями. Знаєте, вони так себе вилизують… у деяких місцях. Бррр, позбавте мене від цього! Уже краще завести золотих рибок.

– А в нас є рибки! – виструнчився на стільці Їжачок. – І черепахи! Хочеш покажу?

Дані Горобчику рибки були так само цікаві, як довідник про розмноження гімалайських пінгвінів. Він збирався скоро злиняти, але спочатку хотів довести собі і моєму батькові, що сам вирішує, куди йому йти, з ким і як чинити. Після його обіймів я дуже добре це зрозуміла.

– Пізніше! – суворо відповів тато Їжачку, і той насупився. Звично засопів, випнувши нижню губу, але його покликав Стьопка, і молодший брат одразу ж переключив увагу на свого кумира. Зістрибнувши зі стільця, підбіг до старшого брата і хлопці звично зашушукалися.

Ми з мамою Дашою майже закінчили накривати на стіл, цей Данил цілком упевнено відповідав тепер уже на її запитання, і я ризикнула ненадовго піти до своєї кімнати, щоб перевдягнутися і нарешті поставити жовті «побиті» хризантеми у вазу з водою.

Тремтіння і хвилювання нікуди не зникли, вони до часу причаїлися під шкірою – так само, як неминуча розмова з батьками. І я знову впіймала себе на думці, що не знаю, чим усе закінчиться. Що цьому страху всередині ніколи мене не покинути. А значить, знову доведеться брехати. Тільки цього разу куди вже далі?

Зараз я б із задоволенням стала під гарячий душ – зігрітися хотілось жахливо! Так сильно я давно не мерзла, шкарпетки з білими зірками залишилися в чужій квартирі… Я підійшла до шафи, зняла чужий одяг і вдягнула домашній костюм – м’який світшот і штанці. Розчесала волосся, заплела в легку косу і поклала на плече. Повернулася до кухні якраз вчасно, щоб помітити, що Стьопка щось замишляє.

Всі сиділи за столом і вечеряли, мама Даша, як господиня дому, намагалася склеїти з нічого хоч якусь розмову. Мене не було лише кілька хвилин, а вираз обличчя брата з нудьгуюче-зацікавленого змінився на підозріло-зосереджений. Стьопка закусив губи, а це могло означати лише одне – у нього в голові визрів план і скоро настане його реалізація.